Читацькі щоденники письменників: скільки книжок прочитали за 2013 рік?

Письменники завжди закликають читати. Якщо не них самих, то їхніх колег. А що при цьому читають вони? Та, головне – як багато? Попри революційні (і святкові) дні нам вдалось поцікавитись у кількох авторів, які з книжок, що прочитали минулого року, їм запам’ятались найбільше. Читачі, мотайте на вус

Оксана Забужко:

Ну звідки ж я знаю?:-) Це ж тільки дуже згрубша можна визначити – по тому, скільки прочитуєш на тиждень, на місяць… Десь у діапазоні від 100 до 200 буде «похибка». 5 книжок, «що найбільше запам’яталися», одібрано виключно за критерієм внутрішньої суголосности моїм власним пошукам – творчим і інтелектуальним (насправді «запам’яталось» далеко більше, десь зо 2-3 десятки). Отже, в порядку спадання «коефіцієнта рідности»:

Джуліан Барнс «Відчуття закінчення». Поза суто читацькою насолодою від Барнсового стилю й мови (читала англійською), вразило (потрясло!) те, як, працюючи з темою пам’яти не в колективному, як здебільшого східноєвропейські автори (і між ними аз многогрішная), а в індивідуальному вимірі, він стисло й елегантно пройшов по тих самих «смислових лініях» («Що ми можемо знати?» і «Чи минає минуле?»), що й я в «Музеї», – і навіть послуговуючись тими самими сюжетно-наративними ходами (а вже коли виявилося, що «його» Адріян також залишив по собі ніколи не баченого ним сина, і також «каліку», хоч і в іншому сенсі, ніж мій Бухалов, то на мені дослівно шкіра затерпла! – взагалі, чим більше книжок пишеться на планеті з року в рік, тим нав’язливіше враження, що в кожній епосі кількість, умовно кажучи, платонівських «ідей роману» незмінно обмежена, і всім нам «диктують» із того самого «запасника першоджерел», просто сьогодні це статистично куди помітніше, ніж було в літературі 19-го століття). Більше про це див. у моїй колонці «Казка про двох Адріанів» на сайті Англійського ПЕН-клубу.

Міленко Єрґовіч «Срда співає в сутінках на Проводи». Несамовита читацька й інтелектуальна втіха, просто-таки неперервний 500-сторінковий «ням-ням», невипадковий лауреат «Східного Букера» – Ангелуса-2012 (читала польською). Взагалі, за моїми спостереженнями, «східноєвропейський роман» сьогодні потроху виростає на феномен, подібний до «латиноамериканського» у свій час, і тут є своя логіка: роман – завжди функція історії, а в східноєвропейському реґіоні її виклики для літератури спільні – й достатньо потужні, щоб породжувати великі епічні полотна. З одного вбивства дівчинки-жебрачки й п’яти історій підозрюваних Єрґовіч «розкручує» трагедію цілої Югославії за ціле 20-те століття, справжній «національний епос» постмодерної доби, жахливий і прекрасний водночас, як фільми Тарантіно. Страшенно хочу, щоб ця книжка побачила світ українською, і вже працюю в цьому напрямку:).

Мо Ян «Алкоголандія» (так у польському перекладі, в англійському менш вдало – «Республіка Вина»). Блискуче скомпоноване ґротескове епічне полотно, звідки вперше по-справжньому зрозуміла – на тому підшкірному, світопереживальному рівні, що його здатна передати тільки література, – який грандіозний «гнійник на людстві» (нічим не кращий од путінської Росії!) являє собою сьогоднішній «зреформований» Китай. Це треба знати – бодай тільки на те, щоб здавати собі справу, в якому світі живемо.

Софі Оксанен «Очищення». Ще один зразковий «східноєвропейський роман». Взялась читати «з професійного обов’язку» (німецька критика настійно порівнювала його з «Музеєм», треба було перевірити, наскільки слушно), але незчулася, як проковтнула цілу книжку за одним заходом. Дуже рада, що її нарешті перекладено українською (якість перекладу оцінювати не буду, бо авторський текст «перекриває» огріхи).

Йонас Йонассон «Столітній дід, що виліз у вікно і зник». Це для мене була насамперед інтелектуальна вправа, але вельми цікава й повчальна. Бо міжнародний бестселер Йонассона, вперше виданий 2009 р. в Швеції (я читала англійський переклад), експлуатує той самий сюжетотворчий хід, що й «Століття Якова» Володимира Лиса (це знов до питання, як «всім нам диктують з одного першоджерела»!), – історія століття через історію 100-літнього чоловіка, – і з цього порівняння «шведського Якова» з «нашим» (хоча наш, мушу визнати, написаний краще, у Йонассона десь від середини я вже нудилась!) можна багато чого зрозуміти про різницю ментальностей – не героїв, і не авторів, а народів і культур. Той випадок, коли тебе розпирають думки, приречені лишитись «не озвученими», бо в тебе в країні для них немає ні відповідної критичної трибуни, ні публіки, яка б володіла контекстом (бодай читала б обидва твори!), – от через те й запам’яталося.