— Пані Оксано, як гадаєте, чому «Польові дослідження…» популярні не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу?
— Цю книгу можна по-різному інтерпретувати, та я впевнена, що в ній схоплена певна істина, яка виходить за межі мого покоління і нашої країни. Я це чула тисячі разів! Кожного разу, спілкуючись з жінками під час читацьких зустрічей в різних країнах світу, чую одне: «Спасибі за «Польові дослідження»! «Це книга, завдяки якій я переконалася, що маю право жити так, як я хочу!»
— Отже, егоїстичний «пан Микола» — це не суто український типаж, уособлення певних національних рис та непростого історичного минулого?
— А тут я вже процитую Христину Янду, блискучу польську актрису і директорку театру з Варшави, де з успіхом йшов спектакль за книгою. Коли я прилетіла до неї на попередню розмову, пані Янда дуже емоційно сказала: «Ale ja tego Mykole znam!» («Але я того Миколу знаю!»). Досвід жіночий, знаєте, впізнаваний скрізь, бо Микола — це типовий самозакоханий чоловік, котрий ставиться до жінки суто як споживач. І її бунт фізичний і одночасно бунт особистісний — це те, чого він не може і не хоче розуміти.
— А що скажете про бунт головної героїні фільму «Єлена», який минулоріч переміг на кінофестивалі «Молодість», де ви були головою журі?
— Як голова журі я відпрацювала всю конкурсну програму і можу сказати, що фільми були прекрасні, але все одно через якихось три—чотири фільми мені довелося пошкодувати про втрачений час. А щодо «Єлени»: саме в цьому фільмі Андрій Звягінцев, відомий російський режисер, здається, заграє з глядачем, він не розкриває цієї теми до кінця… Хоча показує жорстоку правду: Єлена отруює свого хворого чоловіка-бізнесмена, аби його гроші дісталися не його рідній дочці, а її сину.
Знаєте, це типовий симптом пострадянських країн, коли заради блага своїх дітей батьки виправдовують свої найганебніші вчинки, нехтуючи інтересами чужих дітей. Загалом, Звягінцев у своїх картинах не раз торкається теми дитинства, світу дитячих вражень. Багатьом здається, що дитинство — це «усі-пусі», та насправді — це драма, коли відбувається дуже болісне пізнання світу.
— Вас часто називають феміністкою. А як ви особисто ставитеся до такого «титулу»?
— Він мені подобається! Я вважаю, що кожна інтелігента людина повинна бути феміністом чи феміністкою у поглядах, у будь-якому разі, на гендерну рівність. Це ознака і рівня демократії, і рівня культури в суспільстві.
— Чи потрібна вам, українській письменниці, державна підтримка?
— Оксані Забужко державна підтримка не потрібна. Державна підтримка потрібна Івану Франку, Лесі Українці, Катерині Білокур, щоб наша велика культурна спадщина дійшла до нащадків. Адже у нас класикою займаються тільки шкільні видавництва. Закінчується школа, і про те, що було за межами шкільної програми, пересічний українець вже практично не має шансів довідатися.
— Як гадаєте, нині, в епоху інформаційного суспільства, чи будуть до кінця читати такі величезні романи, як ваш «Музей покинутих секретів»?
— Та все ж дочитують! Це не стосується інформаційного суспільства. Це пов’язано з культурою читання. Наприклад, перша іноземна мова, якою «Музей…» було перекладено, німецька. У Німеччині ця книга користується великою популярністю, і зараз вже видається масовим тиражем у м’якій обкладинці. Так ось, для німців зразок роману — це Томас Манн, він має бути товстим. Насолода читанням — це не гортання нашвидкуруч у черзі або в метро. Читання — це коли ти вдома після обіду чи в ліжку перед сном — з любов’ю, з кайфом, цікавістю — це особливе задоволення. І тим, хто до цього звик, їм байдуже — є Інтернет, немає Інтернету. «Музей...» розійшовся тиражем понад 30 тис. примірників. Я не думаю, що люди його купили, аби поставити на полицю.
— Пані Оксано, ви постійно перебуваєте у письменницьких подорожах. Чи швидко ви збираєтесь у дорогу?
— Це вже відбувається автоматично: я можу зібратися дуже швидко, за годину.
— Чи траплялись у вас під час поїздок якісь пригоди?
— Коли людина часто подорожує, пригоди трапляються постійно! Наприклад, у «Польових дослідженнях» є такий момент, коли валіза головної героїні загубилася в дорозі і вона залишилася без особистих речей, без зубної щітки. Один чолов’яга заводить її невідомо куди, вони петляють вуличками чужого міста… Це автобіографічний епізод (сміється). Звичайно, бували і загублені валізи, бували і скасовані рейси, бувало все… Але я до таких ситуацій ставлюся спокійно. Наприклад, позаминулого року через цей ісландський вулкан з цікавим ім’ям Ейяф’ятлайокудль довелося просидіти 4 год у закритому аеропорту в Амстердамі. У такі хвилини розумієш, наскільки крихка плівка людської цивілізації!
— Чому надаєте перевагу, відвідуючи нові країни?
— Коли в одній з недавніх подорожей зі Страсбурга до Парижа був вибір — іти в замовлений ресторан чи дивитися Страсбурзький собор — я, звичайно, обрала собор, а в потяг взяла з собою багет і пляшку води (сміється).
— Де в світі ви ще не були, а хотіли б побувати?
— У Китаї. Хотіла б відчути цю країну.
— І, врешті, чи напише письменниця і філософ Оксана Забужко докторську дисертацію?
— Я продовжую працювати в Інституті філософії та досліджувати нашу культурну спадщину. Вже написала трилогію про Шевченка, Франка і Лесю Українку, а також видала своє листування з відомим мовознавцем Юрієм Шевельовим. Докторську писати не стану — моя трилогія і є докторською, а оформлювати її в бюрократичний спосіб не буду (сміється). Диплома кандидата наук, який отримала ще за радянських часів, гадаю, вистачить!
