Письменники завжди закликають читати. Якщо не них самих, то їхніх колег. А що при цьому читають вони? Та, головне – як багато? Попри революційні (і святкові) дні нам вдалось поцікавитись у кількох авторів, які з книжок, що прочитали минулого року, їм запам’ятались найбільше. Читачі, мотайте на вус
Оксана Забужко:
Ну звідки ж я знаю?:-) Це ж тільки дуже згрубша можна визначити – по тому, скільки прочитуєш на тиждень, на місяць… Десь у діапазоні від 100 до 200 буде «похибка». 5 книжок, «що найбільше запам’яталися», одібрано виключно за критерієм внутрішньої суголосности моїм власним пошукам – творчим і інтелектуальним (насправді «запам’яталось» далеко більше, десь зо 2-3 десятки). Отже, в порядку спадання «коефіцієнта рідности»:
Джуліан Барнс «Відчуття закінчення». Поза суто читацькою насолодою від Барнсового стилю й мови (читала англійською), вразило (потрясло!) те, як, працюючи з темою пам’яти не в колективному, як здебільшого східноєвропейські автори (і між ними аз многогрішная), а в індивідуальному вимірі, він стисло й елегантно пройшов по тих самих «смислових лініях» («Що ми можемо знати?» і «Чи минає минуле?»), що й я в «Музеї», – і навіть послуговуючись тими самими сюжетно-наративними ходами (а вже коли виявилося, що «його» Адріян також залишив по собі ніколи не баченого ним сина, і також «каліку», хоч і в іншому сенсі, ніж мій Бухалов, то на мені дослівно шкіра затерпла! – взагалі, чим більше книжок пишеться на планеті з року в рік, тим нав’язливіше враження, що в кожній епосі кількість, умовно кажучи, платонівських «ідей роману» незмінно обмежена, і всім нам «диктують» із того самого «запасника першоджерел», просто сьогодні це статистично куди помітніше, ніж було в літературі 19-го століття). Більше про це див. у моїй колонці
Міленко Єрґовіч «Срда співає в сутінках на Проводи». Несамовита читацька й інтелектуальна втіха, просто-таки неперервний 500-сторінковий «ням-ням», невипадковий лауреат «Східного Букера» – Ангелуса-2012 (читала польською). Взагалі, за моїми спостереженнями, «східноєвропейський роман» сьогодні потроху виростає на феномен, подібний до «латиноамериканського» у свій час, і тут є своя логіка: роман – завжди функція історії, а в східноєвропейському реґіоні її виклики для літератури спільні – й достатньо потужні, щоб породжувати великі епічні полотна. З одного вбивства дівчинки-жебрачки й п’яти історій підозрюваних Єрґовіч «розкручує» трагедію цілої Югославії за ціле 20-те століття, справжній «національний епос» постмодерної доби, жахливий і прекрасний водночас, як фільми Тарантіно. Страшенно хочу, щоб ця книжка побачила світ українською, і вже працюю в цьому напрямку:).
Мо Ян «Алкоголандія» (так у польському перекладі, в англійському менш вдало – «Республіка Вина»). Блискуче скомпоноване ґротескове епічне полотно, звідки вперше по-справжньому зрозуміла – на тому підшкірному, світопереживальному рівні, що його здатна передати тільки література, – який грандіозний «гнійник на людстві» (нічим не кращий од путінської Росії!) являє собою сьогоднішній «зреформований» Китай. Це треба знати – бодай тільки на те, щоб здавати собі справу, в якому світі живемо.
Йонас Йонассон «Столітній дід, що виліз у вікно і зник». Це для мене була насамперед інтелектуальна вправа, але вельми цікава й повчальна. Бо міжнародний бестселер Йонассона, вперше виданий 2009 р. в Швеції (я читала англійський переклад), експлуатує той самий сюжетотворчий хід, що й