Українські письменники винні народу, як земля колгоспу
ВВС Україна: Ми зараз бачимо рейтинги, статистику про те, що в Україні набагато менше, ніж в Європі, на душу населення видається книжок, що в Україні найменше всього читають книжок. Чому у Європі читати модно, а у нас – можна і не читати? Оксана Забужко: Якщо говорити про глобальну цивілізаційну проблему, то відбувається от що: це вже суспільство постінформаційно-революційне. Себто, коли відбувається дуже чіткий поділ на тих, хто читає, і тих, хто збирає інформацію з монітора. Я навіть роздрукувала і повісила собі на роботі постер: "Люди, які читають книжки, завжди будуть управляти тими, хто дивиться телевізор". Ось градація на оці дві групи, на вузький прошарок тих, хто читає книжки і відтак спроможні генерувати ідеї або грамотно ретранслювати ідеї, і тих, хто дивиться телевізор, або каже "я читаю з інтернету", тоді, коли інтернет призначений не для читання, інтернет призначений для збору інформації, і там задіяні зовсім інші ділянки мозку. Американці вже проводили таке дослідження. Це "кліпове мислення". Інтернет жодним чином не розвиває абстрактне мислення, логічне мислення. І функція генерування ідей на масовій інтернетизації, якою якраз захопилася сучасна молодь, блокується. Розвинені країни на ній працюють. А ми рухнули. Ми поєднуємо старі, задавнені непродіагностовані і жодним чином не вилікувані радянські і загально цивілізаційні проблеми. В результаті у нас утворився такий "коктейль Молотова", мікс, в якому зараз вже нічого не розбереш, тому що там мішанка із ніколи ними нечитаного і, тим не менше, актуального Маркса, якого вони репродукують, самі того не розуміючи, і з цих маклюенівських і фукуямівських, вже давно на заході переосмислених ідей, котрі у нас іще носять, як секонд-хенд, що тут розбиратись і розбиратись, аналізувати і аналізувати. Тому, в принципі, тут взагалі потрібна ціла армія інтелектуалів, які би працювали асенізаторами. Армії немає.
ВВС Україна: Багато хто ностальгує по тих часах, коли все колишнє населення СРСР називалося "найбільш читаючою нацією в світі"…
Оксана Забужко: Плачі старшої генерації над втратою статусу найбільш читаючої нації, треба теж сприймати обережно. Тому що найбільш читаюча нація, умовно кажучи, була нацією, яка була просто відлучена від життя. В Радянському Союзі читали тому, що не було чого робити. Життя не відбувалося як такого, ти не мав контролю над життям і жив по накатаній. Треба було попасти, як там у Висоцького було – "колія", - от треба було попасти в цю соціальну "колію", і цей поїзд тебе цугикав – кого більш комфортно, кого менш комфортно, але змінити цю колію свого життя ти не мав жодної можливості. І ти в тому поїзді сидів, читав, жив позиченим життям. Вибір теж був аж ніяк не найбільший.
"Самая читающая нация" було поняттям "нація в країні пенітенціарної культури". Нація, читаюча те, що видають в тюремній бібліотеці. І той статус рухнув відразу ж, як тільки з’явилася можливість подорожувати, міняти місце проживання, займатися бізнесом, міняти рід занять, міняти професію - творити своє життя за своїм власним вибором. Як тільки ця можливість з’явилася, самозрозуміло, що ціла купа читачів мимоволі відпала. Бо їм стало чим зайнятися в житті і крім читання. Раніше вони сиділи в тих самих, нікому непотрібних конструкторських бюро, плели і обговорювали прочитане.
За чим мені шкода і що я вважаю одним із завдань, умовно кажучи, - це збереження конче необхідної для збереження мозку нації "радянської" культури уважного читання між рядків. А оце було. Я безумно вдячна своєму татові покійному, який мене з 7-го класу вчив читати газету "Правда", - тобто, вчив уважному читанню. Він вчив мене, на що звертати увагу, де які скриті смисли, тому що там той дискурс мав свої таємниці, свої підводні рифи. А після того послухати західне радіо. От скласти докупи оці дві версії відповідно з критико-аналітичним оком, тобто, знаходячи точки перетину, намацуючи оці от маячки, якісь такі нервові вузли і з того створювати собі цілісну картину. І оця культура сьогодні дуже і дуже потрібна для самозахисту вже на іншому рівні, в іншій системі, в оцьому самому постінформаційному суспільстві, яке весь час професійно виробляє симулякри. Це стосується не тільки російської політтехнології, якою зайнятий український інформаційний простір, але це стосується абсолютно тотального. Дві вимоги до письменника
ВВС Україна: В Україні на письменника покладається якась особлива надія – що письменник має щось зробити для суспільства, виконати якусь місію. Яке, на вашу думку, місце письменника в українському суспільстві? Чи може він просто творити, бо йому твориться, а не тому, що від нього чогось чекають?
Оксана Забужко: Давайте почнемо з того, що в українському суспільстві нема письменника як професії. Нас по КЗоТу, умовно кажучи, немає. Це теж радянська інерція, коли був письменницький цех, і письменником був той, хто мав посвідчення Спілки письменників. У нас взагалі нема поняття економіки літератури. Що письменник їсть, народ не знає. З чого письменник годується, яким чином він заробляє собі на хліб… В кожній країні живуть зі своїх книжок одиниці. В країнах, де є потужний книжковий ринок, зі своїх книжок живуть автори трешу. Тобто, індустрія, "масліт". Вони їх штампують, а потім вже з’являються цілі концерни. Той самий Стівен Кінг кидає ідею, і там вже сидить цілий концерн "райтерів", які її розробляють. Ні, це не своєю ручкою робиться, ні. Це нормально, це виробництво, це – індустрія. А те, що називається літературою, так воно і в книгарнях все окремо стоїть. Там - фентезі, там - детективи, там - жіночий роман або ще щось, а там окремо – література. Вона займає респектабельне місце. Це те, за що дають престижні премії. І у тому, що називається "література", живуть зі своїх книжок одиниці.
Але (в інших країнах. – ред.) є ціла літературна інфраструктура, яка дає змогу письменникові жити з текстів, з виробництва текстів. В Америці створили цю дисципліну Creative Wr0iting, і вони (письменники. – ред..) всі викладають в університетах. В Німеччині їм всім платять за виступи. Там є розгалужена інфраструктура культури. І за будь-яких обставин ти їдеш на виступи, на заробітки – так само, як актори. І там є цілі літератур-хаузи в кожному райцентрі, які мають свої програми, і там частину фінансування держава отримує, вони займаються "фандрейзингом", але принаймні там є мережа, в якій письменник завжди має можливість заробити. У Швеції держава платить за кожен запит твоєї книжки в бібліотеці. Це - шведський соціалізм. Скільки тебе читають, стільки тобі суспільство і дякує – по півкрони за читача. І з оцих самих півкрони достатньо набігає пристойний відсоток авторів читаних. Ще є система грантів на написання книжки. На написання, а не державних премій за книгу. Це все входить в поняття культурної політики. І це є економіка літератури, якої у нас взагалі немає. Вона у нас відсутня по факту. Тобто, не можна говорити про письменника як якусь єдину професію.
Давайте з цим романтизмом закінчимо за цією романтичною традицією письменника з великого "П". Є людина, котра пише. До цієї людини дві вимоги: вона мусить мати що сказати і вона мусить писати добре. А все решта – ієрархія жанрів, і вся ця помпа, і всі ці радянського розливу понти з кар’єрою, яка починається зі вступом до Спілки письменників і закінчується в президії Спілки цих самих письменників чи державними преміями і членством в ЦК партії, запрошеннями до Щербицького - вибачте, Януковича, з помилкою на 30 років, - даруйте, це все "мертвий совок".
ВВС Україна: Яка роль письменника в суспільних процесах? Хтось іде в політику, хтось пише якусь публіцистику…
Оксана Забужко: Коли тільки я чую, що письменники ідуть в політику, моя рука тягнеться до пістолета, тому що я за самою фразою чую брехню. Тому що під нею мають на увазі, що письменники йдуть в Верховну Раду. Тут відразу відбувається підміна понять – нібито політика можлива тільки в межах Верховної Ради. Начебто є 450 людей, які займаються політикою. І передбачається, що для того, щоб зайнятися політикою, потрібна особлива, якась така вибрана каста. А ви (всі інші громадяни. – ред.) – "варіть сталь". Я в політиці з 1996 року, я міняю громадську думку цієї країни. З 1996 року, тобто, від цього самого загальнонаціонального скандалу, пов’язаного з "Польовими дослідженнями українського сексу" і всієї знятої ним вперше в українському суспільстві цієї бурхливої дискусії довкола гендерних питань, зміни гендерних стереотипів, зміни гендерних парадигм і так далі. То був не тільки літературний скандал, то був політичний скандал, безперечно. І в цьому сенсі саме так я як особа публічна, не тільки тому, що я там щось написала про секс, чого багато хто не читав. Ні, я не про секс писала. Точніше, не тільки про секс. Але як особа публічна, яка певним чином впливає на формування громадської думки, безперечно, я постійно, раз у раз заходжу у цей самий політичний терен у цій самій функції, коли доводиться називати речі своїми іменами, зокрема, і в біжучій українській реальності.
Я коментую тільки ті питання, в яких я маю власну думку, за яку я відповідаю, в яких я маю що сказати. І це є нормальна відповідальність письменника за виношене ним слово. А який коефіцієнт корисної дії діяльності тих 450-ти, які в першу чергу також управляють суспільством, але у власних інтересах, насамперед? По факту дійсно їхня діяльність десь там може збігатися з інтересами суспільства, перекриватися часом, ну, випадково буває, що збіглося, співпало. Але в принципі вони не є політичною елітою. Тобто, не елітою і не політичною. Як морська свинка. Тому що політика, ефективний суспільний менеджмент не є їхнім пріоритетом. І тому з письменників можуть бути гірші політики. Часом вони говорять теж дурниці, коли вони починають коментувати якісь біжучі політичні ситуації. Вони часом говорять речі, які, - так само, до речі, як ті з 450-ти, які ті з- того самого закритого клубу аутичної касти, які йдуть врозріз із інтересами суспільства. Фейс на телебаченні
ВВС Україна: Якби вам сказали, що ви займаєтесь тільки тим, що пишете, тим, що ви відчуваєте і пишете добре або ви є тільки громадським діячем, який на щось впливає, - ви б такий вибір як зробили? Оксана Забужко: Я б сказала, що вся моя громадська активність є бічною функцією, функцією другого порядку, похідною. А те, що ця похідна значно довша, потужніша, ніж, скажімо, у моїх колег, умовно кажучи, в урядженіших країнах, то це зумовлено вже специфікою української ситуації. Тих людей, до чиєї думки і я прислуховуюсь, за ким я стежу і з ким я передзвонююсь, на кому я випробовую якісь речі і так далі, - людей насправді таких багато, але їх ніхто не знає. А знають "пул" - розкручені, всім відомі імена. Оцей "пул" дуже-дуже вузький, і він не розширяється, от у чому справа. Без них немає нації. І саме тому доводиться багато якихось речей робити, просто навіть саму інформаційну підтримку надавати. І є безліч речей такого роду, які далеко не усі, до речі, є видимими. Далеко не все я оприлюднюю, далеко не все я роблю надбанням громадськості. Але одним словом, це важка доля українського письменника, української публічної особи, коли вона хоче змінити щось в Україні на краще.
Я не дуже люблю світити фейсом на телебаченні. А є ще така штука як чисто професійне – письменника не повинні впізнавати в обличчя. Впізнаваний фейс потрібен політикам і акторам. Письменницька робота в суспільстві – це робота в режимі включеного спостереження. Ви маєте слухати, як говорять люди. Ви маєте ловити з повітря, що вони говорять, ви маєте постійно перебувати в терені біжучого досвіду і живої мови. Ви маєте постійно підслуховувати. Ви – постійно увімкнений диктофончик. Це письменницьке око, яке ловить оці уривки живої мови з повітря, які одночасно діагностують якісь певні суспільні настрої, певні суспільні проблеми. І це є живе. Тобто, для того, щоб ти це почув, люди при тобі повинні не витягати папірчик "Дайте автограф!", а ти повинен бути невидимкою. І оце є робочий режим. Для цього робочого режиму найкраще, щоб тебе не впізнавали. Письменника не повинні впізнавати, і він не повинен бути постійно на сцені. Письменник повинен бути в роботі. Ну, якщо він хоче щось написати. А в цей час молоді поети бігають, скачуть по сценах і радіють, коли в них автографи беруть.
Якщо письменник працює для того, щоб сподобатись, хай одразу йде в театр і ще кудись. Ви не уявляєте, скільки разів мені доводилося бувати з людьми, які мене впізнають. І мені кожного разу краяло по серцю, коли мені люди розказують от якісь історії, а потім кажуть "Напишіть про нас". Людям треба, щоб їхні історії були зафіксовані. І я ж не можу "за всіх скажу, за всіх переболію". Ні, я за всіх не скажу. І мені, вибачте, 52 роки. І в мене ще в голові план на мінімум – 18 книг, які мене кличуть. Які мають бути написані, бо це те, що є кровне, екзистенційне, дольове. Ти розумієш, що є така штука як твоя тема, яка роками кличе, зріє, виношується. І ти думаєш "Я всього не напишу, я всього не прийму, і я всього через себе не перепущу". Оце до питання "Що винні письменники суспільству?". Вони винні отим всім людям, котрі кажуть "Напиши про це", котрі мають свої історії і цих історій ніхто не слухає.
От я, наприклад, з величезним інтересом недавно читала нікому невідомого автора. Сказали, що він друкувався на початку 90-х у "Пост-поступі". Михайло Мишкало. Це - неймовірно цікаві речі, тому що це от рубіж якраз 80-90-х. От Львів якраз оцієї соціальної ломки через коліно, цієї пливучої тектоніки, оці гарячкові виїзди з зашитими в труси двадцятьма доларами на Захід на заробітки, оці всі поневіряння, брудні тамбури поїздів… Все це те, що так і лишилося неописаним. Це були величезні маси народу, і досвід заробітчанський – це колосальний пласт історичний. Скільки там драм, скільки там трагедій, скільки цих дітей соціальних сиріт залишених, поки їх мами там заробляли на котеджі за каділаком і так далі.
Я вже не говорю про кримінальний вимір. Скільки там зламаних доль, скільки попадають і випадають з тієї лінії живого трафіку, живого товару. Оці Робін Гуди, котрі партизани якісь тут на Західній Україні, котрі їздять по Європі і визволяють українських дівчат з борделів. Ну хто це зніме? До речі, фільм про них знімають німці. А ніхто в Україні про це не пише. Тобто, довкола нас, під ногами колосальні пласти, абсолютно літературно незартикульовані. А що незартикульовано, то вважайте, що його і не було. І тому тут просто писати – не переписати. Це Клондайк! Ця країна є Клондайком для письменників. І тому, коли говорять, про те, що українські письменники винні суспільству… Українські письменники винні суспільству, як земля колгоспу. Вони винні сотні і сотні назв, тисячі назв чесних і правдивих книг про український досвід. Оце та вина, яку заповняти і заповняти, і наших життів нашого покоління на те не вистачить, бо це така зяюча діра, якої не загатити. І тому винні повік.
