- Пані Оксано, ваш найвідоміший роман “Польові дослідження з українського сексу” живе власним життям…
- Так, у “Польових досліджень…” – своя доля. Ця книга – як доросла дитина. Я постійно отримую електронні листи від нових і нових перекладачів, видавців з цілого світу, даю “добро”, консультую, їжджу на презентації, даю інтерв’ю. Письменник довіку несе на собі тягар вічного, віртуального, духовного, словесного материнства чи батьківства. Це - постійна відповідальність за книжку, з якою ти вже себе не ототожнюєш. Сім-вісім років тому “Польові дослідження…” перестали бути для мене актуальними. Але нема на то ради. І як би я суб’єктивно собі не ґзилася, внутрішньо не стрибала і не казала: “Дайте мені спокій”, - все ж доведеться їхати до Німеччини, США, Італії, Швеції, говорити про цю книгу, відповідати на ті самі запитання… Усі класики це робили. Томас Манн свої останні есеї про свою написану ще в молодості “Чарівну гору” писав перед смертю.
- Філософські студії – окремий напрямок вашої творчості чи він “співає у дуеті” з белетристикою?
- Я не відділяю ці речі, пишу їх паралельно. Ще до “Польових досліджень…” я написала філософське прочитання Франка. Київське видавництво “Факт” планує перевидати цю книгу. А зараз пишу книжку про Лесю Українку, роботу над якою вже давно збиралася розпочати. І на Лесі Українці планую поставити крапку на своїх філософських студіях. Мені (думаю, як і кожному іншому письменнику) залежало на тому, щоб виставити систему координат, звести порахунки з українською класикою. Це – моє прочитання традиції, до якої належу за фактором мови.
Абсолютно кожен письменник з’ясовує свій психологічний літературний родовід. Просто не кожен письменник пише філософські книжки. Мені ж це робити дозволяє відповідна освіта. Плюс ще одне: для мене цього ніхто не зробив. У нас взагалі реанімація класиків розпочалася тільки у пострадянський період. Треба було здирати з Шевченка баранячу шапку, розібратися з Франком і Лесею Українкою. Попри те, що нещодавно з’явилося декілька дуже добрих праць про письменницю – і їй нібито повезло, мені як читачеві бракує тієї книжки, яку хочу написати я. Іще ні в кого я не читала про Лесю Українку у контексті лицарського кодексу, культури українського дворянства. Ми не знаємо, до якої культури належала і на яку культуру проектувала себе письменниця.
- Чи згідні ви, що частина тиражу того ж “Шевченкового міфу України” розійшлася завдяки “Польовим дослідженням…” – читач купився на бренд “Оксана Забужко”?
- Безперечно. Якби на такій книжці стояло ім’я якогось Івана Петренка, то даруйте… А тут уже продано два тиражі, скоро вийде третій. Це – складна книжка. Як на мене, вона розрахована як мінімум на аспірантів філології. Тому не знаю, як її читають прості трудящі (відгуки від них я також отримувала) – щоразу жахаюся і запитую: “Нащо воно вам?”. Виходить, цю книгу купували не стільки заради Шевченка, як заради Забужко. І я рада, що хоч так. Разом з тим блискучий текст, можливо, навіть найцікавіша шевченкознавча студія “Екзот Тараса Шевченка” Леоніда Плюща ніхто не купує. Люди забули, хто такий Леонід Плющ.
- Книжка “Сестро, сестро” невипадково з’явилася у вашій творчій біографії…
- Це - жіноча книжка. Мені завжди був цікавий світ жінок, який рухається за своїми законами. В українській міфології є жіночі обряди, до яких не допускали чоловіків, традиції, які баба передавала мамі, мама – доньці. Це - замкнений світ, певна субкультура. Та навіть якби я була чоловіком, мені було б цікавіше писати про жінок. Чоловіки вже писані-переписані. Вони самі про себе писали ще від часів епосу про Гільгамеша. Від стосунків на війні – до перших полюцій у хлопчика. А жінки про свій жіночий досвід почали писати десь років двісті тому. А про тіло – взагалі тільки у ХХ столітті.
Жінки ще не описані як вид. Наприклад, світ дівочої дружби. У школі маленькі дівчатка дивляться не на хлопчиків (ще один доказ жіночої самодостатності). Це хлопчики на нас дивляться, а ми – на дівчат, колежанок. Яка в неї сукенка, яка зачіска, а які нігті… Найсильніші мої шкільні спогади пов’язані із подружками. І це суперництво, конкуренція між нами були не для того, щоб сподобатися хлопцям, а щоб бути кращою одна від одної. Це формування дівчачої ідентичності. В українській літературі, яка абсолютно не прочитана, першою заявкою на цю тему було оповідання “Приязнь” Лесі Українки.
- На вашу думку, в чому жінка все ж є слабшою від чоловіка?
- Тобто у чому чоловіки можуть дати жінці фору? Безумовно, є речі, які називаються чоловічими іграми. По-перше, це – лінійна логіка – лобова, послідовна, на відміну від жіночої. У деяких ситуаціях лінійна логіка більш виграшна. По-друге, я не розумію жіночого боксу, жіночого футболу. Взагалі, думаю, що спорт як азарт – не жіноча забавка. Сюди ж відношу і війну.
