- Роман «Музей покинутих секретів» щойно вийшов друком, тому як і більшість читачів, я поки мала змогу прочитати лише кілька надрукованих у «Сучасності» розділів. Та попри таку неповноту знайомства з текстом, мені здалося, що за всієї жанрової та стилістичної різниці ця книжка органічно продовжує головну тему дослідження «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Виправте, якщо це не правда, але я не вірю, що прізвище головної героїні «Музею...» - Гощинська - з'явилося випадково і тут нема жодних перетинів із Лесиною «Блакитною трояндою».
- Це прізвище спочатку виникло, а потім я вже згадала, звідки. Наприкінці книжки є слово від автора, де я дещо коментую і дякую всім, без кого вона не могла би бути написана: насамперед, ветеранам УПА (багато з них в останні роки вже відійшли, і я рада, що встигла застати цю живу пам'ять) і тим, хто мене консультував з різних галузей (військової справи, криміналістики, антикварної торгівлі). І пояснюю, що в романі вигадані хіба персонажі, але те, що з ними відбувається, - було насправді. Як це не парадоксально, але при тій логіці сюжету, котрий цілком стає видимим тільки наприкінці дистанції у 800 сторінок (лише в останній музейній «залі» всі різночасові та різнокаліберні сюжети сходяться до купи, і стає зрозумілим, чому ця історія так довго триває), при такій складній конструкції «прорахованого» свідомо в романі небагато - самочинного та інтуїтивного більше. Можна сказати, що так само, як я писала цю книжку сім років, вона мене теж писала. На початку 2004-го я її відклала, щоб зробити «Notre Dame d'Ukraine», і цей тайм-аут, звісно, не міг не відбитися на романі - все одно я продовжувала перебувати в «музейній фазі». Натомість «Notre Dame...» напрочуд багато мені дала в плані композиції, школи, необхідних навичок, щоб підняти таку махину й укласти 60 років української історії не в порядку традиційного наративу, а так, як мені цікаво писати прозу - не скажу «потоком свідомості», але від першої особи, де важливо не стільки, Що відбувається, скільки Як. Усе ж ми живемо в постмодерну епоху, коли реальність пливе, і, здається, це ще Вільям Фолкнер помітив (а до нього Акутагава Рюноске), що одна історія, розказана чотирма персонажами, - це чотири різні історії. Роман ХХI століття не може не враховувати цього моменту: об'єктивної реальності (наче за судовим протоколом) засобами літератури не передати.
- Відразу виникає питання - а хто говорить?
- Так, питання в легітимності позиції наратора. Я на ці речі інтуїтивно вийшла - це тепер, заднім числом, я така розумна. А коли ще в юні літа, 20 з гаком років тому, бралася за прозу, для мене важливо було виявити саме цю точку оповідача й будувати текст не через подію, а з позиції переживання події героєм, який перебуває всередині ситуації, - його/її очима й досвідом, зокрема, й на сенситивному рівні. «Зсередини» одного оповідача можна створити повість, навіть роман формату «Польових досліджень з українського сексу» - монолог на 100 сторінок (який великою мірою тримає енергетика), але це, швидше, виняток. Вибудувати роман-епос старим «забужківським методом» - від одного наратора - абсолютно нереально. Оповідачі в «Музеї...» навперейми забирають голос один у одного й висловлюються в різних стилях і жанрах. Наприклад, є в романі телевізійне інтерв'ю (головна героїня, журналістка Дарина Гощинська, розмовляє зі своєю подругою-художницею) - один із програмових текстів, де мисткиня пояснює ймовірне походження «секретів», які ми всі робили в дитинстві: викопується ямка, викладаються намистинки-ґудзички-фантики, все це накривається склом, засипається землею. За деякий час малі розкопують «секрет» і дивляться, як під склом міниться й блищить їх скарб. За гіпотезою художниці, ця гра походить від тих часів, коли наші бабусі з приходом більшовиків мусили ховати в землю ікони.
- Справді так?
- Цю версію я в жодному випадку не пропоную як антропологічну чи історично достовірну - просто здогадка моєї героїні, але водночас і ключова метафора для роману загалом. Дарина розповідає своєму коханому, що в дитинстві, коли виїздила з двору її подружка, з якою вони разом робили «секрети», її вперше вразило: тепер «секрет» умирає. Що відбувається з покинутими секретами? Ця проекція - від дитячої уяви - розгортається в метафору музею забутих секретів, тобто численних родинних історій.
- Звідси - мовна і стилістична поліфонія?
- Так, бо різні часові пласти мали бути озвучені різними дискурсами, у тому числі й за допомогою архаїзованого галицького варіанту (коли йдеться про 1940-і роки), задля якого мені довелося напружитися - щоб УПівський шар був озвучений живою тодішньою мовою. В принципі, це словесне розмаїття теж відповідає принципу «секрету», адже складається воно ніби з уламків і утворює бриколаж. І тільки діставшись фіналу, лише читач побачить цілість, яку не бачить жоден з героїв роману.
- Наскільки для вас як автора художнього тексту була важлива історична достовірність деталей?
- Тут усе вивірено. І дякую за питання - бо для «Музею...» воно чи не найважливіше й пояснює, чому робота над книжкою тривала так довго, чому знадобилося так зване авторське дослідження, яке забрало не менше часу, ніж написання тексту. Безперечно, найважчою в цьому сенсі була історична частина - Друга світова війна та повоєнний час. Коли я починала писати, я розуміла, що велика історія - це декорація. Мені важлива родинна історія, важлива love story. Раніше мене запитували: «Ви пишете роман про УПА?» Я відповідала: «Ні, я пишу роман про любов». Любов, яка не вмирає, яка відроджується через покоління. Все, що обірване силоміць, насправді не знищене - воно повертається в іншій формі. Відповідно й розраховувала, що для декорацій, аби не навішати «развєсістой клюкви», я трохи почитаю, трохи простудіюю... Та коли цим зайнялася, я з жахом виявила: єдиної системної історії, з якої можна було б видобути потрібний матеріал, досі нема. Є розрізнені хаотичні спогади людей, жоден з яких теж не спостерігав цільної картини. Вояк розказує те, що він бачив. І навіть спомини, видані в багатотомному «Літописі УПА», напрочуд одноманітні. Ніякого дотику до живої реальності та відчуття присутності вони не дають. А тим більше - цілісної панорами, в яку можна «вставити» героїв. Понад 800 сторінок тексту - лише верхня частина айсберга: сьогодні я знаю ще на п'ять таких книжок такого ж обсягу. Історичної інформації в мене зібралося набагато більше, ніж я використала, але вона була необхідна, щоб я сама розуміла, чим підпільники переймаються, які в них стосунки, ієрархія, що, де, до чого, коли і чому. Історики мені, письменникові, такої книжки не запропонували. Художня література - рефлексія третього-четвертого порядку, для підґрунтя історичного роману має бути притомний науковий наратив. Виявилося, в українців нема такого наративу по історії ХХ століття. Ми успадкували недавню історичну пам'ять у вигляді oral history: що бабуся розказала. Вже пострадянська історична наука перших років незалежності (безтолкова, дика й забур'янена) швиденько насипала у схему радянського підручника тих, кого раніше не згадували, - однаково все це згодом верифікувалося бабусиними оповідками. І візьмемо до уваги: кому розказували мами й бабусі, а кому й ні.
- І хто знає, які ще секрети так і залишаються закопаними?
- Саме так. Для «Музею...» я працювала із джерелами, але використовувала й перекази: те, що я сама успадкувала в формі oral history (Київ кінця 1960-х - початку 1970-х) і urban legend. Для художньої літератури ці форми живої пам'яті є цілком валідними та легітимними. Стосовно ж подій воєнних, ці матеріали я справджувала архівними джерелами, проте головним інформаційним ресурсом стали (і тут вже без всяких лапок) польові дослідження, коли я на диктофон записала десятки годин бесід із учасниками подій. Їздила до Львова та Івано-Франківська, літала до Мюнхена для інтерв'ю з фантастичною людиною - Іреною Козак (Савицькою, підпільне псевдо «Бистра»), військовою кур'єркою. І зокрема в розмовах з нею стало зрозумілим, що вся ця підпільна війна - в першу чергу, боротьба розвідок. Інфільтрація агентури була колосальною, і навіть моторошно влізати в ці трагедії - там такі долі захрущать, такі сюжети закрутяться. Мені розповідали в Івано-Франківському музеї Визвольних змагань, як вояки ховали власні архіви: клали в бляшані бідони, заливали сургучем і закопували. Якраз перед моїм приїздом знайшли один із таких архівів, відкрили, почали читати - і вирішили, що поки цього оприлюднювати не можна, бо живі ще діти й онуки тих людей, які вірять, що їхні батьки та діди загинули в УПА, тоді як вони співпрацювали з іншими розвідками і були на підозрі УПівської служби безпеки (а вона теж провадила свої розслідування), яка виявила цих агентів, допитала і вони вже підлягали ліквідації. Але сподіваюся, коли буде реставровано повну історичну картину, ми зможемо проаналізувати, чим було націоналістичне підпілля й скільки поколінь накопичувалася енергія, котра дала такий пасіонарний вибух. Зрозуміло, що це залишилося з Першої світової, що це енергія невдоволення поразкою 1918 року й тодішніх визвольних змагань. І це ті надважливі речі, про які покоління підпільників не пише. Як сказав один із них: «У нас демобілізації не було». Зауважте, учасники тих подій неохоче розкриваються - дається взнаки півстолітня звичка до суворої конспірації та цілком підставна недовіра до нинішньої української влади. У нас наразі не зовсім Україна, а постУРСР: від того, що прапор і герб почепили, вона не стала ні пострадянською, ні незалежною.
- Щодо історичного базису та сьогодення в контексті ваших двох останніх книжок, схоже, що тема лицарства у найвищому сенсі цього слова і досі вас не полишає. «Музей покинутих секретів» вона наче прошиває наскрізь, хоча прямо, буквально, в лоб і не прописана... Чи бачите ви хоч у якійсь сучасній царині - у владних структурах, науковій або медійній сферах, художній творчості - цей потенціал, цей «дух, що тіло рве до бою»?
- Коли я вже прочитала верстку «Музею...», то, відверто кажучи, жахнулася, скільки гидоти мені вдалося накопати по нашому часові та яким мерзенним він виглядає, скільки в ньому нечистоти навіть на рівні фізичного відчуття обридження. Іноді мене саму це зашкалювало - я не уявляла, що так багато огидного знаю, не уявляла, як рельєфно випирає наша смердюча доба. Маємо Україну кримінальну, в якій править злочин за всіма кримінальними традиціями, котрі вже майже сотню років тут ніхто не скасовував. Логіка криміналу, його мислення та цінності стали в романі соціальним тлом для моїх героїв. Дарина Гощинська - журналістка за фахом, з когорти незалежної журналістики 1990-х, представниця професії, яка відтоді тільки йшла на убуток. Головні герої «Музею...» перебувають у стані внутрішнього опору навколишній каналізації. Наприкінці роману є одна цитата, на яку звернула увагу моя російська перекладачка Єлєна Марінічева. І я розумію, що ці слова людині, яка живе в нинішній путінській Москві, де вся порядна інтелігенція почувається, мов на окупованій території, різонули якось особливо гостро. В останньому розділі Дарина говорить фразу, яку мені відрикошетила пані Марінічева з коментарем, що від цього «мурашки по коже»: «І ще скажу, що війна триває. Війна ніколи не припиняється. Тепер це наша війна, і ми її ще не програли». Говорити про залишки лицарського етосу в сучасній Україні - це впадати в пафос високих слів. Лицарська культура як така скінчилась і саме на тому поколінні підпілля. А ось з тим, що говорить Дарина «війна триває, і ми її ще не програли», я згодна.
- Наскільки вам залежало, аби головна героїня була тележурналісткою?
- Це було дуже потрібно, щоб написати панорамний історичний і соціальний роман. В книжці чимало ліній складено не з дій, а з розмов, з того матеріалу, який збирає моя героїня. І надзвичайно важливо, що вона мислить у режимі інтерв'ю - особливому способі збирання інформації. В «Музеї...» розмовляють через диктофон, телефоном, на камеру. І навіть коли говорять «просто так», Дарина все одно ці діалоги фіксує. В романі постінформаційного суспільства, я думаю, без журналіста обійтися не можна. Жодна інша професія сьогодні не дає можливості об'єднати різних людей - від депутата парламенту до дядька з Київщини. Нанизати на професію журналіста соціологію продуктивніше, ніж на будь-який інший фах. Навіть наш спосіб сприйняття інформації змінився - він став кліпований, він значною мірою орієнтований на візуалку. І тому «музей», і тому розділи називаються «залами», і тому в залах є своєрідні експонати - інтерв'ю звичайне і відеорозмова, нерозшифровані щоденники, стертий аудіозапис, окремі документи. Цього не так багато, щоб збивати наратив, але достатньо, аби означити метод колажу, котрий, як на мене, найбільш відповідає сьогоденному способу сприйняття інформації.
- Якщо відволіктися від роману, чи є у вас якісь претензії - фахові, громадянські, сутнісні - до сучасної вітчизняної тележурналістики?
- Щодо сучасної української тележурналістики моє сумління чисте - телевізор я не дивлюся вже кілька років. Бо це просто забруднення ноосфери й до того ж з мінімальною часткою вітчизняного продукту, який залишається вітчизняним хіба в форматі новин. Кажуть, як ніч не спати, то в третій годині ранку можна подивитися історичні чи культурні програми, але я перепрошую... А справжній прайм-тайм навіть вмикати сенсу нема - автоматично потрапляєш на вироби нашого північного сусіда, і вироби ці не найякіснішого зразка. Мене нудить від засилля російських серіалів, від історичних програм, з яких кожного разу випирають величезні «агітпропівські ноги». Це культурний колоніалізм, але напрочуд низькосортний і невмитий. Під час Помаранчевої революції, коли ми всі сиділи на інтернет-форумах і передавали інформацію, хтось написав фразу: «Неухоженный мы народ». Автор анонімний, слова народні, та сказано влучно. І телебачення наше «неухоженное», неотесане, вульгарно-підліткове. В будь-якій країні, де телебачення створює певний суспільний образ, провідні ведучі на рівні архетипів уособлюють маму і тата. Дорослі, сивоголові люди: Опра Вінфрі у свої п'ятдесят з доважком - середній вік американського телеведучого. A priori з'являється зовсім інший рівень відповідальності, присутня певна інформаційна пам'ять. Це не вчорашні студенти, які не знають не тільки, що відбувалося давно, але й що було п'ять років тому. Яка може бути аналітика? Яким може бути спосіб осмислення? На мою думку, цинічний спосіб маніпулювання суспільною свідомістю - шляхом залучення найбільш неосвічених професіоналів. У нас немає окремих телеканалів - скрізь ллється одне й те саме несортоване болото.
- Так, і цей болотяний продукт отримує та утримує найвищі рейтинги. І як почувається письменник у громаді, не лише різко розшарованій фінансово, але насамперед розділеній інтелектуально? Чи відчуваєте ви зворотний зв'язок з читачами?
- Невтішні процеси інтелектуального розшарування не вчора й не сьогодні почалися: ХIХ століття, бунт мас... Процеси ці абсолютно невхильні, нема на них ради і треба змиритися з тим, що розрив між споживачами телевізійної інформації й тими, хто читає книжки, буде тільки поглиблюватися. Бо навики самостійного мислення можна придбати лише шляхом читання книг. Я не люблю футурологічних прогнозів, але переконана, що глобально геополітична реальність уже за 10 років матиме принципово інший вигляд, і в цьому новому устрої будуть різко відділені інформаційна еліта та інформаційна маса, що живиться покиддю маскульту. І якраз «маса» (проли - за Джорджем Орвеллом) матиме найменше навіть фізичних шансів на продовження себе, на встановлення того «зв'язку часів», над яким бився ще Гамлет. Процес читання книжки - це індивідуальний акт вправляння мозку. В українській проекції я вже сьогодні бачу різницю між читачами: одні здатні витримати мій синтаксис, інші не можуть його подолати. Останні гнівно обурюються (і їх можна зрозуміти), що поки дочитаєш речення до кінця, то забудеш, з чого воно починалося. Але перепрошую, складно побудоване речення - це структурування дійсності, боротьба із хаосом, вишкіл думки. Масова освіта базується на вихованні людей, які тиснуть на кнопки, не розуміючи між цими кнопками зв'язку, не розбираючи логіки процесу. Той факт, що я в Україні вважаюся найбільш комерційно успішним автором не просто непорозуміння, а гримаса нашого ринку, яка свідчить, що українське комерційне чтиво, що замінило б Донцову-Марініну, відсутнє. Масофіковану книжкову нішу стабільно займає російський ринок, і на цьому тлі Забужко з її 20 тисячами примірників виглядає гіперуспішно. Та менше з тим, я знаю свого читача - я зустрічаю його не лише на презентаціях, але й на вулицях. І маю сказати, що він професійно не локалізований. В книгарні підходить до мене юнак, цікавиться, що я зараз пишу, чи буде щось нове на кшталт «Notre Dame...». Я питаю, чи він цю книжку читав. «Звичайно», - відповідає він, наче це само собою зрозуміле. «А ви студент?» - «Ні, вже закінчив». «І яка ж спеціальність»? - «Аудит», - каже він. Інший випадок: стояла в черзі за візою в посольстві Німеччини, в залі підходить пані, яка назвалася фанаткою, сказала, що всі книжки має, що після попередньої моєї книжки перечитала заново всю Лесю Українку, що купила Фромма, про якого раніше й не чула. Компліменти, гарна реакція, все гаразд - і подає мені візитку із написом «Шинний центр». Я давно зрозуміла: мої читачі - не суцільно викладачі та студенти філологічних факультетів, це просто думаючий прошарок - той, котрий відчуває, що йому бракує харчу й підживлення саме в українському інформаційному просторі. Коли я писала передмову до «Хронік від Фортінбраса», то ще тоді вперше спробувала сформулювати цю думку: я пишу для такого читача, яким є сама. Зокрема в світовому літературному мейнстрімі я шукаю, на чому можна рости - зміни інформаційних горизонтів не лише в сенсі раціо, але й емоціо, відкриття інакшого людського досвіду. Розширення особистості - це коли книжка розгальмовує ресурси твоєї власної пам'яті. І для мене найбільший комплімент читачів «Музею...», коли люди починають згадувати свої родинні історії. Роман наче відкриває шлюз - отже, пробиває, книжка відбулася.
- Ви говорите про всіх читачів чи лише українських?
- Це насамперед українці, бо чужинці поводяться гурманніше. Зокрема, перекладачі, які вже працюють із текстом. Німецькою мовою «Музей...» виходить наступного року, і робота триває вже три роки. Мій бідолашний німецький перекладач отримував текст розділ за розділом і ніяк не міг дочекатися фіналу. Тому періодично мене запитував про головних героїв: «А в них буде дитина?» Та й загалом перші відгуки іноземців відрізняються від реакції українців: перші читають художній твір, другі знайомляться зі своєю історією, яка в кожному резонує по-своєму - відбувається розблокування пасивної пам'яті. Якщо книжка впливатиме не тільки на перших двадцять читачів, а й працюватиме так надалі, - я вважатиму, що своє життя прожила не дурно.
