- Те і означає. Жоден український письменник на сьогодні не має абсолютно жодного шансу отримати Нобелівську премію.

- Навіть Ліна Костенко?

- Та не входить, перепрошую, Ліна Костенко в тисячу мейнстрімних письменників, перекладених іноземними мовами. І немає в неї ніяких шансів. Але ім'я її повинно фігурувати кожного року в поданнях. Кожного року необхідно, щоб ім'я українського письменника було в дужках серед кандидатів. Ну, не попадуть вони в шорт-лист, ну то хай. Немає значення. Але треба, щоб в дужках завжди було – Юкрейн, Юкрейн, Юкрейн… Щоб у того ж самого Нобелівського комітету було усвідомлення того, що є ще література, яку треба ще відкрити світові. А у нас всього один раз на неї оформили 2000-го чи 2001 року цю бюрократичну купу паперів і потім радісно розповідали, що Ліну Костенко висунули на Нобелівську премію. І на цьому опустили руки. Заявка була прийнята, Костенко не пройшла, відповідно, опустили руки. Але не треба просто сидіти! Робіть що-небудь! Бо ось ці всі українські жалі і плачі, що ми такі хороші, красиві, а нас ніхто не знає і нас ніхто не цінує… Натомість ні разу не виникало питання, а що ми самі зробили для того, щоб нас знали і нас цінували? Тобто ми досі є країною, яка елементарно не навчилась говорити про себе. Не треба з цього роздувати щось екстраординарне. Треба просто робити свою роботу і треба подавати. Але ж треба розуміти, що ти подаєш, куди подаєш і з якою метою.

- Ну от Ви кажете, що ніхто не вартий…

- (перебиває) Та я не кажу, що не вартий! Я кажу, що немає шансів! Бо існує давня міжнародна літературна кон’юнктура, а до 91-го року України взагалі не існувало ні на політичній мапі світу, ні на літературній. Ось це тільки зараз, у 2000-х роках, коли нас почали трохи перекладати, вона почала з'являтись. Але знову-таки – що почали перекладати? (загинає пальці) Забужко, Курков, Андрухович, Курков, Андрухович, Забужко і далі майже у тому самому варіанті по колу… (сміється) Ну, хіба що зараз Жадан трохи приєднався до цього списку…

- Саме хотіла про нього запитати...

- Так, Жадан. Він саме примкнув до нашої так би мовити трійки, до людей із нібито міжнародною кар’єрою. Але він поки що існує якось локально: переважно в німецькомовному світі. Але ці окремі випадки ще не є світовим мейнстрімом. Давайте не будемо розкидати пальці. Жоден із нас не є у світовому мейнстрімі. І цей процес займе не одне покоління. Принаймні, найближчі років 10 говорити про якісь реальні шанси… Адже ви ж розумієте, що таке Нобелівська премія – це поєднання світової літературної кон’юнктури, про яку в Україні мають поняття дуже мало людей. Плюс певним чином політичної кон’юнктури, якість тексту, певною мірою. Але такої якості текстів, які підпадають під Нобелівську категорію... Мова йде про такого рівня авторів, яких всього є десь порядку тисячі. Достатньо відомих у світовому мейнстрімі, достатньо авторитетних, достатньо перекладених різними мовами і достатньо розповсюджених. І на сьогоднішній день жоден український автор туди не входить. І навряд чи буде входити у найближчому десятилітті. Але для того, щоб це взагалі відбулося в якомусь осяжному майбутньому, треба бомбити, бомбити, бомбити. Треба говорити про себе. В тому числі, ця нещасна Національна спілка письменників – чим вона взагалі займається, незрозуміло – кожного року от має подавати номінацію, оскільки має на це право.

- Письменництво багато грошей приносить? На життя вистачає?

- Ну, тут треба ж розуміти, що письменництво – це не тільки видання книжок. Чого не розуміють люди, так те, від чого письменник живе. Так, звичайно, автор живе з продажу своїх книжок, і в Україні принаймні до того, коли рухнув книжковий ринок, бідненько, але жити можна було. Але зараз таких авторів, які дійсно можуть жити з продажу своїх книжок, в Україні лише троє-четверо. Та й в кожній країні їх не так багато – в межах пальців однієї руки чи двох рук максимум. І це завжди далеко не найкращі автори. Це просто комерційно успішні письменники. Тобто мені в цьому відношенні пощастило: я комерційно успішна, ніби бренд. Але, за великим рахунком, за текстом я не є комерційним автором. Я не є Коельо, Марініна, Акунін і так далі. Я з іншої категорії – з літератури, яка великих зборів у жодній країні не дає.

- Так а що з грошима? Звідки взяти на життя?

- Ось і я про це. В тих країнах, де є літературна інфраструктура (у нас її немає), письменники отримують гроші не тільки за рахунок продажу власних книг. Там, по-перше, є авторське право. І кожного разу при використанні мого тексту я отримую відсоток, тому що це мій текст. Чи інсценізація, наприклад – вистава в країні з нормальним авторським правом може принести більше роялті, аніж видана книжка у паперовій версії. Ще читання твоїх творів, де кожного разу за копірайтом, коли виконується твій твір по радіо чи десь іще, тобі за це щось належить. І, зрештою, виступи. За виступи теж платять, тому що це – твій час і твоя інвестиція. І доки в Україні не буде нормального, юридично сформульованого поняття юридичної власності, доти у нас письменник не буде письменник у економічному сенсі.

- А які сучасні письменники Вам імпонують?

- Ви знаєте, я з радістю зараз дивлюся, що молодих авторів стало так багато, що, дякувати Богові, за всіма не встигаєш устежити (сміється).

- Вас це радує?


- Звичайно ж. Є імена, на вихід яких ти чекаєш і сподіваєшся. Коли з'являються якісь дебюти, ніби нове ім'я, коли відкриваєш, що от новий автор і такий класний дебют, як цей був… хто там був минулого року? (замислилась) Камаєв зі збіркою оповідань (Юрій Камаєв, збірка "Мед з дікалоном" – Ред.). Абсолютно супергарні оповідання. Залишається чекати, коли він напише щось більше – повість там чи роман, чи ще щось таке – я не знаю. Від Жадана ми всі чекаємо якоїсь крупної прози (сміється). Я думаю, він вже дозрів до цього: у 35 років час вже вразити усіх якимось великим романом. Із молодших зараз – ті, яким нині 20 з чимось років – достатньо багато імен, і думаю, що найближчі кілька років серед них висвітяться лідери покоління. Насправді цей процес дуже бурхливий і цікавий, добре, що люди пишуть, і добре, що талановиті люди пишуть. Добре, що нарешті почали писати ті, кому є, що сказати (сміється).

- А Ви зараз що пишете? Над чим працюєте?

- Еее… А не скажу! (сміється) Поки що я боюся наврочити. Це такий інтимний процес, коли починаєш нову книжку після того, як – фух! – і видаєш попередню. Тим більше таку, як "Музей покинутих секретів", котра повністю центрувала моє життя сім років… І ось цей перехід до нової книжки, яка ще мерехтить трошки за туманом і немає навіть впевненості щодо жанру… Тож розповідати журналістам, що, як і куди, самі розумієте…

- Розумію. То це теж буде щось таке масштабне? На сім років чи більше?

- Побачимо. Але, сподіваюся, це займе набагато менше часу – років три-чотири (сміється).

- А екранізацію ваших книжок пропонували?

- Пропонували.

- І?

- Та якось ми з режисерами не сходились у концепції кожного разу.

- А що саме хотіли екранізувати?

- Всі багато років рвалися екранізувати "Польові дослідження українського сексу". Було кілька пропозицій, було навіть кілька варіантів сценарію. Проблема українського кінематографа полягає в тому, що у нас дуже кульгає сценарна школа. Я сама відразу усім кажу, що працювати над сценарієм своїх уже написаних творів я не буду, бо це те саме, що їсти власний мозок. Моя робота закінчується на тому моменті, коли я віддаю рукопис до друку. А далі вже вільна інтерпретація: як хочете, так і переписуйте. Запросите на прем’єру – приїду, подивлюся. Але це ваш твір.

- Так у чому проблема?

- Проблема сценарного характеру. Зверталися до мене багато з цього приводу і дивилась я деякі сценарії. Але поки що нічого цікавого тут не вигулькувало. Зараз я маю одну пропозицію, польську, яку ще буду розглядати, і думаю, що це по повісті "Я, Мілена". Але не виключаю, що для кіно мені ще доведеться в житті попрацювати, зрештою, цікаво спробувати чогось нового. Побачимо, як воно обернеться. Але поки що озвучувати свої плани стосовно співпраці з кінематографістами – нашими чи зарубіжними – я ж не готова.

- А політикою цікавитесь?

- Ви яку політику маєте на увазі? Українську чи світову?

- Нашу, рідненьку.

- (відмахується) У нас немає політики. А те, що у нас називається політикою, все це бовтузення олігархічних кланів. Воно не є політикою як такою. Задля прикладу скажу: в неділю я прилетіла з Польщі. У них там у жовтні мають бути президентські вибори, і зараз якраз відбуваються всі ці попередні дебати, дискусії і платформи… Так от, я прилітаю ввечері, завантажуюсь у готель, розпаковую валізку і вмикаю телевізор. І дивлюся їхній аналог "Шустер лів". Ну, трохи інший формат: учасники сидять один проти одного, між ними сидить ведучий, який ставить питання. І я хвилин 10-15 послухала ось це політичне ток-шоу, заплакала і вимкнула.

- Заплакали? Чому?!

- Від того, про що люди говорили насамперед, і від того, як вони говорили.

- І про що ж вони там говорили?

- А вони говорили про політику. Наприклад, говорили: мене не влаштовує ваша платформа, бо в ній дуже багато питань не висвітлено. Не висвітлено, який старт ми дамо молодим людям на початку кар’єри, випускникам. Позиція стосовно абортів – це дискусія, на чому вони зціпилися і про що потім дискутували журналісти. Один сказав, що немає грошей на штучне запліднення. І одразу пішла суспільна реакція: мовляв, як це немає грошей, це просто відмазка. І якщо проблема існує, то це твоя справа, як політика, знайти ці гроші. Вони там реально дискутують. Такі собі механізми суспільного менеджменту. Це настільки контрастно порівняно з тим, що ми всі ці роки чуємо у нас на цих всіх так званих політичних шоу, що я справді заплакала і вимкнула.

- Ну, з політикою все зрозуміло. А з благодійністю що? Ви стали членом Наглядової ради конкурсу "Благодійник року". А самі Ви віддаєте кошти на благодійні справи?

- Даю. Але рекламувати це не буду. Бо це нескромно і неетично (сміється).

- А нужденним допомагаєте – даєте гроші тим, хто стоїть с простягнутою рукою і табличкою "Допоможіть, помирає син/дочка/мама/теща/собака"?

- По-різному буває. Але я завжди даю вуличним музикантам. Тому що це люди, які дійсно працюють – це чути навіть по звуку. Якщо це професійний звук, ти розумієш, що це люди, котрі чесно заробляють, підробляючи до своїх тисячі чи двох гривень, які вони мають по тарифній сітці там, де вони працюють. Тому що культура у нас справді в повному, абсолютному загоні. І, звичайно, підтримка гривнею – це на рівні рефлексу. Йдучи підземним переходом, чуючи ці звуки, я витягаю гаманець, і це завжди, незмінно. А ті бідні, нещасні… Ну бува, бачиш жінку в чорному, в якої табличка "Подайте на похорон". Вона взагалі не дивиться на тих, хто проходить повз неї, ти це бачиш. І пізнаєш в ній людину, яка щойно втратила когось із близьких. І ти їй кидаєш, і вона не дякує, бо вона просто не бачить. Як там у народній пісні? Коли горенько те пече, то ти б вийшов на вулицю і кричав. І ось таке обличчя – як крик. Такі речі раз у раз виникають, і кожного разу в душі закипає білий гнів за цю нещасну країну, в якій людина просто не має іншого виходу.