— Чим вас привабила викладацька робота?

— Я, як і всі творчі люди, більше люблю вчитися сама, ніж учити інших. Процес самонавчання для мене безупинний і невичерпний, тому працювати викладачем — це не для мене. Але цього разу, у відповідь на постійні пропозиції керівництва філологічного факультету, я погодилася. Йдеться про аналог того, що на Заході традиційно називається «creative writing». На філфаці Київського університету Шевченка цей спецкурс має свою евфемістичну назву — «теорія літературної майстерності». Як на мене, літературна майстерність не має жодної теорії. І викладати такого роду курси можна тільки методом практичної передачі особистого досвіду. Ця практика відома ще з часів платонівської Академії.

У нинішнього покоління колосально розширився спектр доступу до світової культури — від Інтернету до розмаїття книжок, що видаються сьогодні. Але, спостерігаючи за літературною практикою нинішніх двадцятилітніх, я бачу обвальне падіння рівня культури слова. Річ у тому, що це є ті речі, яким треба вчитися, але для цього потрібен вишкіл. Сучасна молодь — таке собі молодіжне гетто. Я трепетно й ревно стежу за дебютами початківців, але симптоми наймолодшої сьогодні літератури насторожують. Тут є проблема ретрансляції певного практичного літературного досвіду. Скажімо, дві найвидатніші американські поетеси Сільвія Плат і Ен Фекстон усе життя були горді тим, що вони вийшли з класу Роберта Лоуела. Письменник не ідентифікує себе із оповідачем, а бачить ізсередини, як це зроблено.

— Чи змінився ваш підхід до самого ведення занять відтоді, коли ви почали викладати?

— Безумовно. Ми збираємося раз на два тижні. Моя початкова ідея була побудувати цей курс саме, з точки зору, читання, інтерпретації текстів. Як тільки я це почала робити, то виявила колосальні провали в базовій філологічній освіті в своїх слухачів. Що називається — ми різні книжки читали. Так чи інакше, у своєму виступі я вибудовую якусь систему асоціацій, певну культурну павутину. Я бачу перед собою філологічно недогодованих 20-річних. По дорозі я повинна латати прогалини в їхній загальній освіті. Я роблю відкати назад, історичні ретроспективи, екскурси в історію культури. Виходить дещо химеричний малюнок — і назвати це системним курсом не можна. Сьогодні у вищій освіті спостерігається явний брак середньої ланки 35—40-річних, які би приходили в аудиторію говорити з 20-рiчними. Наприклад, я не чула, щоб у Києві до викладання поезії запрошували Івана Малковича, який би мав що сказати студентам.

Перші тривожні дзвінки, що я почула, — це видавництво «Смолоскип». Газета, яку вони випускають, упала до рівня шкільної стіннівки. Одні одних рецензують і обговорюють. Але покоління визначається не тим, що воно думає один про одного. Воно визначається тим, що думає про Шекспіра, Софокла, Гете, Шевченка та Достоєвського. Якщо ви маєте свою позицію стосовно Шекспіра, а не про сусіда по парті чи колегу, з яким «бухалося» в Ірпені на семінарах, тоді ви покоління. Проблема тут постає ширше. Сучасні письменники навіть імені не мають. Вони кажуть «дев’ятидесятники», чи якщо правильніше, — «дев’яностники», що автоматично звучить як «довгоносики». Дуже цікава логіка — якщо мова опирається терміну, то значить тут є щось фальшиве. Мова дуже чітко викриває фальш. Коли не звучить термін, значить, не все в порядку з самим явищем. А явища як такого і немає. На мою думку, всяке покоління починається з того, що воно бунтує проти попередників. Це нормальний процес дорослішання. Доки ви не збунтуєтеся проти батьків, не хряснете дверима й не підете з дому — доти ви не станете дорослими. Де хряскання дверима? Де рівень внутрішнього конфлікту? Ось це й дається взнаки на текстах. Кількість талантів неймовірна — мало реалізованих талантів. Це як троянди, які ви купуєте в пуп’янках. Із цих пуп’янків більшість розквітне наполовину, деякі зачахнуть, і тільки одна стане повноцінною квіткою. Дебютів маса. А скільки з них за десять років стануть письменниками? Одиниці.

— Минулого року ви казали, що ваша мрія — написати книгу, в якій би описували у кожному розділі місто чи країну. На якому етапі роботи вона знаходиться?

— Дійсно? Я таке казала? Я не займаюся «забужкознавством» і не відстежую того, що про мене пишуть. Але ідея мені сподобалась. Я почуваю себе у цій ситуації як Пуччіні, який забував свої ідеї, а потім, коли йому показували його мелодію, казав: «Славна пісенька. А хто її написав?». Але за таким розвитком подій мене б цікавили не подорожні нотатки і ні в якому разі не туристика. Те, що я намагаюсь робити зараз навіть у новому романі, над яким працюю, — це зміна географій. Зміна географій не в такому розумінні, як у «Польових дослідженнях», де дія переноситься в Америку для того, щоб із неї глянути на Україну. У новій книзі інша позиція — там іде український сюжет. Це зміна декорацій для того, щоб вони підсвітили саму українськість сюжету. Тут я міняю духовну, психологічну географію.

— І як зараз складається ситуація з виданням ваших творів?

— «Польові дослідження» мали успіх і в Угорщині, і в Чехії. В Росії зараз видається вже другий її переклад — у книжковій версії. Зараз російські видавці вже взяли мене за горло і вимагають наступний твір. Російський книжковий феномен зараз має великий резонанс у світі. У них видання книг відбувається дуже жорстко у плані конкуренції: вони вже застовбляють місце для ще не написаної моєї книги. У порівнянні з Європою, Росія працює по-хижацьки. Але, на жаль, там не існує нормальна система розповсюдження. Активне творче життя існує тільки в мегаполісах: Москві, Петербурзі.

— В океані стоїть акваріум, і тільки у ньому відбувається життя?

— Так. У Фінляндії бестселером вважається книга, що видана тиражем 800 тисяч примірників на 8 млн. населення. В Угорщині цей показник — 10 тис. Це те, що характеризує літературний рівень нації. З українським ринком ніхто таких досліджень не проводив. У Росії питання того, хто донесе книги до провінційних районів, нікого не цікавить. Це дуже сумна тема, на яку важко говорити...

— Тоді яка остання приємність трапилась у вашому житті?

— На фестивалі «Молодість» була прем’єра фільму «Хроніки від Фортінбраса». Це короткометражний фільм режисера Оксани Чепелик за моєю есеїстикою. Приємно, що фільм відбувся. Він має дуже цікаву внутрішню енергетику, яка справляє досить сильне емоційне враження.

— Чи не з’явилося після цього бажання написати сценарій до якогось фільму?

— З досвіду виявилося, що я не командний гравець. Я саме та «киця, яка гуляє сама по собі». Мені давно пропонують написати п’єсу, але це групова гра. У мене виникає думка, що подібний проект буде, як «лебідь, рак і щука», де кожен буде тягти ковдру у свій бік. Тому я волію бачити готовий результат. Зараз Галина Степанова готує виставу за «Польовими дослідженнями». Вона запропонувала мені написати сценарій до неї. Але я їй сказала: «Запросиш на прем’єру». Тобто моя робота написати книгу, а потім прийти на прем’єру й подивитися, що з того вийшло.

№234, четвер, 20 грудня 2001