О.Забужко: Мабуть, із шкільного.

Бі-Бі-Сі: Ви вживаєте багато слів, значення яких не всі знають, де ви їх берете? Ось наприклад, кілька слів, виписаних навмання з однієї сторінки вашої останньої книги: «безмисно», «мізогіністський», «негація», «латентний», «окрушина»… Ви нарікаєте, що в Україні мало читають, але добре, що знайшлося п'ятнадцять тисяч людей, які готові читати і розуміти такі тексти. Ви читаєте словники на ніч?

О.Забужко: Треба просто мати гарну освіту і тоді ці слова швидко запам’ятовуються і не обов’язково читати словники. Пам'ять – це одна з необхідних професійних рис письменника. Література – це те, що базується на нашій здатності пам’ятати.

Бі-Бі-Сі: Є така думка, що письменникові необхідно мати нещасливе дитинство, і тоді він буде гарним письменником. Ви були щасливі дитиною, чи дивилися, як на всіх фотографіях, трошки у бік?

О.Забужко: Знаєте, на цю думку можна знайти і протилежну, що у письменника має бути щасливе дитинство, але нещаслива юність і так далі. Рецептів для того, що складає гарного письменника, людство не винайшло. Мені з дитинством пощастило. Постукаю по дереву. Дитинство лишається як базова структура особистості, яка донині залишається живлющим джерелом яскравих вражень про світ. Я процитую «Польові дослідження з українського сексу»: «Тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя.» У дитинстві чуттєвість загострена, а суспільство ще не встигло навтикати правил про те, як треба.

Бі-Бі-Сі: Героїня вашого цього роману має цікаві стосунки з батьком. Які у вас були стосунки з батьком?

О.Забужко: Безперечно, я татова доця. Це синдром не тільки за численними літературознавчими, соціологічними, культурологічними дослідженнями… Це американці проводили дослідження і дійшли висновку, що всі успішні жінки, ким би вони не були, бізнесменами, кінозірками, письменницями чи художницями, але всі успішні жінки є татовими доцями. У структурі патріархату тільки батько може навчити дівчинку поводитися поза домом. Покоління наших матерів такої інформації ще не мало.

Слухач: Я лікар за фахом. Я лікар одноповерхової України, і жінки стали займати в моєму серці і мозку особливе місце. Вони терплячі, вони добрі. Вони також зайняли інтелектуальну нішу. Пані Оксана також у цьому списку. Мені подобається її мова, волинські говірки, я навіть став словник складати. Моя дочка, їй 17 з половиною зараз, вона мене питає: «Що таке Оксана Забужко?», я кажу: «Ти Юлію Володимирівну в політиці знаєш?» - «Так!» - «Ось це так, як вона, тільки в літературі.»

Бі-Бі-Сі: Цей слухач також говорив про те, що існує якась кав’ярня Оксани Забужко. Чи є така кав’ярня? Куди ви любите ходити?

О.Забужко: Є таке місце, але я не можу оголосити так про це місце, це швидше навіть журналістський клуб, який не має навіть надвірної вивіски. Спеціально для того, щоб не приваблювати в обмежений простір широкий загал. У моїй майбутній книжці, яку я сподіваюся скоро дописати, багато подій у житті головної героїні розігрується якраз у просторі цієї кав’ярні на Прорізній.

Бі-Бі-Сі: Я тримаю в руках вашу книжку про Лесю Українку. Якщо добре знати анатомію, то нею можна вбити людину, тут 638 сторінок. Коли ви пишете ці томи, хто вам готує їсти?

О.Забужко: Чоловік.

Бі-Бі-Сі: І що він готує?

О.Забужко: Він дуже талановито готує… Традиційно вважається, що кухня – це місце жіноче. Я вважаю, що чоловіки готують з іншою установкою. Вони готують з більшою увагою до гурманської естетики насолоди. Це певною мірою ремесло.

Слухач: Що для вас найважче в житті?

О.Забужко: Я згадала Сковороду, Григорія Савича, царство йому небесне. Він казав: «Світ ловив мене і не спіймав.» Останніми роками я почала розуміти, яке несамовито трудне треба прожити життя, щоб з гордістю викарбувати на своєму надгробку оці от хрестоматійні слова. Тільки після сорока починаєш розуміти, наскільки це важко, який це колосальний здобуток і яким дійсно можна похвалитися. Найтрудніше не датися світові, не дати, аби світ нав’язав тобі «іншу» тебе.

Бі-Бі-Сі: Для вас жінка, яка пише – це письменниця чи письменник? Жінка, яка лікує – це лікарка чи лікар?

О.Забужко: Звичайно, письменниця, лікарка, дикторка, редакторка. Українська мова у цьому сенсі демонструє блискучі можливості політкоректності постмодерної доби і гендерної рівності. Російські колеги мені неодноразово висловлювали заздрість, що в нашій мові можна вживати форму жіночого роду.

Бі-Бі-Сі: Але ви вживаєте також багато архаїчних слів, волинізмів…

О.Забужко: З тими так званими «-ізмами» не треба перебільшувати. Я люблю грінченківський словник, де зібрано багато діалектизмів з різних куточків України, я знаю, що і далі можна почути багато слів на Сумщині, на Черкащині… Та навіть якщо пройтися київським підземним переходом і послухати, як баби, які там щось продають, між собою говорять, можна почути багато цікавого.

Я достатньо поважаю свого читача, щоб не гратися з ним у піддавки. Письменник не повинен знижуватися до певного побутового рівня. Письменник повинен іти попереду читача і вести його за собою.

Бі-Бі-Сі: Яка для вас з усіх ваших літературних нагород і премій була найприємніша?

О.Забужко: А які є українські конкурси, які всі знають?

Бі-Бі-Сі: Наш, наприклад.

О.Забужко: Для мене найприємнішою нагородою останніх років було те, що збірка повістей «Сестро, сестро!» потрапила у список книжок року, що у Чехії дуже рідко трапляється з книжками перекладними, годі казати, що ніколи не ставалося з українськими авторами. Це було шалено приємно, і це дало нову хвилю критичної рефлексії. У чеських критиків я з величезним інтересом читала про те, що ж я насправді написала у «Сестро, сестро!». Недавно на чеському радіо була прем’єра повісті «Дівчатка». А щодо українських премій – тут завжди є сумний присмак.

Бі-Бі-Сі: Книжкові премії часто звинувачують в упередженості, заангажованості, корупції навіть...

О.Забужко: Я навіть не це мала на увазі. Мені сумно, що в Україні направду немає резонансних премій. Мені було дуже сумно, коли мене вітали, коли «Notre Dame D'Ukraine» виграла премію «Книжка року» (за версією Костянтина Родика - Бі-Бі-Сі), мене з усіх боків вітали, а преса в цей час писала, що Забужко прорекламувала Родикову книжку, інакше церемонія пройшла б ще тихіше.

В Україні немає виробленого механізму, де премії могли б виступати критерієм і ринку, і запиту, і читацького смаку, і критичної оцінки, і інших речей, які повинні існувати.

Я бажаю всілякого успіху конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі» і обома руками її підтримую і благословляю. Я дуже зворушена, що коли ви проводили перший конкурс, то книжка поезій Оксани Забужко «Перша спроба» потрапила у п’ятірку фіналістів. Хоча я вам тоді завважила, що книжка вибраних поезій не може бути книжкою року у тому сенсі, що це має бути біжуча проза, яку читають. Ваша книжка остання – книжка Володимира Діброви «Андріївський узвіз» є однією з небагатьох книжок справді про наш час.

Слухач: Мені подобається Оксана Забужко. Але вона дуже загониста і грубувата щодо Ліни Костенко, особливо, коли там ідеться про Лесю Українку, бо вона не може бути сестрою, дружиною, бабою, а Ліна Костенко – баба...

О.Забужко: Цей читач, видно, особливий шанувальник Ліни Костенко, але це не та цитата. У Ліни Костенко справді багато радянського і соцреалістичного. Вона і Олесь Гончар є талановитими виявами ось такого радянського синдрому, і це не мною першою помічено. Це власне психологічний, а не ідеологічний синдром, і цьому в книжці присвячено півсторінки. Мене справді цікавив цей синдром радянської чуттєвості. У радянській літературі культивувався синдром зневаги до слабкого. Це притаманно всім тоталітарним літературам. Зараз в українській літературі на зміну цьому прийшов синдром успіху, це той самий радянський синдром. Це та сама совкова спадщина. Просто вона сьогодні в одежі гламуру. І мені розходилося саме на цьому – звідки росте коріння цієї психологічної зарази.

Бі-Бі-Сі: Так, я також зацікавилася цим розділом, де йдеться про те, що смерть у радянських творах дозволялася, як правило, жертовна...

О.Забужко: Смерть була лише смертю коліщатка, а не екзистенційним елементом в житті, який кожного з нас чекає... З думкою про це пережиття людина християнської культури живе змалку.

Бі-Бі-Сі: Ви пишете в книжці про Лесю Українку, що жінок-ранніх священиць витіснила пізніша догматична церква. Ви розмірковували над цим суто через творчість Лесі Українки, чи ця тема вас саму цікавить?

О.Забужко: Тут немає нічого інноваційного. У західній літературі ця тема має свою історію і свою бібліотеку. Останні років сорок, починаючи від студії Кумранської бібліотеки, від вивчення ролі жінки у ранній історії церкви, від усвідомлення того, що все було не так, як це представляв ранній патріархальний канон. І протестантська, і католицька теологія на цю тему понаписували гори літератури, а у православній традиції цього немає.

Слухачка: Колись в інтерв’ю одразу після трагічної загибелі Соломії Павличко ви сказали, що вона була однією з небагатьох людей, яким не треба було пояснювати контексту. Чи з’явилися зараз у вас такі люди? І ще запитання – ви багато подорожуєте, і колись казали, що на Заході існує багато стереотипів про Україну. Чи помінялися вони з часом і які стереотипи існують зараз?

О.Забужко: Соломія Павличко – близька і дорога мені людина. Її трагічна напередодні нового 2000-го року скінчила цілу добу в українській культурі для цілого мого покоління. Соломія була беззастережним інтелектуальним і моральним лідером свого покоління. Це була шалено яскрава, талановита, мудра і направду лицарської душі людина. Те, що вона встигла за свої 42 роки зробити… Вона була з тих людей, які міняли світ довкола себе.

Бі-Бі-Сі: Вона вам подала ідею написати цю книжку про Лесю Українку?

О.Забужко: Не зовсім так, я пообіцяла їй її написати. Ми щодня вели годинами розмови про наших попередників, про нашу спадщину. Це була висока температура культурного розгону. Ми могли пліткувати про Кобилянську так само, як про своїх колєжанок. Друзі нам даються так само, як кохані. Друзів не вибирають. Друзі даруються долею. Втрачати друзів в такий спосіб – це так само, як втрачати рідних. Їх нема ким замінити. Українці сьогоднішні – у нас коротка інформаційна пам'ять. Ми не тільки історії своєї не знаємо, ми забуваємо, що було 5 років тому.

Те, що Соломія встигла за своє життя посіяти, – це тільки зараз починає відчуватися. У нас немає жанру біографії. Біографії письменників є часто ключем до прочитань їхніх творів. Коли ми з Соломією розмовляли про Лесю Українку і про її агностицизм, і я казала їй, що «Лісова пісня» - це легенда про Грааль, і таке інше, і вона сказала мені: «Ти маєш написати про це.» Я пообіцяла. Обіцянки мертвим друзям треба виконувати.

Бі-Бі-Сі: І ще було запитання про стереотипи України.

О.Забужко: Нам дуже допомогла Помаранчева революція. Знання про Україну на Заході не так розширилися. Я недавно у Брюсселі провадила перший, либонь, український вечір. Українське посольство було страшенно втішене. Перше запитання мені поставила ведуча, вона ж за сумісництвом перекладачка «Польових досліджень з українського сексу» голландською мовою, спитала в мене: «З чого б ви почали розповідати про Україну?» на що я сказала, що спочатку показала б Україну на мапі, чим зірвала бурхливий аплодісман в аудиторії.

Слухачка: В якій країні, де видавалися ваші твори, вас найкраще зрозуміли і найтепліше прийняли?

О.Забужко: Я скажу про інтерес до української літератури в цілому. Найближчі до нас поляки і саме в Польщі інтерес до української культури і літератури найбільший. Це вдячна аудиторія. Близька історична доля, розуміння реалій і заангажованість в українські справи. Найнесподіванішу критику я мала у Швеції, бо це одна із найкультурніших країн Європи, через свій периферійний стан по відношенню до решти Європи.

Слухач: Який у вас «екзотеричний» псевдонім?

О.Забужко: «Екзотеричного» не скажу.

Бі-Бі-Сі: А який нік в Інтернеті?

О.Забужко: Ніку немає, зате є сайт, який регулярно оновлюється.