- Пані Оксано, після президентських виборів ви потрапили до категорії «противсіхів», яку ганьблять і поливають брудом кому не лінь. І все тому, що назвали Януковичем нашим «невивченим уроком історії», а Тимошенко – представницею «гламурного авторитаризму». Минув рік; чи не шкодуєте ви про свою тодішню позицію?
- Та Бог із вами. Давайте почнемо з самого терміну «противсіхи». Він вже є «мемовірусом» - це суто політтехнологічне поняття, призначене «затаврувати» тих, хто на минулих виборах не підтримав Тимошенко. Але хіба за результатами минулого року тим, хто сподівався, ніби Тимошенко є альтернативою Януковичу, ще не очевидно, що без «підкачки» ззовні її політична сила не спроможна навіть більш-менш переконливо зобразити опозицію? Якщо досі лишилися люди, які щиро вірять, що «якби не Янукович, то так погано не було б», то ці люди або недалекі й погано поінформовані, або емоційно неврівноважені й хочуть, як діти, вірити в краще методом «найпростіших рішень». Це дуже інфантильний прошарок, який чудово піддається навіюванням і становить прекрасний матеріал для будь-якої диктатури.
Я свого часу сказала, що я – за Україну без Тимошенко і Януковича, і готова це повторити. Можна зупинитися детальніше на тому, чому ці дві кандидатури, образно кажучи, «Васьки Кірпіча» і «Маньки Облігації», є ганьбою для України. Але шкодувати про те, що «Манька Облігація» не стала «Розою Землячкою», чи то пак законно обраним президентом, це – повторюю – найвища соціальна наївність і, зрештою, просто результат відсутності в Україні скільки-небудь адекватного інформаційного поля. Кожен вихоплює для себе той шматочок інформації, в який йому хочеться вірити, а в цілому – за активної підтримки нашого олігархату, який роками системно розкрадає країну – створюється так званий «білий шум», потрібний для того, щоб «ніхто нічого не зрозумів». І щоб громадяни, які не мають ні часу, ні можливості щодня відслідковувати інформацію, аналізувати, порівнювати й робити висновки, були абсолютно замотеличені, розділені й роз’єднані, як та отара…
Тому, якщо за цей рік кількість «противсіхів» (хоча правильніше їх називати «протиобохами») зросла з 5 відсотків до 10 відсотків на місцевих виборах, а тепер – згідно останніх соцопитувань – сягає вже 20 відсотків, то це є дуже і дуже вагомим показником одужання народу, котрий поступово починає усвідомлювати, що країна не має керівництва, яке відповідало б її національним інтересам. І коли ця цифра перевалить за 50 відсотків, тоді можна буде розраховувати на масові громадські рухи, самоорганізацію суспільства «по горизонталі» і зміну нині чинних умов договору між суспільством і владою. Так що тенденція, як на мене, радше оптимістична. Українському суспільству, щоб рухатися вперед, треба нарешті опритомніти і глянути у вічі реальності.
І в цьому сенсі Янукович – за результатами минулого року – показав себе меншим злом, ніж Тимошенко, тому що він гірше бреше і йому важче «маскуватися», - «донецькі» взагалі погано володіють прийомами популістського навіювання. Тоді як Тимошенко має явний «комплекс диктатора», класичну мономанію, яка є емоційно заразною і небезпечною для людей, психологічно слабких і піддатних на всяке шахрайство. На цю тему – про різке зростання впливу соціопатів у суспільствах, вражених кризою цінностей, - на Заході написано гори літератури, але в українському інформаційному просторі про це, на жаль, дуже мало говориться.
- То що слід робити в першу чергу: розвивати інформаційний простір, вчити «матчастину», сиріч психологію, чи вдаватися до інших методів? Десять років тому ви писали, що українці розучились боротися з будь-чим, окрім картопляного жучка на своєму городі. Щоправда, це було сказано ще до «помаранчевої революції». То що – студіювати книжки чи виходити на майдани?
- А одне одному не суперечить! Ще наприкінці ХІХ сторіччя Франко писав, що «треба всього на всі боки», щоб нація розвивалась повноцінно. Подивіться хоч би на ті приклади беззбройної боротьби, які ми мали останнім часом – Майдан підприємців, автопробіг тощо – перші, «зачаткові» форми громадянського протесту: люди об’єдналися, як у 2004-му, щоб «вийти на вулицю». Але вулиця жодних стратегічних, пропозицій (не на рівні «шоб всьо було харашо», а осмислених, «на довгу дистанцію») ніколи не сформулює, їх може сформулювати тільки інтелектуальний прошарок, без якого жоден рух не складеться. Польська «Солідарність» (восени минулого року заговорили нарешті про те, що нам потрібна «Солідарність»!) – це не тільки Лех Валенса і гданські робітники, це, не меншою мірою, - Яцек Куронь, і Адам Міхнік, і ксьондз Попелушко, ціле покоління інтелектуалів, які співпрацювали з робітниками. Оце і є – громадське об’єднання, консолідація сил.
У нас же усе розпорошене, Україна не має власних об’єднавчих ресурсів, за двадцять років країна так і не виробила власної інформаційної та гуманітарної політики, тобто тої, котра формує усвідомлення нацією себе самої та засад суспільного договору, за яким суспільство «замовляє» собі владу і здійснює над нею контроль. Це все у нас досі на рівні «броунівського руху» – рівень самоорганізації в українському суспільстві ще дуже й дуже початковий. Але я все-таки оптимістка, бо двадцять років тому при словах «контроль за владою» пересічний громадянин взагалі б не зрозумів, про що йдеться… Пам’ятаю, наприкінці 90-х стала свідком, як міліціонер сварився з водієм, чию машину зупинив на вулиці, і сказав йому, в кращих радянських традиціях: «Ти мені – не указ». Водій же – якийсь на той час дуже просунутий і принциповий – йому відповів: «Как ето нє указ? А форма на тобі на чиї дєньгі?..» Оце вперше я почула голос українського громадянина, який усвідомлює себе джерелом влади, - дуже незвично було (і радісно), тому й запам’яталося.
Тепер уже все-таки масовим стало усвідомлення, що це «ми» їх утримуємо, а не «вони» нас. Не так, як в СРСР: «Государство нам дало…». А де ж воно, «родімоє», взяло?! Проблема в тому, що цей процес політичного дорослішання суспільства відбувається природно, сам собою – як трава росте, як річка тече. Але він відбувався би набагато швидше, якби були наявні системні чинники, котрі на нього впливають, - якби в країні хтось щось цілеспрямовано робив для цього всі ці двадцять років, а не розкрадав те, що «само собою росте»… - Сьогодні особливий день, бо рівно двадцять років тому назад – 30 березня 1991 – було створено знаменитий СУС – Союз українських студентів – тих самих студентів, які за півроку до того голодували на київському Майдані. То якщо ми вже згадуємо, як змінилось (чи не змінилось) за ці двадцять років українське суспільство, дозвольте нагадати вам, сьогоднішній оптимістці, ваше власне розчарування: ви написали колись есей до чергової річниці «жовтневої революції», в якому зазначили, як нам багато насправді треба, щоб «відбулось» певне покоління…
- А знаєте, воно тоді таки відбулося. Минуле десятиліття показало, що розчаровуватись було рано. Українцям це взагалі властиво: якщо немає негайного результату, ми впадаємо в депресію. А не варт забувати, що в психології, окрім понять «loser» та «winner», існує також поняття «non-winner»…
- Це ж як? «Недопереможець»?
- Це, наприклад, - коли ви ставите собі за мету пробігти стометрівку за 9 секунд, але пробігаєте її за десять, і хай навіть приходите до фінішу першим, ви все одне не «winner». Бо не досягли поставленої мети. Але чогось ви таки домоглись! Хай результат виявився іншим – не таким, як очікувалось – але все-таки він є. От звідси й походить оте вічне та непохитне у своїй справедливості твердження: «Роби, що можеш, і будь, що буде». Тобто, ніхто зі смертних, незалежно від міри суспільного впливу, не здатен обрахувати далекосяжних наслідків своїх дій. Просто треба дотримуватися, як правил дорожнього руху, певних ціннісних засад, десяти, врешті-решт, заповідей, і – «будь, що буде!».
І те покоління, про яке ми зараз говоримо, покоління нинішніх сорокарічних, внаслідок різних причин (і об’єктивних, і суб’єктивних) – так, дійсно! – не забезпечило країні якісного ривка, переходу на новий цивілізаційний рівень. Але щось завдяки йому в нашій найновішій історії таки відбулося. Бо саме це покоління, яке в 1990-му голодувало на граніті, робило у 2004 році Майдан, саме це покоління дало когорту найбільш успішних підприємців у малому й середньому бізнесі, тих найбільш притомних і новаторськи мислячих, котрі могли б скласти кістяк середнього класу в масштабах цілої країни, якби були пов’язані між собою горизонтальними зв’язками... Їхній молодечий заряд, хоч і виявився «роззосередженим» у часі, все ж не пропав цілковито.
Найяскравіший приклад такої історичної «сповільненої дії» – УПА. Тільки працюючи над «Музеєм покинутих секретів», я змогла собі скласти цілісну картину їхніх справжніх завоювань - на довгу дистанцію. Звісно, що в боротьбі за незалежну Україну тоді, в 1940-х, УПА була приречена програти, будучи затиснутою між двома тоталітарними монстрами, але далекосяжні наслідки її боротьби виявилися значно серйознішими, хоч і ніким у свій час не передбаченими. Маю на увазі не тільки те, про що я написала в романі, - порятунок України від «другого Голодомору» в 1947-му. Але і в масштабах цілого СРСР той рух зробив неймовірне, хоч і зовсім не ставив собі такої мети. Добровольці УПА були смертники – вони не були готові до ГУЛАГу, але коли опинились там, то продовжили ту саму боротьбу - і врешті, за кілька років, зробили в ГУЛАГу революцію.
Логіку її описує Солженіцин – як «політичні» підкорили «блатних», як потім почали об’єднуватись проти стукачів, а потім – уже й проти адміністрації. Розгорнулася справжня війна. 1948 рік - Красноярське повстання, потім – Норільське, потім – Кенгірське тощо. Станом на 1956 рік, як недавно визнали російські історики, Хрущов мусив розпустити ГУЛАГ зовсім не тому, що Хрущов був нібито такий ліберал, - він сам особисто керував боротьбою з українським націоналістичним підпіллям і добре знав, на що воно здатне, – просто на той момент Кремль вже був не в стані утримувати ГУЛАГ, бо весь ГУЛАГ клекотів, як вулкан під накривкою. Простіше було випустити на волю мільйони людей, які, повертаючись додому, навіть не здогадувались тоді, кому направду вони зобов’язані своїм достроковим звільненням.
Українська історія, мабуть, найбільше рухалася саме таким «non-winner`ством», але – ще одна інфантильна риса – ми схильні себе бачити радше нацією лузерів, а це насправді не так. Ми – дуже сильний народ. Надзвичайно. Проблема в тому, що ми дуже мало про себе знаємо. Пересічний українець майже не знає своєї історії навіть за двадцяте сторіччя, і слабо розуміє, з якої чорної ями «війни на знищення» ми вибралися, і до якої міри це гідне подиву й захвату (адже ще у 1980-ті світ вважав нас похованими!). І те, що з суто українською волячою впертістю ми продовжуємо вовтузитися, стараючись скласти з руїн придатний до життя дім, - це теж ознака сильного народу, бо слабкий народ на всіх «протягах» нашої історії просто не встояв би.
- Але це покоління сорокарічних – чи породило воно успішних двадцятирічних, своїх більш вдатних нащадків?
- Ну, про це ще рано говорити. Ті, кого можна назвати «дітьми Майдану», ще тільки-тільки починають себе соціально проявляти.
- Я дуже люблю роман Артуро Переса-Реверте «Шкіра для барабану». Там головна героїня – Макарена Брунер – бореться за збереження древньої церкви, яку міська влада збирається знести (виявляється і в сучасній Севільї є свої черновецькі!). Для неї це – справа фамільної честі, гонору, відстояти за всяку ціну кавалок світу, що зникає. Про своїх же можливих нащадків вона каже так: «Мої б діти були інопланетянами, які сидять за комп’ютерами і дивляться диснеївські мультфільми». Боюсь, що у того свідомого і притомного покоління (у мого покоління, власне кажучи) також можуть бути діти-інопланетяни…
- Знаєте, я дуже боюсь занадто швидких узагальнень, якими так полюбляють послуговуватися політики, бо кожне таке узагальнення – найкоротший шлях до маніпуляції. Покоління нинішніх молодих – якщо говорити про нього не в демографічному сенсі, а в суспільному та культурному – поки що «річ у собі», вони ще не заявили про себе такими осмисленими масштабними акціями, які дали б можливість кваліфікувати їх як окреме покоління. А коли брати демографічно, то в будь-якому поколінні відбуваються свої соціальні чи інтелектуальні розшарування: хтось сидить за комп’ютером і бавиться у «стрєлялкі» чи качає порнуху, а хтось пише на мою сторінку у Фейсбуці і просить у видавця електронну версію «Музею покинутих секретів».
І в цьому Україна не є унікальною. У нас відбуваються всі ті самі процеси, які відбуваються і в цілому світі. Тільки у нас вони різкіші, брутальніші, менш «цивілізовані» - як каже один мій знайомий поляк, «м’ясом нагору». Класове розшарування, наприклад, відбувається серед молоді за майновою ознакою, з суто феодальною неприкритістю: окремо - ті, кого тато на «бімері» підвозить, окремо - ті, хто добирається на метро. Хоча на дворі двадцять перше століття, і новий «перерозподіл влади» в постінформаційному суспільстві йде не по лінії «хто володіє грішми», а – «хто володіє інформацією»..
Але наша «третьосвітня» самоназвана «еліта» й далі наступає на одні й ті самі граблі і непохитно вірить, що за гроші можна «купити все» – хоч вибори, хоч «такий самий Майдан», як «донецькі» пробували зробити в 2006-му. І тут нема жодної різниці між Людмилою Янукович, яка в 2004 році говорила про «американські валянки», і Юлією Тимошенко, котра фактично тими самими словами повторює, що «противсіхи» продалися. Це – суто монетарна свідомість: таким людям просто невмістимо, що щось важливе в житті може відбуватися не за гроші, бо все їхнє життя було підкорене добуванню грошей, грошей і грошей.
Тому українській молоді я при кожній нагоді кажу: не дивіться на цих людей, вони – вчорашній день. У сучасному світі влада – це влада знання, влада інформації. Подивіться на Ассанжа. Він, перепрошую, «зробив» цілу купу людей, які вважають, що це вони правлять світом, бо в них на рахунках є мільярди. Але гроші можуть ставати конструктивною владою тільки в поєднанні з мізками, матеріальна влада без мізків – вона як тіло без душі, і така влада завжди буде тицятися наосліп, як зомбі, валити на своєму шляху «меблі» і тільки множити хаос у державі. Вчіть іноземні мови, читайте хороші книжки, включайтеся в глобальний інформаційний процес, вчіться думати й аналізувати, щоб у цьому процесі самостійно орієнтуватися... А вже скільки з цього покоління виросте «інопланетян», а скільки – «глобалізованих українців», покаже час. - Пані Оксано, хочу перевести розмову у дещо інше русло і запитати вас про таке заяложене поняття, як «мала батьківщина» – чи воно бодай щось для вас важить? Ви народилися у Луцьку, але переїхали до Києва у сім років. Який регіон вплинув на вас більшою мірою?
- Я – людина «соборна» за своєю свідомістю. Почавши з родоводу: тато – з Західної України, мама – з Центральної. Коли вони побралися, в обох родинах були нераді: «Стефко совітку взяв», «Надя за бандерчика вийшла». На той час, коли я виросла, мені це переказували вже на рівні анекдоту. У мене ніколи не було проблем з ідентичністю. Я знала картину української історії у всій її пістрявості, знала родовід як по батьківській, так і по материнській лінії до кінця XVII століття, знала і про «щасливе» життя підрадянської України при товаришеві Сталіні, і про Визвольні змагання, і про УПА. В цьому сенсі мені пощастило – все це мені було дано відразу, «з дому», в родинних переказах.
Те, що моє раннє, дошкільне дитинство випало саме на Луцьк, я довгий час вважала випадком: родина з цим містом не зв’язана, батьки опинились там «по розподілу». І лише згодом зрозуміла, що й тут мені пощастило, бо це місто є в певному сенсі унікальним. Західна Україна насправді, як і решта країни, дуже різна, і Луцьк дуже різниться від Львова, від інших міст Галичини, а Чернівці, для прикладу, – це взагалі зовсім інша картина, ні на що не схожа, там відчувається вже «подих Балкан», як казала одна розумна чернівчанка… У Луцьку довго зберігався (принаймні, в роки мого дитинства ще відчувався) дух української урбанної культури - саме української, а не австрійської чи польської .
Це те, що – знову ж таки, в роки мого дитинства – ще можна було вловити в Києві на Подолі, доки його не почали по-варварськи забудовувати. Це дух барокової України – «братської», бюргерської, міщанської – «третього стану», відгомін культури якого ще відчутний у Старицького, в «За двома зайцями». Пам’ятаєте, як Секлета каже Голохвостому: «Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?». В неї ще зберігся старий «цеховий» кодекс честі з часів Магдебурзького права, коли городяни об’єднувались проти чужоземної експансії, фундували школи та церкви, об’єднувались з аристократією, коли творили Києво-Могилянську академію, і цілий Поділ був вибудуваний славним київським міщанством, третім станом, - тим самим, який зробив у Франції революцію…
Ось цей відгомін автентичної міської України, України Магдебурзького права я застала в своєму луцькому дитинстві, і маленькою дівчинкою знала й пишалась тим, що он у тому величезному (таким він мені здавався) замку Любарта у XV-му столітті відбувався з’їзд європейських монархів, - це була складова тодішньої міської ідентичності, щось таке, що «всі знають». І за це я Луцькові вдячна. Бо потім людину, яка з 5 років знала, що в її місті відбувався з’їзд європейських монархів, дуже тяжко переконати в тому, ніби її країна не належить до Європи. А це, зауважте, ще був «досвідомий» період. Свідомий – це вже Київ…
З Києвом мамину родину багато що пов’язувало. Мій прапрадід мав будинок на Тургенівській, мій прадід і брат бабусі закінчували університет святого Володимира (тобто я, так би мовити, «з київських студентів»). У 1918-му в День Злуки на Софійському Майдані були два моїх діди, з двох сторін, - бабусин брат, що пішов за УНР на фронт добровольцем, і дід по батькові, що зовсім юним, теж добровольцем, втік в УГА. Ось усе це разом – та пам’ять, яку було мені дано і яка великою мірою сформувала мене і як особистість, і як громадянку, і як письменника. Я бачу зараз, як ті питання, котрі в роки мого дитинства були надбанням досить вузького кола київської інтелігенції, стають предметом дискусії цілої країни. І по цьому також можна міряти прогрес…
- А хіба тоді, наприкінці 60-х років, Київ не був суто російськомовний містом?
- Не був. І в родині, й на вулиці я завжди говорила українською, активна русифікація почалася пізніше – після 1972-го року, коли відбувся справжній погром серед української інтеліґенції (трохи раніше Шелеста «за націоналізм» замінили на Щербицького), і десятки тисяч людей по всій країні втратили роботу (а студенти були виключені з університетів), а декотрі й за ґратами опинилися…
Але я пам’ятаю момент, коли батьки відправили мене до гастроному, і я – дівчинка з інтелігентної книжної родини, з виробленою мовою (знаєте, отой тип балакучих дітей-дзвіночків, на яких дорослі завжди дивляться з усмішкою) – дочекавшись своєї черги, звернулась до продавчині зі звичним: «дайте мені, будь ласка, те-то й те-то». А за мною стояла стара жінка, яка зненацька почала на мене кричати, як кричать зараз оті божевільні кримські бабці, що марширують з портретами Сталіна: «Ах ты ж, посмотри на нее, такая малая, а уже националистка, ах ты ж, бандеровское отродье!». Очевидно, бабця ще років двадцять тому активно «комісарила» і зреагувала саме на звук інтелігентної української мови з вуст маленької дівчинки, - мабуть, пожаліла, що когось свого часу не дострелила…
Це я вже зараз так міркую, а тоді в мене був справжній шок. Головне ж - у магазині запанувала німа сцена, як у фіналі гоголівського «Ревізора». Пам’ятаю опущені очі усіх продавчинь, і як жалібно-винувато усміхалась мені та, що подала з полиці товар. Я не могла збагнути, що відбувається - і чому ніхто з дорослих за мене не заступився (бо стара бігла за мною з криками й прокльонами до самого виходу!). А то був страх. Вони просто боялися –вчорашні сільські нещасні дівчата, діти «безпашпортних» колгоспних рабів: та божевільна баба була для них голосом влади. І вона ним справді була – вся сила держави була на її стороні. От після того інциденту я й собі перейшла на вулиці на російську – аж до самої «перестройки»..
- Ви сказали, що західна Україна – дуже різна, тож Україна в цілому, вочевидь, дуже різна «в кубі». Але чи відчуваєте ви оцей поділ на захід і схід, точніше, на захід, схід і Київ, який буцімто «ні в сих, ні в тих», а сам по собі в якості третьої складової?
- Оце якраз чисто кремлівська політтехнологія розколу, яку тут насаджують з 90-х років, і найприкріше, що багато хто з «професійних» українських патріотів на неї ведеться. Для мене ж будь-який сепаратизм – хоч сєвєродонецький, хоч галицький – є явищем з засади антиукраїнським. І що таке, власне, «схід» і «захід»? Схід – це Слобожанщина, чи це Донбас? А Південь, Причорномор`я куди дівати? А всю Центральну Україну – колиску й осердя національної ідентичності? А Захід – це Волинь, Галичина, чи, може, Буковина? А Поділля ж куди? А ще ж Північ, Полісся, - це ж також окрема реальність, зі своїми традиціями, і не всі з них знищено...
Справді є своє обличчя в кожного регіону, і це прекрасно, що, попри 70 років намагань радянської влади знівелювати всі відмінності, залити все однаковим сірим асфальтом, спорудити однакові шлакоблочні будинку барачного типу і породити «новую историческую общность – советский народ» – попри всі ці, повторюся, 70-річні спроби перетворити все довкруги на суцільну «Північну Корею» – в Україні все-таки збережено своїх «геніїв місця». Проїдьтеся Україною, зупиніться повечеряти десь у придорожній корчмі на полтавській трасі, послухайте, як говорять між собою водії-дальнобійники, і де ж той Кустурица з камерою, щоб все це зняти?! Країна насправді ой яка жива й цікава, хоч і тяжко занедбана, - мінлива, пульсуюча, розмаїта, а брати лінійку й проводити пряму «схід-захід» – це просто не знати країну і не поважати її. - В нашій розмові вже декілька разів прозвучало те, що ми не знаємо своєї історії, що ми лінуємось вчитись і читати книжки. Ось з’явився ваш роман «Музей покинутих секретів», з’явився твір Шкляра про Холодний Яр, з’явилася проза Матіос про УПА. Чи підігріє це якесь відчуття здорової конкуренції у письменницькому середовищі, бажання продукувати іще та іще тексти на історичну тематику (що, відповідно, сприятиме розширенню кола читачів-споживачів подібної інтелектуальної продукції)?
- Це ще далеко не повний перелік творів на історичну тематику, які вийшли останнім часом, - дуже різних за жанрами (як і вами перелічені), але об’єднаних одною спільною тенденцією – потребою з різних сторін вибудувати засобами літератури отой історичний наратив, «спільну пам’ять», без якої країна й далі приречена буде тупцятися на місці. Українська література довго до цього йшла, і от власне тепер нарешті «дозріла до теми». Бо за минулі двадцять років вона більше займалась завданнями, першочерговими для виживання її самої: нарощуванням «ринкових м’язів», утвердженням своєї комерційної спроможності, школою самостійного, без будь-якого державного «даху» і при дуже кволій книгоіндустрії, економічного виживання «за рахунок читача», - і на все це пішло дуже багато зусиль, можна сказати, ціла літературна епоха...
У нас часто й охоче лають «укрсучліт», обзивають усіх молодих авторів «карподерешами», нарікають на засилля сленґу тощо, але запевняю Вас, як людина, яка стояла, як-не-як, біля витоків процесу, що все це мусило бути, - і дуже добре, що все це було. Саме таким-от партизанським способом: співаючи, хуліганячи, їздячи по країні й збираючи дедалі більші юрби, і пишучи дедалі живішою мовою - українська література навчилася давати собі раду в обхід держави й стала на власні ноги. І доросла вже до масової книжки, яка відповідає суспільству на питання, цілком для нього насущні , - питання, «хто ми» і «звідки ми».
Тому, не вдаючись у дискусію з приводу самих тих книжок, бо вони, повторюю, дуже різні (хай їх літературознавці розставляють по полицях і вирішують, де там бойовик, де «умняк» тощо) – можу сказати, що я тепер з інтересом стежу за успіхами Шкляра. Дуже розраховую, що він невдовзі подолає рубіж стотисячного накладу – вслід за досі єдиною в цій категорії Люко Дашвар (таким собі жіночим «трешняком»). Я торік таку «кар’єру бестселлера» пророкувала іншому історичному романові – «Століттю Якова» Володимира Лиса, - але помилилася: В.Лиса читають, але не масово.
- Але ж інтерес до Шкляра підігрів політичний скандал довкола присудження йому Шевченківської премії. Хіба промоція має відбуватись за такими схемами? Це ж якось, даруйте за мою наївність, неправильно…
- У нас все в цій галузі неправильно. Скільки років уже говориться про те, що нам потрібна своя масова книжка, а в Україні цей ринок і досі тримає Росія. Правда, в нас уже не тільки книжка імпортована, а й картопля з Єгипту… Але коли нація сама себе книжками не забезпечує, це взагалі фатально, - картоплею наїстись можна й чужою, а от чужим розумом не проживеш, і ніякий «німець», за Шевченком мовлячи, нашої історії нам не розкаже. А для ринку масової книжки, нікуди не дінешся, потрібна держава, це її справа - створити сприятливі умови для книжкового підприємництва, адже масова книжка – то вже індустрія... Наша держава цієї функції не виконує, свого виробника (книжкового, як і всякого іншого) не захищає, – ну то хай хоч у такий збочений спосіб одробляє, від супротивного: через політичні скандали вводить українську книжку в поле суспільної уваги. Отак, як не смішно, і від Табачника користь вийшла – «прорекламував» на всю Україну холодноярське повстання!
- Останнє питання. Ми поговорили про українську книжку, історію, про минуле і сьогодення, про багато нюансів, які так чи інакше торкаються держави України. А тепер – до сфери емоцій. За що наш громадянин мусить любити свою батьківщину – ось таку, якою вона є?
- В самому питанні – системна помилка. Ваш чоловік – Бред Піт?
- Ні.
- А за що ви тоді його любите?
- Бо він кращий за Бреда Піта.
- От! Браво… Ви відповіли, можна навіть не розшифровувати… Перечитайте шевченкове «Хіба самому написать / таки посланіє до себе…». Я обожнюю цей вірш. В ньому весь час накручуються рефлексії на цю тему: «Для кого я пишу? для чого? / За що я Вкраїну люблю? / Чи варт вона огня святого?..». Ця любов завела його на чужину, в пустелю, де він «неначе лютая змія / розтоптана в степу здихає» – все це нагнітається, наростає до відчуття повної безвиході, а закінчується абсолютно іраціонально – «А все-таки її люблю, / Мою Україну широку, / Хоч я по їй і одинокий / (Бо, бачте, пари не найшов) / Аж до погибелі дійшов»… І остання строфа: «Нічого, друже, не журися! / В дулевину себе закуй, / Гарненько богу помолися, / А на громаду хоч наплюй! / Вона — капуста головата. / А втім, як знаєш, пане-брате, / Не дурень, сам собі міркуй…».
Це вірш, в якому Тарас Григорович і над собою поіронізував (над оцим своїм стартовим питанням – «за що Вкраїну я люблю»?, коли, мовляв. ні до чого хорошого це не призвело), і над усіма іншими скептиками – «капустою головатою» - на віки наперед познущався.. Дуже мудро. Тому що любов сама по собі є найдужчим і безумовним мотиватором, а коли вже починаються пошуки мотивації для любові, то це означає, що з системою цінностей у людини щось рішуче негаразд. Від «за що мені любити Україну?» один крок до «за що мені любити мою маму, адже є кращі», «за що мені любити мого чоловіка, адже є успішніші», і так далі. Коли я не люблю, а шукаю підстав для любові – це дефект особистості. Любов до своєї країни, як і любов до близьких, до родини, до друзів є природним, абсолютно необхідним складником душевного здоров’я. А коли цього немає, то жодні, хай які переконливі логічні арґументи нічого не допоможуть.
