Он кілька років тому “академіка” Литвина зловили, пошуміли в пресі - ну й що з того? У нас і в “класиках” ще з радянського часу фігурують люди, які зробили кар’єру на цілком цинічному плагіаті, - і ніхто й вухом не веде! Просто, нема такого поняття – крадіжка інтелектуального продукту. Ось те, що я зараз вам кажу, завтра, в принципі, будь-хто може повторити без посилання на мене, видавши за власні слова (і скільки вже разів таке бувало!), - то як же письменникові не боятися, що ідея майбутнього твору, якою він необачно поділиться з пресою, за кілька місяців, гляди, не вигулькне в обкладинці під чужим іменем? Більш-менш «безпечно» анонсувати хіба те, що скоро можна буде прочитати в друкові. До речі, щоб не бути голослівною - рекомендую звернути увагу на “жіночу антологію” від «Фоліо», яка восени має вийти в світ: там чимало вартих уваги імен, а від мене – одна літературна інтрига, яку я давно обіцяла читачам, але досі озвучувала хіба що на виступах.

"Контекст": В одному з інтерв'ю Ви казали, що після “Музею покинутих секретів” мрієте зайнятися написанням сценарію. Се правда? Чому саме хочете звернутися до кіно?

Оксана Забужко: Я завжди хотіла коли-небудь зробити фільм. Навіть початкові кадри уже років із 15 ношу в уяві… А вже пропозицій екранізації своїх творів мала стільки, що з них одних грубий том би далося скласти. Але все це «не те», - моя проза, за словами одного режисера, «опирається екранізації». В театрі їй досі щастило куди більше, по сценах Європи і США пройшло немало успішних вистав (навіть одна опера – за «Клітемнестрою» в англійському перекладі). А от із кінематографом треба буде колись «розібратися» самій, - якщо тільки пощастить знайти спорідненого собі за «групою крови» режисера.

"Контекст": Два роки тому в інтерв'ю нашому сайту Ви казали, що живете на відсотки зі свого капіталу. Чи не вплинула на банки, в яких розміщено цей капітал, економічна криза? Чи вплинула вона на Вас особисто? І — несподівано -- які фінансові поради могла б дати українцям Оксана Забужко?

Оксана Забужко: Змилуйтесь, та який із мене фінансовий радник! До грошей у мене завжди була єдина вимога – щоб мені не треба було про них думати. На жаль, із грішми така неприємна справа, що коли ви про них не думаєте, то про ваші гроші рано чи пізно подумає хтось інший. Так воно й вийшло - разом з усім українським середнім класом я теж стала жертвою «розводу лохів», який у нас чомусь зветься «кризою»: підприємство, де я була вкладником, збанкрутувало, а я не зразу й помітила! Бо восени, коли метиковані люди рятували свої гроші, я була з головою поглинута особливо важким розділом «Музею покинутих секретів» і відмахнулась: хай потім, не до того мені… А «потім» було вже пізно. Так що єдина рада – тільки не фінансова, а житейська, - яку можу дати українцям, це – зняти «локшину з вух», не вірити жодному солодкому слову тих ваньок і марух, які в нас чомусь звуться «політиками», й пам'ятати, що, крім нас самих, ніхто нас не врятує.

"Контекст": Ви казали, що ведете щоденник. Коли-небудь збираєтеся оприлюднити ці записи?

Оксана Забужко: Що ви, там за тридцять років уже, либонь, понад тисяча сторінок набігло! Я навіть близьким тільки зрідка якісь фрагменти зачитую… Виняток зробила один раз – коли включила в збірку «Let My People Go» вибрані записи за осінь 2004-го, але це тільки тому, що після Майдану вони набули вартости історичного документа, такого собі “літопису самовидця”, який я просто не мала більше права ховати в шухляді. А взагалі, щоденник письменника, на моє глибоке переконання, найкраще публікувати посмертно. Якщо ж кому притьмом пече “оприлюднитися” за життя так, щоб відразу “на весь зріст і крупним планом”, то на те, слава Богу, існує інтернет. 

"Контекст": “Візьму комп’ютер – і втечу на південь Іспанії. Винайму хатинку в рибальському селищі. Там тихо, немає ані телевізора, ані радіо, ані мобільного телефону, ані сполучення з Інтернетом. Нічого немає! Є лише шум морських хвиль. У невротичному режимі добрі тексти не пишуться”. Це витяг з одного із Ваших інтерв'ю. Коли-небудь вдавалося так ідеально втілити свої мрії?

Оксана Забужко: Вдавалось, і не раз. І нинішнього літа також. Взагалі-то я колись гадала купити для цього “фазенду” на Полтавщині – там такі розкішні місця є, що й Іспанія, й Швейцарія б позаздрили! Але всю заповідну Україну вже давно відгородили собі “слуги народу” під мисливські угіддя, а просто “в селі під лісом”, без охорони, – це в нас теж ризиковано: всіх моїх знайомих, хто зваживсь на такі “заміські будинки”, вже обкрадали по 3-4 рази. А від самої думки, що мені можуть украсти ноутбука з усією моєю працею, мене вкидає в циганський піт. Ні, краще вже до Європи – дешевше обійдеться!

А взагалі, щиро заздрю Набокову, який, розбагатівши на старість (після успіху «Лоліти»), найняв собі довічний номер у готелі над Женевським озером, у Монтре… Була я там, бачила – краса, тиша, повний пансіон… Оце і є рай для письменника – коли ніщо не заважає працювати. 

"Контекст": Ви казали: “Підтримувати нормальний баланс емоційного, душевного обміну з найближчими людьми – це також робота і затрата енергії”. Як вдається бути щирою та безпосередньою у спілкуванні? У чому секрет? 

Оксана Забужко: Ну, от якраз тут жодного «секрету» нема! Все просто: залишатись собою й намагатись не брехати ні собі, ні іншим – це єдина життєва позиція, яка в кінцевому підсумку завжди оплачується. І ніколи не девальвується, ні за якої кризи.