Втім, й у цих дослідженнях Забужко спромоглася на скандал. Щоправда, не настільки масштабний у дискусіях, як навколо «Досліджень…». Але лише тому, що число читачів літературознавчих текстів у нас на порядок менше, аніж біографічного роману з присмаком сексу.

Про чоловічі і жіночі ролі у суспільстві, придушення сильною половиною жінок у літературі та перші проблиски майбутньої ери … матріархату Оксана Забужко розповідала у ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту Західної інформаційної корпорації.

– Нещодавно побачила світ антологія жіночої прози, укладена львів’янином Василем Габором. Про цю антологію, до якої ввійшли і Ваші тексти, Ви відгукувалися як про визнання того, що жіноча література існує і вона є відмінною від чоловічої. Чи взагалі потрібно ділити прозу чи поезію за гендерною ознакою?

– Ділити не потрібно нічого, література не визнає гетто. Але крім того, що є добра і погана література, в межах доброї існує автор, у котрого є певна специфіка, зумовлена не лише індивідуально, а й типологічно. Погодьтеся, що молодіжна проза відрізняється від написаної 70-річним письменником. Що «Степового вовка» сімнадцятирічний студент не напише. Що є така річ, як вікова психологія. Гендерна різниця є куди крутішою і серйознішою, аніж різниця між Германом Гессе і Любком Дерешом. Оце якраз є та дуалістична програма, яка закладена у людині віками. Це дві різні моделі бачення і переживання світу. Не просто відмінність в анатомії, а у світовідчутті. А це світовідчуття уже накладає відмінність на мову, синтаксис…

В цивілізованому світі, де гендерну різницю давно вже визнали, є таке поняття, як «жіноче речення». Сама структура, логіка мислення у чоловіків і жінок різниться. І не в тому плані, що, як кажуть чоловіки, жіноча логіка – це дурість, просто у чоловіків вона лінійніша, простіша. Формальна логіка є класично чоловічою. У жінки завжди йде розгалуження, відхилення, нюанси. Вона менш жорстка, нелінійна. А звідси і рух думки, розвиток образу. І ці речі дуже цікаві. За що я люблю те, що називається культурним фемінізмом, так це за відкриття материка жіночого культури, яка завжди витіснялася, була збоку, моделювалася за чоловічим стандартом.

Століттями жінки писали, не стаючи транссексуалами, не міняючи свого жіночого способу мислення. Але побачити і вибудувати історію жіночої літератури, дати зрозуміти, що тільки те, що написане чоловіками і жінками разом є літературою, написаною людством. Інша справа, що не все, що написано жінками, може вважатися жіночою літературою. Велике питання, чи Олександра Марініна належить до жіночої літератури, але й велике питання, чи вона взагалі належить до серйозної літератури. Чим вона виграє? Своєю слідчою, де йде експлуатація феміністичної кон’юнктури. Це модно, затребувано. На цьому вона грає.

Так що є література добра і погана, але в межах доброї літератури є та, яка написана чоловіками, а є та, що написана жінками. І давайте визнаймо те, що ми різні і будемо цінувати те, чим відрізняємося одне від одного.

– Чи нині процес балансу чоловічої і жіночої літератури і її рівності у свідомості чоловіків-письменників є зреалізованим, чи Габор є першопрохідцем у цьому плані?

– Певною мірою він є першопрохідцем. Хоча почала Соломія Павличко, яка внесла в українську культуру дух жіночої колегіальності. Ви знаєте, що у фольклорі був дух жіночого товариства, посестринства… І єдиною в українському літературознавстві школою, яка відбулася, є саме феміністична школа. Це Соломія Павличко, яка згуртувала навколо себе це блискуче гроно: Тамару Гундорову, Віру Агєєву і ще з півдесятка осіб. Книжка Віри Агєєвої «Жіночий простір» — прообраз майбутнього підручника жіночої літератури. Це добра праця і вона мала б вивчатися на філологічних факультетах. Але який відсоток населення читає літературознавчі тексти? Втім, й те, що зробив Габор, – теж питання накладу, але воно є реальним текстовим представленням портрета жінок-письменниць 90-х. Інша справа, що це його авторська антологія. Для мене там кілька імен були незнайомими, я б цю антологію доповнила ще кількома іменами.

Але, назагал, думаю, що за роки незалежності у нас багато чого змінилося. Жіноча література — єдина сфера, про яку можна чітко сказати, що у ній відбулися позитивні зміни. Коли я починала, була «одинокий мужчина» Ліна Костенко і на 8 березня згадували жінок-членів Спілки письменників, публікували їхні портрети у віці 20-25 років, хоча у той час їм могло бути під 50. Існувало жіноче гетто і чоловічий диктат в літературі був дуже сильним. Років з 15 тому я відчувала, що від цього дуже потерпаю, що не хочу грати за цими правилами, не вписуюся у цю модель і мушу її зруйнувати. І я таки це зробила. Воно мені дорого коштувало, враховуючи те, що після «Польових досліджень» вилилося на мою бідну стрижену голову. Але я пробила геттівський режим, як казала Анна Ахматова, «научила женщин говорить», відкрила дорогу для відвертого жіночого самовираження, і вже ніхто не тикає пальцем і не вказує як тобі писати, тому що ти народилася жінкою.

– Зараз багато говорять про те, що українська нація мало читає, мало видається книг. Чи справді, на Вашу думку, ситуація є такою катастрофічною?

– Україна стоїть на порозі гуманітарної катастрофи. Ми випали з числа книжкових націй і занурилися в режим напівварварства. Нібито все гаразд: на ярмарки з’їжджаємося, книжки обговорюємо. Але 95% українського книжкового ринку – це північносусідська колонізація. Наша держава взагалі не захищає свою книжку, в нас це не належить до пріоритетів. Це страшні речі. Якщо не рахувати підручників, то в нас на душу населення видається 0,3 книжки. Зімбабве! Для порівняння – в Німеччині щороку видають до 60 книг на душу населення. А в нас уже виросло покоління, яке існуючу ситуацію сприймає за норму, не знає, як має бути, переходить у форму візуального і Інтернет-мислення. А це – звуження простору уваги. Покоління, яке не мало отого юнацького періоду запійного читання, не має навичок концентрації уваги на довгий період. Книжка має свою динаміку затримання уваги – поки ви її читаєте, концентруєтеся і утримуєте її у пам’яті протягом певного часу. Якщо цього немає, а є лише «клік і забув», відбувається розпад зв’язків, не тренується їх встановлення між вчора і сьогодні. І через десять років українці уже будуть не нація, а юрбою електорату, яким можна буде маніпулювати як завгодно. Не книжкова нація – це фатально. Без цього катастрофічно падає рівень освіти, осмислення подій. Оце проблема, про яку зараз треба говорити криком і ґвалтом.

– Якщо переносити питання фемінізму на побутовий, соціальний грунт... Як Ви вважаєте, чи доцільно зараз говорити про жіночий фемінізм і рівність прав, зважаючи на те, що зараз чоловіки активно фемінізуються і навіть подекуди ожіночнюються?

– Безперечно, це так. Це питання загальної культури. Що стосується перекосів в гендерній культурі, то вона кульгає, якщо немає культури взагалі. Я дуже люблю, коли українські чиновники кажуть мені: «ви така емоційна, така красива жінка». Я тоді відповідаю — «ви також дуже вродливий чоловік». Це результат браку загальної культури. Коли підніметься рівень загальної гуманітарної культури, тоді можна буде вчити і виховувати на предмет гендерних дискримінацій. А, загалом, мужчин треба рятувати, бо процес фемінізації є глобальним. Я сформулювала теорію про те, що нічого не буває випадковим. В ХІХ ст. почалася хвиля жіночої емансипації, феміністичні рухи, жінки прийшли до влади. Це реакція на прогноз щодо вимирання у-хромосоми. Чоловіча продуктивність падає і прогнозують на 30% падіння чоловічої ефективності. Чоловіки є під загрозою вимирання, і включення до управління цивілізацією жіночого елемента є запрограмованим біологічно і цивілізаційно-технічно. Чоловіча цивілізація – техногенна. Це їхня логіка і мислення. На Сході в древніх цивілізаціях був баланс між жрецем і жрицею, але в останні півтора століття йшов дедалі більший диктат і нарешті постала техніка без релігії, без етики – чисто чоловіча. Оця техніка без душі призвела до того, що порушився загальний екологічний баланс. І треба рятувати уже цілу планету, цивілізацію включенням жіночого елемента, який був пригнічений.

– Тобто, на Вашу думку, справа йде до матріархату?

– Так, абсолютно — «відійди хлопче, бо ти хату спалиш». Ці процеси глибоко закономірні. Зараз я працюю над книгою про Лесю Українку. Вона у мене розрослася до несамовитих речей. Пішовши вглиб по спіралі в її тексти, я виявила, що Леся Українка була класичною гностичною за світоглядом і релігійним світовідчуттям. Недарма її так цікавило раннє християнство і релігійна контраверсія до того, як встановився патріархальний канон. Гностична церква Діви Марії і Магдалина, як апостол, жіноча релігійна альтернатива, яка потім була заглушена канонічною церквою, виринає у Провансі і звідти йде лицарський міф, який є центральним для європейської літератури. В Лесі Українки він є реабілітацією українського лицарського міфу, адже ми майже нічого не знаємо про запорізьке козацтво, а Січ вважала себе лицарями мальтійського ордена. Я в це занурилася і зрозуміла, що «Лісова» пісня» — українська версія «Легенди про Грааль». Триста років тому Лесю Українку спалили б на вогнищі. Не знаю, чи не станеться такого зі мною після того, як я видам цю книжку.