— Не те, щоб змінило… Бачте, Київ — це вся моя свідомість. Тут минуло моє шкільне дитинство, відбулося моє доростання, сформувалася моя особистість, а перші шість років життя в Луцьку — це ще такий молочний, «фрейдівський» період, волога глина підсвідомости.
У якихось соціальних координатах я усвідомила себе звичайно ж, уже як киянка. А Луцьк… Коли через 25 років я знову приїхала до цього міста, то зрозуміла, що це не просто місто раннього дитинства, якими могли бути Вінниця, чи Житомир, чи якесь інше українське провінційне місто з одноманітними хрущовками, в яких минуло все моє дитинство. Мабуть саме ці хрущоби й примушували мене думати над тим, що немає принципової різниці, де ця хрущовка знаходиться — в Луцьку чи Києві. Але виявилось — що ні. Коли приїжджаєш у місце свого народження, звідки ти, так би мовити, вибрела, то впізнаєш дуже ранні архетипи підсвідомости, бачиш унікальність ландшафту.
Луцьк справді вразив українським урбанним ландшафтом. І то дійсно українським, а не австрійським, як у тому ж Львові, котрий у нас чомусь заведено вважати взірцем української урбанности. Нічого подібного. Львів — стандартне центральноєвропейське місто, схоже на Прагу, Дрезден чи Краків…
А Луцьк дуже гарно зберігся саме в тому, що можна означити як власне українську середньовічну забудову. В середньовіччі це було квітуче, політично впливове місто, десь у ХІІ чи ХІІІ столітті тут навіть відбувся з’їзд європейських монархів: у замку Любарта, який я запам’ятала з дитинства. Відтоді пам’ятаю і замок над річкою, цю архітектурну домінанту міста, й вузенькі барокові вулички, які плануються не радіально, а ніби переплітаються і пересновуються за якимись своїми цілком природними законами (так було і в Києві, що можна бачити на плані міста до перебудови Подолу після пожежі 1812 року). Місто ніби допасовувалось до ландшафту, а не руйнувало його. А Київ — архітектурно й культурно — місто дуже палімпсестне. Його треба вміти читати.
Луцьке дитинство дало мені автентичний образ українського міста, який потім дозволив легше зчитати це в Києві. Впізнавати тут як свої кревні якісь речі, породжені українською урбанною традицією і затерті пізнішими катаклізмами історії. Я змогла відлущити ці пізніші сліди-нашарування чужих класицизмів і відчути пульс і серцебиття Києва саме як українського міста. Між іншим, мої родинні зв’язки з Києвом набагато давніші, аніж із Волинню, звідки мій тато. Якщо далеко сягати в історію, то мій далекий предок Семен Забузький в ХVII ст. був Канівським полковником.

— То Ви козачка?

— Так. Мої родичі переїхали з Черкащини на Волинь десь наприкінці ХVIII ст.

— Оксано, дякую за цей екскурс у минуле. В контексті Вашої творчости мені чомусь передусім хочеться говорити про Забужко-поетку. Я часто згадую про Вашу збірку «Автостоп», яка колись справила на мене значне враження.

— Я також дуже люблю цю книжку, може, найбільше з усіх своїх книжок…

— Проте в ній Оксана Забужко постає такою собі «закінченою» патріоткою…

— Я не люблю цього слова…

— Бог із ним, із словом,, хоча в нас справді спрофановано надто багато слів. Мені йдеться про інше. В «Автостопі» був справжній болючий патріотизм, а сьогодні я не можу позбутися думки, що єдиною справжньою батьківщиною Оксани Забужко є культура. Мені дедалі більше здається, що Ви позиціонуєте й усвідомлюєте себе в координатах світової культури. А чим на нинішньому етапі для Вас є національна домінанта? Чи важлива вона для Вас?

— Що ж ви так зразу — та й на хворий мозоль?
Можу тільки погодитись із тим, що Ви сказали. «Автостоп» — це книжка, яку я писала на початку 1990-х і в ній відбито кризу, яку всі ми переходили у зв’язку з розчаруванням і моральною поразкою української революції 1991-го, з крахом надій, які пов’язували з нею.
Проте це ще й дуже жіноча книжка, що містить моє усвідомлення ґендерної ідентичности. Шкода, що вона — раритет, бо вийшла накладом лише в одну тисячу примірників і якось непомітно зникла з крамниць.
У ній відбиті всі «ломки» того періоду, мої горіння й боління. Це справді етапна для мене книга. Власне, усвідомлення потреби зміни своєї ідентичности з політичної на культурну справді відбулася саме тоді, на початку 1990-х.
Сьогодні для мене питання батьківщини (при тому, що мене не полишає перманентне почуття сорому за свою країну ні в численних закордонних мандрах світами, ні тоді, коли я перебуваю тут) трансформувалося в якусь інформаційну фобію: уже кілька років, як я перестала дивитися телевізор, адже той, без перебільшення, свинський лик України, який телекартинка являє світові — вічний предмет мого душевного болю й гризоти.
Порядком анекдота розповім одну історію про «силу художнього слова»... Навесні 1992-го як представник новоствореної держави я потрапила на дуже престижну письменницьку конференцію в США. Там було п’ятеро Нобелівських лавреатів, багато літературних зірок… України ще тоді ніхто не знав, західні інтелектуали ще з осторогою дивилися на географічні мапи, де замість однієї країни-монстра раптом з’явилося чимало нових держав — «темних конячок».
Пояснюючи закордонним колегам, у чому полягає моральна леґітимність української держави для українського інтеліґента, і чим ми тут різнимося від росіян, я цитувала одного російського дисидента, якому в 1968-му, після Праги, було «соромно за свою країну». В цьому й полягає вододіл. Якщо тобі соромно за свою країну, значить, ти себе ототожнюєш із нею. Українській інтеліґенції за поведінку Кремля тоді просто не могло бути соромно, бо то була «не наша» країна і «не наша» історія - наша відбувалася в пасивному часі.
І мене почули! Прорив у свідомості публіки відбувся. Я розповідала, як зростала в родині української інтеліґенції, яка, ніби в катакомбах, плекала свою культуру, і мені здавалося, що мати свою країну — це привілей. Я заздрила тим, кому було соромно. Мати країну, за яку соромно — це ліпше, аніж не мати ніякої, ліпше, ніж коли тобі нав’язують чужу ідентичність. Коли тобі погано зі своєю країною, ти однак проживаєш хай і нещасливе, але принаймні своє життя. Весною 1992-го я била себе в груди перед світовою громадськістю, перед 40 провідними телеканалами світу, розказуючи, як мені хочеться мати країну, за яку б було соромно… І, бачте, – «накаркала»! Не минуло й 10 років, як можу, згнітивши серце, визнати: так, я маю країну, це справді реальна Україна, за яку мені безумно соромно. Не тільки перед людьми, але й перед Богом.

— Мені чомусь здається, що Ви дещо затрагічно все сприймаєте. Після колишніх катакомб — психологічних і культурних — у нас все йде краще, ніж мусило б…

— Ви оптиміст. Я ж думаю, що хоча, може, й краще, ніж мусило б, але таки гірше, аніж могло б.

— Існування в сфері світової культури змушує Вас до відповідного типу поведінки. Для багатьох це неприйнятно, і тому сьогодні маємо багато людей, яких дратує саме ім’я Оксани Забужко. Але чи не здається Вам, що окрім природної заздрости окремих людей, якимось боком і Ви причетні до цього, бо не надто рахуєтеся з традиціями та поведінковими стереотипами?

— Не робіть мене внутрішньою еміґранткою. Я маю в українській культурі своє генетичне коріння і свою культурну спадковість. Мене сюди не катапультували з жодної Америки, і тому скільки б і де я не подорожувала, внутрішньою еміґранткою я бути не можу навіть якщо по півроку на рік живу за кордоном. Я знаю, що маю країну, в яку повернуся.
Всі мої літературні та філософські студії — те, що я писала про Франка і Шевченка, — це передусім від потреби бодай для себе вибудувати культурний літературний родовід. Ще я мушу написати книжку про Лесю Українку. Мені бракує її.
У мене є своя візія України: урбанної, інтеліґентської, коли завгодно — хоч цього слова я страшенно не люблю — «елітарної», високочолої… Тієї України, яка в 1930-му році на процесі СВУ знаходилася на лаві підсудних у Харківському оперному театрі. Після того в цілісному вигляді на кону історії її більше ніколи не було, були хіба що уламки з неї.
Це та перервана, перебита традиція високого духу, яка ніколи не була пізніше в культурі спеціально виокремлена, відструктурована. Я ж намагаюся відструктурувати її. І ця — інша — Україна існує. Я намагаюся довести це і своїми писаннями, і фактом свого існування.
Мені вірять, або не вірять. Припускаю, що це може когось дратувати. Особливо характерна в цьому плані була реакція критиків «радянського гарту» на «Шевченків міф України», — реакція, якої я спершу не могла зрозуміти, і тільки з часом збагнула, що вона цілком природна.
Адже я заперечую міфологему, витворену радянізованою культурою, про Шевченка — жлоба в смушевій шапці, того нібито «мужика»-самоука, на якого Совдепія вчила рівнятися цілі покоління інших мужиків-самоуків як на такого собі селюка в чоботях, який прийшов у літературу й відразу, як Валаамова ослиця, заговорив і став цікавий всьому світові. І раз він зміг, то і я, такий собі анонімний -енко, також можу говорити і вважати себе поетом, письменником.
Я ж своєю книжкою демонструю, що це був інтеліґент, який здобув найкращу в Російській імперії освіту. Ця людина була цікава найблискучішим умам свого часу, найвизначнішим тодішнім російським і польським філософам та інтелектуалам… Певна річ, що розкручування цього сюжету діє на -енків, як червона ганчірка на бика.
Я відбираю у них право відчувати, що вони — шевченки. Хай маленькі, але шевченки. Звідси й люте роздратування на забужчин «випендрьож». А я не випендрююсь, я в своїй позиції щиро переконана. І це стосується не тільки Шевченка, а й всього мого бачення української традиції, самої семантики українства. Коли пан Фінкельштейн, мій видавець, прочитав перші розділи роману, над яким я зараз працюю, він вигукнув: «Така ж Україна справді існує!». Я не хочу поки щось говорити про цей твір – «Музей покинутих секретів», - окрім того, що це буде роман переважно на основі нашого сучасного життя, хоч і з постійними «заходами» в українську історію ХХ-го століття, там долі героїв переплітаються в часі… І мені ця реакція видавця була дуже цінна – оце впізнавання «моєї» України, як визнання мого художнього надзавдання. Зрештою, найкращою відповіддю на Ваше питання, мабуть, буде моя нова книжка повістей і оповідань, яка зараз виходить у видавництві «Факт», — «Сестро, сестро». Так вийшло, що її склали твори, писані протягом мало не десятка років, — деякі друкувалися й передруковувалися, інші досі чекали своєї пори у мене в комп’ютері… Вадим Скуратівський у передмові назвав цю книжку «шестичастинним витвором української літератури, нарешті емансипованої не в антикварному, а в сучасному значенні». І я щиро пишаюся такою оцінкою.

— Оксано, Ви — людина, якій дано більше за інших, а таких людей завжди бракує. Не лише в Україні, а взагалі у світі. Чи не відчуваєте Ви постійного браку людей, з якими цікаво? Чи не здається Вам, що така розрідженість інтелектуального простору впливає на ноосферу, на середовище?

— Впливає. Розрідженість українського середовища я відчуваю дуже сильно. Втім, це філософське питання.

— Тоді ще про творчість. Останнім часом доводилося чути, що багатьом бракує Ваших віршів. Есеї та проза Оксани Забужко не можуть бути адекватним заміщенням поетичних текстів. У Ваших віршах чуття домінувало над раціо. В прозі — навпаки. До певної міри навіть «Польові дослідження» — від голови, а не серця. Чому?

— Я так не думаю. «Польові дослідження…» — це чистий експеримент. Це спроба структурувати емоції, вибудувати їх у певний інтелектуальний сюжет. Жанрово це була гра проти абсолютно всіх правил. Бог його знає, що там домінує.

— Оксано, Ваша нова книжка, що вийшла у видавництві «Акта» два роки тому, викликала чергове роздратування передусім своєю ціною…

— Тут я не винна. Коли я продавала права на «Вибрані вірші» видавництву «Акта», то не знала, якою буде продажна ціна, не знала, що книжка буде недоступна студентові. За оформленням і ціною ця книжка — лише для багатих.

— А, можливо, поезія й справді потрібна лише багатим?

— Уточню, — багатим духом. Німець Ганс Енценсберґер якось висловився, що в кожній культурі, в кожній країні, незалежно від кількости населення, читають поезію приблизно три тисячі. Щось у цьому є. Поцінувачів поезії, правдивих читачів поезії, саме стільки.

— Мені важко погодитися з Вашим твердженням. Адже мандруючи райцентрами України я бачу, що зацікавленість у поезії різного рівня нікуди не зникла.

— У мене просто сльози на очах від листів звідти. Це мовби з далекої діаспори, де абсолютний голод на культуру…
Нещодавно отримала листа з Косова. Хтось туди привіз із Києва мої «Хроніки від Фортінбраса», пишуть, що стоять у черзі за книжкою, передають із дому в дім на кілька днів, як у радянський час самвидав передавали...

— Це вже трохи дивує мене, адже Ваші «Хроніки...» — доволі складний філософський текст.

— В есеїстиці проговорюються речі, які багатьом хочеться осмислити. В Україні сьогодні надто мало проговорюються речей, які просто мусять бути обговореними і осмисленими. Ми все ще є нацією напівнімої культури