Щиро перепрошую, що через непередбачені обставини не змогла цього дня бути з вами, як заповідалося, і як я сама була планувала. Дуже шкодую, що не дасться висловити цим коротким листом усього, чим хотілося з вами поділитись: на письмі все-таки, за Лесею Українкою сказавши, не виходить так, як «в живі очі живим словом», – коли навіч було бачиш перед собою обличчя людей, з якими тебе єднає спільне почуття – гордість за те, що нашою з вами мовою і на нашій з вами землі писала одна з найвизначніших авторок європейської літератури і одна з найпрозірливіших інтелектуалок 20-ого століття.
Ми всі, ціла Україна, дуже завинили перед своєю Кассандрою, чиї геніальні художні інтуїції й масштаб прогностичного мислення щойно тепер, по упливі століття, починають оприявнюватися на повну силу. Свого часу Артур Шопенгауер писав, що націю творять не живі обивателі, а мертві герої: ті, хто задає їй духовну висоту. Дорости до Лесі Українки, стати нацією, гідною її імені, для України – все ще справа майбутнього. В день її 140-річчя не маємо повного зібрання її творів, а останнє найповніше (12-томник, рівень наукової підготовки якого сучасного читача здатен хіба налякати) виходило понад 30 років тому, в недоброї пам’яті радянські 1970-ті, порядком «ідеологічної відповіді» на видану еміграцією «Хронологію…» Ольги Косач-Кривинюк. Нині, коли на такі «відповіді» от уже 20 років не надходить «директив згори» і українці зосталися з своїми геніями сам-на-сам, стало ясно, як погано ми, на відміну від старих державних націй, вміємо ними, геніями, пишатися. І як не маємо для цього ні вироблених традицій – ювілейних не рахуючи, – ні постійної ефективної інфраструктури.
Ніколи не забуду однієї застільної розмови на письменницькому форумі в Стокгольмі – я в ту пору якраз докінчувала свою «Notre Dame d’Ukraine» і на питання, над чим зараз працюю, ринулась нестримно розповідати про Лесю Українку – про її героїнь, про жіночі єресі в ранньому християнстві, про «Кассандру», «Руфіна і Прісціллу», «Камінного господаря» (за одностайним визнанням західних славістів, «найкращого Дон-Жуана в літературі 20-ого століття»), – цитувала, на ходу незграбно перетлумачуючи англійською, уривки з її листів і так розходилась, аж доки не спохопилася, що довкола мене вже зібрався цілий гурт шведських письменників (переважно жінок), які слухали те все з дивним блиском в очах. Хтось промурчав, не без нотки ревнощів: «А наша Едіт Сьодегран теж цікавилася Єгиптом…», – а потім мене спитали:
– І багато вона загалом писала, ваша Українка?
– 16 томів, – сказала я – згадавши, що саме стільки колись, на світанку незалежності, було обіцяно видати повним зібранням.
І пролунала фраза, якої не забуду ніколи – така в ній була палка суміш захвату, заздрості, подивування й блискавично виставленої професійної культурологічної оцінки:
– Господи, який же ви щасливий народ!
І я зрозуміла, що це правда. Зрозуміла по тому, що то був другий раз у моєму житті (перший був на київському Майдані-2004), коли я пережила запаморочливе, сильне, як любов, відчуття гордості за те, що «і я належу до цього народу». Саме це й мав на увазі Шопенгауер – і, згадаймо, сама Леся Українка у вірші «Пророк»: раз є «пророк», значить, є й народ, і цей народ – великий. Навіть якщо він сам про це не знає…
Ось за це почуття мені найдужче й хотілося скласти дяку Ларисі Петрівні Косач у її Луцьку в день її народження.
Певна: Луцьк іще стане колись такою самою Меккою для культурних європейців, як шекспірівський Статфорд-на-Ейвоні, толстовська Ясна Поляна чи Марбакка Сельми Лагерльоф, – коли перекладені збірки драм Лесі Українки стоятимуть на полицях європейських книгарень, а «Кассандру» в сучасних костюмах ставитиме в Лондоні який-небудь Боб Вілсон…
Зрозуміло, щоб до цього дійшло, нам самим іще потрібно здолати до Лесі Українки довгу і многотрудну путь пізнання й самопізнання. Але силу на те, щоб таку путь здолати, вона нам дала. І це – найголовніше».
