ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
П`ятниця, 29.03.2024, 06:56
Форма входу
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Різне » За мотивами... » Вистави
Вистави
ЮліяДата: Неділя, 17.08.2008, 22:22 | Повідомлення # 1
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Автор: Майя Шаффран
"Про вихідні, тілесне, Забужко і Стефанову"

П’ятниця. Після обідній час. Залишається просто досидіти до кінця робочого дня. Ці кілька годин присвяченні серфуванню по мережі, сайтах з афішами розважальних заходів у пошуках відповіді на одне із сакраментальних питань: „Що робити на вихідні?”
Серед усього гамузу яскравих оголошень про гламурні вечірки, панківські п’яні концерти, крішнаїдські гуляння із солодощами, мої втомлені оченятка натрапляють на мало примітне оголошення:

«2-3 лютого, Державний центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса, моновистава Г. Стефанової «Польові дослідження з українського сексу»».

Справа у тому, що лише нещодавно мою далеко не тендітну сумку покинула тоненько-тендітна книжечка О. Забужко із однойменною назвою, покинула за фактом прочитання. Так, знаю, мене можуть взяти на кпини всі поціновувачі сучасної української літератури та славетні спудеї-могилянці зі словами: „Як, Ви лише тепер прочитали „Польові дослідження”?”.

Так, відповім, тільки тепер. Тільки під сумно-ліричний, авітамінозногрядущий, передвалентинівський жіночий настрій. Під дані емоції і вишукувала якісь розваги на два дні, вільні від робочих завантажень менеджера середньої ланки.

Отож, вечір суботи, центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса, переповнена зала різношерстої публіки. Із декорацій на сцені присутні: вішалка для одягу, кілька стільців та десятки кольорових кульок надутих і безжиттєвих, цілих та пошматованих на клаптики.

Виходить Стефанова, стрімко і впевнено, одягнена, як тінейджер, вірніше як середньостатистичний янкі жіночої статі: блайзер N&Y, широкий безформний і безколірний пуловер, що ховає всі ознаки жіночності, така ж широка спідниця на резинці-патенті, кросівки („мокасини”) із білими шкарпеточками, довершує все хустинка на шиї та коралі у стилі „не приший кобилі хвіст”.

Якщо Ви думаєте, що то я критикую актрису, то помиляєтесь. Стилісту п’ятірка, Стефановій теж (якщо нема стиліста, всі лаври Стефановій відповідно). Майстерно передано 1997 рік у країні „необмежених можливостей”.

Вона заходить до наче студентської аудиторії, де наче студенти і наробили позитивного безладу з кульками (не забуваймо, це моновистава, та й книга монологічна, монотеїстична, я б сказала, в центрі котрої жінка, ой, вибачте, ЛЮБОВ, і жінка як її втілення) та починає готуватись до славетної доповіді, що є сюжетною лінією книги Забужко із класичним початком: «Леді та джентльмени, пані та панове..!».

Далі діалоги актриси йдуть майже по тексту письменниці. Проте вони швидкі, гіперукраїнська мова Забужко оживає в устах Степанової, що забарвлює її пришвидшеною психомоторикою та легкою чуттєвою істерією, передаючи настрій жінки, що розповідає нам про любов. Цікавий авторський елемент: розмови з головним героєм твору, горепашним художником, акторка передає за допомогою мобільного телефону, тобто, вона і з ним наче розмовляє по класичній на ті часи «горіходавці» з піпочкою-антеною.

Сильно звучить репліка: «О, Боже, як можна було народитись жінкою та ще й в Україні?»

Забужко через Стефанову розповідає нам про внутрішні переживання мислячої та творчої жінки пострадянського періоду, що народжена була в атмосфері страху за вільнодумство, таборової загрози проте з стрімко сильним і ведучим бажанням «вирватись», розірвати коло «не буття» українського народу, показати собі і світові красу мови і любови, відшукати її в тілесних стосунках, як в медитаційних пошуках істини: «Невже крім геніталій тебе в мені більш нічого не цікавить?». Також Сетфанова не обділяє увагою другого (першого?) чоловіка з твору – батька поетеси, показуючи класичний взаємоз’язок, так, знаєте, по-фройдівськи.

Коли актриса пішла зі сцени, моя подружка, спитала, чи то вже кінець. Я з певністю відповіла, що, мовляв, ні, то лише антракт, бо «дійшли» десь до половини твору. Але це таки був кінець і останнім елементом було читання вірша Забужко «Не руш моїх кіл» (точної назви не пригадаю). Теж авторське – обрізано і сконцентровано. Принаймні, так мені здалось. Імхо, як то кажуть.

Звісно, зал аплодував стоячи. Адже там багато було жіночої статі. І певне, кожна друга приміряла дану історію на себе, віднаходила спільне, співпереживала і тому була глибоко зачеплена за живе. Чоловікам же було цікаво, як це «у розрізі» (до речі, їм особливо рекомендовано до вживання два дані твори – текст і виставу)

А потім всіх вітав мокрим снігом вечірній Київ, і мені здається, ні, я точно знаю, про що думали того суботнього вечора близько 70 чоловік (ті, хто були на виставі). Вони думали про любов. Вихідні були цього варті.

http://h.ua/story/30272/#photo

 
ЮліяДата: Понеділок, 29.12.2008, 13:18 | Повідомлення # 2
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Наступного року виповнюється 10 років з дня появи на книжкових ятках скандально відомого роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». За цей час пристрасна одіссея художника й поетеси виходила друком цілих п'ять разів, була перекладена польською, угорською, російською, болгарською, англійською та іншими мовами, вкотре змушуючи кого червоніти, а кого — шаленіти й прозрівати від усіх тих одкровень. Актриса Галина Стефанова відреагувала на культовий новодрук... саме як актриса: вона взяла цей твір і перенесла його на драматичну сцену. Однойменна моновистава у її виконанні — це сповідь головної героїні Оксани перед «леді та джентльменами». На жаль, аби переглянути спектакль, треба продемонструвати неабияку обізнаність у театральному процесі міста і особливо — у його «мандрівній частині». Галина Стефанова зрідка грає його у Центрі Леся Курбаса, про що, на жаль, можна дізнатися або ж на місці події, або з нечисленних афіш. Про нещодавню виставу ми дізналися з оголошення у Києво-Могилянській академії.

...Між ліричною героїнею «Польових досліджень» та її мужчиною — тисячі кілометрів та непорозумінь. Сьогодні вони — у різних куточках світу. Але ця жінка знову й знову розповідає Йому про своє право бути вільною людиною. Кидати слухавку, залишаючи останнє слово за собою, плакати й вихлюпувати у білий світ лавину почуттів, читати вірші й осуджувати того, хто наважився вдертися до тремтливої жіночої душі, влаштовувати істерики, чавлячи повітряні кульки, і проголошувати «мужчинам, імперіям, часу — не руш моїх кіл!» Пісні у виконанні сестрички Віки звучать в одній тональності з гранично відвертим монологом жінки, яка прагне переосмислити власне життя.

— Ідея зробити цю виставу виникла після першого прочитання роману, — розповідає Галина Стефанова. — Героїня «Польових досліджень...» для мене виявилася дуже цікавою, акторська ж психофізика у таких випадках рефлексує природно: як би його зіграти. Ця жінка мене відразу, як кажуть, зачепила за живе. Вразила своїм діапазоном, — вона завжди різна. А це, очевидно, цікаво — коли герой різний, непередбачуваний, не схожий на все те, що ти робила до цього. У театрі я грала і героїнь, і характерні ролі — а тут, власне, є все. Тут є жива — з крові, плоті, м'яса, кісток — людська істота. Дуже відверта... Часто літературний твір являє героя схематичного. І не в тому сенсі, що тобі не вистачає фантазії, аби його додумати: там просто існують такі «дірки», коли ти не знаєш, що додумувати. В «Польових дослідженнях з українського сексу» діапазон для творчої фантазії інтерпретатора величезний. Багато що в цьому романі є такого, через що я сама перейшла, з мого досвіду, з досвіду мого покоління. На час виходу роману Оксану Забужко я дуже добре знала як поетесу, і як прозаїк вона мене вразила, в першу чергу своєю відвертістю, своєю авторською відвагою.

— Напевне, провокативністю, за якою — відвертий виклик...

— Так, багато речей у цьому романі дуже для нас дражливі. Це зараз ми говоримо вголос про те, що хочемо знати про себе правду, прагнемо розуміти, які ми, бажаємо розібратися в собі. Роман же написаний на початку 90-х, і на той час ця рефлексія у нас була ще досить сонною. Ми тільки виходили із суспільства, де це було заборонено. Не тільки настановами партії та «шестьорками» КДБ — просто не було до цього часу якогось м'язу в свідомості, в розумі, в душі людини. Можливо, бажання розуміти себе було в одиниць — Стус, Ліна Костенко, а третю людину вже і знайти важко... Хоча, мушу сама собі заперечити, бо таки було тих людей чимало, адже ніколи не стояли порожні совєтські концтабори. Але то було як паралельне суспільство, як паралельний простір, і про це, до речі, теж iдеться в романі.

— З роками ваше ставлення до героїні «Польових досліджень...» змінилося?

— Мабуть, що так. Вона стала рідною. Я навіть казала Оксані: «Мені іноді здається, що ти тут ні при чому». Героїня «Польових досліджень...» із відчуженої персони стала рідною людиною. Це не означає, що вона стала святою чи наскрізь позитивною — мені б і на думку нічого такого не спало. Це складна нормальна людина в діапазоні від своєї вредності, скандальності, гріховності до своєї неймовірної чистоти і майже святості в якісь моменти, коли вона може бути відверта, жертовна і так далі. А чим більше я працюю, тим більше — маю таке сподівання — ускладнююсь я і ускладнюється, розвивається, набирає глибини моя героїня.

— Ви цю жінку вже осягнули сповна, вивчили до останньої зморшки на її обличчі й душі? Чи героїню Оксани Забужко можна відкривати до безкінечності?

— Звичайно, не осягнула. Якби це сталося, тоді треба було б припиняти грати виставу. А моновистава — це обов'язкова імпровізація сьогодні, тут і зараз. Це також відчуття глядачів, які прийшли цього вечора. І якщо на очах у цих людей ти не готовий відкривати щось або когось — героїню, ситуацію, час — то люди просто встануть і підуть. У цьому контексті можна поставити таке запитання: для чого потрібна вистава, якщо є книга? Потрібна, бо тут є інший ракурс, інший погляд, інша атмосфера, інший простір, в який ти людей запрошуєш і сама здивовано в тому просторі проживаєш годину чи півтори, скільки триває вистава. А якщо ти цей простір осягнув — залишай цю територію і шукай іншу.

— Наскільки я знаю, Оксана Забужко, відома своєю певною категоричністю в оцінках та судженнях, до вашої вистави поставилася досить приязно...

— Вона дуже театрально чутливий автор. Оксана нам довіряла в роботі, а процес був довгий, тривав більше двох років. Трансформація літературного тексту у драматургічний варіант, у сценічну версію — це нелегко і непросто, як багатьом здається. До «труднощів перекладу» роману сценічною мовою авторка була досить лояльна і терпляча... Прем'єру сприйняла дуже відкрито і, я б так сказала, «по-щенячому» тішилася з того, що бачила, навіть, за її словами, абстрагуючись від свого авторства. Оксана Забужко доброзичлива людина, так що міфи на предмет її важкого характеру я можу дещо розвіяти. А ситуації, коли вона здавалася надто категоричною, як ви кажете, часто були викликані непрофесійністю і безвідповідальністю людей, з якими вона стикалась.

— Пані Галино, історію під назвою «Польові дослідження з українського сексу» ви трактуєте як жіночу чи людську?

— Звичайно, як людську — я ж, перш за все, людина. Потім — жінка, українка, актриса... Тобто послідовність останніх визначень можна міняти, але те, що у першу чергу я людина — це однозначно. А кожна людина, незалежно від своєї статі, народжується, помирає, має свої страхи, іноді «думає про вічне»... Ми перебуваємо у пошуках своєї двоїни — хтось більшою, хтось меншою мірою. (У староукраїнській мові, до речі, крім однини і множини, була і двоїна, пізніше втрачена.) Для повноти світу жінка шукає чоловіка, а чоловік — жінку. В цьому сенсі я не сприймаю фемінізм як античоловічу настанову — це цілковита дурня. Навпаки — це пошук свого місця у двоїні. Хоча очевидно те, що ми живемо у суспільстві чоловічому, цивілізації — чоловічій. Віками мужчина розповідав жінці, яка вона. В літературі, в мистецтві, в живописі, в юриспруденції, в філософії, в релігії жінці розповідали, хто вона, яка вона і де її місце. Дозвольте не погодитися з тим, що наша вартість припадає лише на період дітороддя і все. Власне, з цим не погоджується і моя героїня.

— Хіба лише з цим?

— Ні, не тільки. У романі йдеться про дуже багато речей. Про нашу історію, про культуру взагалі... Власне, що я буду переказувати — читайте роман або дивіться виставу.

— Чи правда, що до факту її появи долучився свого часу і фестиваль «Відлуння»?

— Прем'єра «Польових досліджень з українського сексу» відбулася на цьому фестивалі моновистав, який очолює Ніна Мазур. Власне, ми б і далі зволікали з прем'єрою, якби не пані Ніна Мазур, яка сказала: мусиш показати цю виставу на фестивалі. Була з нею на «Лесиній осені» в Ялті, грала її у Львові, де виставу сприйняли дуже неоднозначно, грала в Торонто, граю її в Києві... Дуже тішить те, що основний мій глядач — молодь, люди, яким я за віком — мама. На «Польових дослідженнях...» вони — не з чемності, це не той глядач, який сидітиме з чемності — сидять, бо їм цікаво. Гадаю, заради цього варто було робити цю виставу. Щоб наше покоління сказало молодшому поколінню: ми ось такі, і якщо ви зрозумієте нас — краще зрозумієте себе.

ДОСЬЄ «УМ»
Галина Стефанова. Народилася в Магаданській області, виростала у Львові. Її «університети» — Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (курс Анатолія Скибенка) та філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.

Служила актрисою київського Молодіжного театру (1979—1991), після чого обрала долю вільного художника. Сьогодні актриса Галина Стефанова — сама собі театр. Так буває, коли потреба у творчій незалежності стає просто нестерпною... В її активі — моновистави «Польові дослідження з українського сексу», «Стіна» (за цю роботу Стефанова удостоєна «Київської пекторалі»), «Палімпсест» (за текстами Василя Стуса, і не лише).

Актриса часто зайнята у творчих проектах різних жанрів, зокрема, співпрацює в німецько-українському проекті Вальтера Моссмана «Музика і тексти» із ансамблем авангардної музики «Решерш» (Фрайбург, Німеччина — Львів, Україна). З 1999 року бере участь у вечорах-композиціях, присвячених творчості Василя Стуса, які проводяться у різних містах України. Виступає у концертних програмах та поетичних вечорах, на телебаченні та радіо.

Лауреат премії ім. Василя Стуса та премії ім. Дмитра Нитченка за популяризацію української книжки.
http://www.umoloda.kiev.ua/number/572/119/20689/

 
ЮліяДата: Понеділок, 29.12.2008, 13:44 | Повідомлення # 3
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Польові дослідження Галини Стефанової


Галина Стефанова — лауреат премії ім. Василя Стуса, театральної премії «Київська Пектораль». Народилася у Магаданській області, виростала у Львові. Свого часу залишила Київський Молодіжний театр, де служила з 1979 по 1991 рік. Це не означило фіналу творчих шукань, а, навпаки, спонукало до втілення найрізноманітніших мистецьких.

— Пані Галино, після моновистави «Стіна» Ви показали сценічну версію роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», а нещодавно відбулася прем’єра «Палімпсесту» за текстами Василя Стуса… Чому Ви звернулися до такого складного матеріалу?
— Я належу до тих українських акторів, які шукають для своїх сценічних ідей, у першу чергу, матеріал український. Це, звичайно, не означає, що я закрита для інших тем. Насправді знайти готову моноп’єсу не так просто. Є такі вершинні зразки, як «Людський голос» Кокто, написаний для Едіт Піаф, але в моїх шуканнях я, зазвичай, мушу робити або сценічну версію, або композицію, або адаптацію. Читаючи роман Забужко «Польові дослідження з українського сексу», я була вражена величезною відвагою талановитої авторки. Вона торкається екзистенційних тем, які болять і хвилюють багатьох з мого покоління, але ми чомусь вважаємо, що не про все можна говорити вголос, забуваючи, що неможливо вилікувати хворобу, якщо не поставиш діагноз. Для мене принцип відбору, передусім, — моя особиста суголосність із матеріалом. Героїня Забужко постійно долає свої страхи. Моє покоління також виростало в тих страхах за себе і за своїх найближчих. Тому я відчула, можна сказати, біологічну потребу приміряти на своє акторське плече цю Оксану — героїню роману. Окрім того, всі три вистави різні за жанром, за образами героїв. Для мене це дуже важливо, тому що у будь-якій творчості є велика небезпека самоповторення. Скажімо, після успіху «Стіни» мене застерігали деякі київські критики, щоб я не стала «актрисою однієї ролі», нехай навіть такої, як Варвара Рєпніна. Сподіваюсь, ця небезпека для мене вже минула.

— А як поставилась до Вашої ініціативи сама Оксана Забужко?
— Дуже доброзичливо і, на відміну від багатьох інших авторів, — із глибоким розумінням того, що природа театру інша, ніж природа літератури, і роман мусить бути трансформований мовою сцени. Наприклад, послідовність подій у виставі не завжди збігається із їхньою послідовністю у романі. У виставі героїня читає інші вірші, ніж у тексті роману. Деякі мотиви, суто київські або американські реалії (дія вистави відбувається в Америці) привнесені із сучасного життя. Мене дуже тішить, що Оксана Забужко прийшла на прем’єру не тільки як автор, а як доброзичливий, теплий глядач.

— Як і коли виникла думка робити моновиставу про Стуса?
— Біографія Стуса — дивовижна людська історія, що має колосальну драматургічну наповненість, — спонукала мене відважитись на сценічну версію і запросити до співпраці режисера Миколу Мерзлікіна, з яким ми працювали і над «Стіною». Вистава «Палімпсест» є результатом багаторічної співпраці із сином Василя Стуса, літературознавцем Дмитром Стусом. Ми віддавна їздимо Україною зі «стусівськими зустрічами». Дмитро розповідає про Стуса як про поета, людину, батька. Я читаю вірші. Окрім того, Дмитро заохотив мене ділитись із глядачами своїми власними враженнями, підходами до роботи над текстами, представляти присутнім, так би мовити, «лабораторію інтерпретатора». Особливе значення мали для мене розмови із дружиною Василя Стуса Валентиною Попелюх. Це надзвичайно мудра, глибока і доброзичлива людина. Особиста трагедія не вбила її ніжності і світлого бачення життя. Можна сказати, що стрижнем сюжетної лінії вистави стали стосунки Василя з Валею. Саме вона є ліричною героїнею його найкращих поезій, і для мене вона стоїть поруч із Лаурою, Беатріче, Еврідікою.

— Що є спільного у двох останніх Ваших прем’єрах?
— В обох ідеться про біль творчої людини, яка усвідомлює приниження і упослідження свого народу, хоча не раз, на жаль, сам народ і стає тому причиною. Трагедія у тому, що Василь Стус свого часу заплатив за свої переконання життям.

— Де київський глядач може побачити Ваші моновистави?
— «Стіна» іде у театрі «Актор». А «Палімпсест» і «Польові дослідження з українського сексу» я граю у Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, на вулиці Володимирській, 23-в.

— Тепер Ви граєте лише у моновиставах?
— Звичайно, ні! Я радо приймаю пропозиції брати участь у «багатонаселених» виставах, де найпринаднішим є дух партнерства, яке ти відчуваєш зовсім по-новому, коли проходиш вишкіл моновиставою.

Розмовляла Анна МАЄВСЬКА

http://www.kontramarka.biz/magazin....phanovo

 
ЮліяДата: Вівторок, 04.08.2009, 00:45 | Повідомлення # 4
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Галина СТЕФАНОВА: «Псевдоцнотливість вносить фальш у наше життя...»

Її творче еґо виявляється не лише на сцені, на якій ця жінка живе – у який образ вона не перевтілювалася б, а й у повсякденному житті – у манерах одягатися, триматися на людях... Просякнуті творчими пошуками й думки акторки. Ця розмова кореспондента “ВЗ” із Галиною Стефановою – про специфіку моновистав, потрясіння під назвою “Польові дослідження з українського сексу”, природу фемінізму та “хвороби” українського суспільно-культурного буття.

«Першу моновиставу актор створює від безробіття»

- Пані Галино, чим зумовлений ваш потяг до моновистав? Вам комфортніше бути на сцені самій?

- Граю не лише моновистави. Люблю колективні роботи, партнерів. Ось найсвіжіша прем’єра у Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса – вистава “МарЛені” – вигадана історія зустрічі Марлен Дітрих і Лені Ріфеншталь (за п’єсою німецького драматурга Теа Дорн, в перекладі львівської перекладачки Софії Онуфрів). Моя партнерка по сцені – актриса Валерія Чайковська, з якою я давно хотіла попрацювати. А те, що мій “коник” - моновистави, так склалося. Почалося це від акторського голоду... Я 12 років відслужила у Київському Молодіжному театрі, а з 1991-го року перебувала у “вільному плаванні”. Свою першу моновиставу актор майже завжди створює від безробіття. Ми робили “Стіну” (моновистава про Варвару Рєпніну. – Г. Г.), коли я була поза театром, коли розуміла: ще трішки посиджу без роботи – і більше не повернуся на сцену... Актор, звісно, не перестає бути актором, але, якщо ти дуже довго поза сценою, на тебе чатує багато небезпек – внутрішнього, психологічного, психічного порядку... Актори – це ж ті ненормальні люди, які постійно хочуть працювати.

«Боїмося правди про себе...»

- “Польові дослідження з українського сексу” за однойменним романом Оксани Забужко ви зіграли уже близько сотні разів. Як змінювалася вистава?

- Прем’єра відбулася 5 квітня 2003 року. Навіть людина – фізично і психологічно – не може за шість років не помінятися. Змінююся я, змінюється світ – змінюється й вистава. Перечитуючи час від часу роман Оксани Забужко, віднаходжу в ньому нові акценти. Еволюціонував спектакль навіть у плані змісту: у першому показі “Польових...” не було подруги Дарки, яка загинула, і тата, який розпластав свої “крила над... першою менструацією” дочки. Змінюються у постановці й колажі - залежно від того, що відбувається на вулиці. Ще кілька років тому, коли по Києву ходили люди із табличками “Мы русифицируем твой мобильный телефон за десять минут!”, Баба Яга у виставі говорила про це. Тепер це вже неактуально.

Кожна наступна вистава відрізняється від попередньої. Це залежить від мене, від глядачів у залі, від погоди за вікном. Незмінний лише стрижень, на який нанизуються текст, зовнішній рисунок ролі... Моновистава не може не бути живим організмом. Це – велике навантаження й випробування. Щоразу мусиш іти наче по лезу. Інакше – не “втримаєш” глядача і не “витягнеш” моновистави.

- Побачивши світ у 1996-му році, роман Оксани Забужко збурив літературний простір України. Були і шквал критики, і безапеляційне захоплення твором. Багато говорили і про неабияку сміливість письменниці – вона першою наважилася на такі літературні відвертості. Коли ви готували моновиставу, були моменти, які вам було соромно грати?

- Соромно? Боже борони! Це означало б соромитися себе, своїх тіла, статі, життя? Звичайно, не йдеться про безсоромність. Йдеться про те, щоб не було тієї псевдоцнотливості, яка нас нібито припудрює, а насправді приносить у наше життя фальш. Роман “Польові дослідження...” й потряс відсутністю цієї фальші, неприкритою, неприхованою відвертістю. Це був перший крик. Відвага Оксани Забужко як автора - бути відвертою. Ми ж боїмося правди про себе. Досі боїмося... Це наш страшний діагноз.

«Я – феміністка. Мені – 53 роки»

- Чому надаєте перевагу здебільшого “жіночому” матеріалові?

- Таке моє єство – наскрізь феміністичне. Фемінізм потрібно боронити, бо він у нас облаяний – через те, що неправильно потрактований. Противникам фемінізму хочеться, щоб його уособлювали лише з екзальтованою, невлаштованою жінкою, яка може публічно роздягнутися і спалити свою білизну. Насправді ж у фемінізмі не перекреслюється чоловік, протилежна стать, а йдеться про те, що повинна бути двоїна. Нас – двоє. Ми – інакші. Але у нас повинно бути рівне право жити, любити, вибирати, приймати рішення... Оксана Забужко часто говорить про те, що віками жінок в літературі описували чоловіки. Найбільші героїні – Антігона, пані Боварі, Анна Кареніна – творіння чоловіків. А Сафо, Емілі Дікінсон, Леся Українка – наче винятки... Жінка відносно недавно заговорила про себе сама. Водночас є багато жінок, які не готові про себе не лише говорити, а й слухати.

- Ви так просто вголос говорите: “Я - феміністка”...

- Так! Я – феміністка. Мені – 53 роки. Я люблю життя. Не вважаю себе старою. Готова старіти й не готова колоти собі щось у губи, груди... Про такі речі варто говорити вголос. Усі знають, що чоловіка прикрашають сивина, зморшки, шрами... Але вважається, що жінку все це потворить... А мені цікаво бачити, як я буду входити у поважний вік, якщо Бог дасть жити. Звичайно, фарбую волосся, роблю руханку, веду здоровий спосіб життя. Іншими словами – не додаю собі зморщок, а намагаюся сповільнити їх появу. Але ж не ґвалтом над своїм організмом. А пошуком гармонії у душі.

- Як з феміністичної точки зору змалювали б середньостатистичну сучасну українку?

- Українська жінка, яка не займається літературою, театром чи спеціальною наукою, звичайно, не сидить з ранку до ночі в роздумах над тим, чи вона, бува, не феміністка. Якщо ж спробувати узагальнити (хоча будь-які узагальнення розбиваються об реальність), то до наших жінок доходить такий потік інформації, і стільки в цьому інформаційному потоці облуди, а часом і відвертої брехні. З огидою ставлюся до глянцевих журналів, видавці яких свідомо нав’язують свої орієнтири, вартості: які мають бути груди, талія, джинси, блузочка, як облещувати чоловіків... Так звана середньостатистична українська жінка, а особливо молода дівчина, опиняється під справжнім пресингом, який не завжди усвідомлює.

«У чоловіках змалечку закладається домінантна роль»

- В одному з інтерв’ю “Високому Замку” Оксана Забужко сказала: “В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки”. Як дивитеся на таку тезу?

- Для творчої жінки неможливо виробити жодної моделі, бо така жінка у жодну модель не впишеться. Бути творчим – означає постійно слухати простір, довкілля, а вони трансформуються щомиті... Творчій жінці бажано зустріти творчого чоловіка. Бо, як казали мудреці, щасливі пари – не ті, які сидять і дивляться одне на одного, а ті, погляди яких спрямовані у спільну точку. Якщо ж повернутися до тези про моделі, то в нашому суспільстві чоловікам нав’язана модель – якою повинна бути жінка. При усіх фальшивих криках, яка українська жінка берегиня, у чоловіках змалечку закладається їхня домінантна роль. І коли жінки вголос говорять про те, що вони – феміністки, це означає одне: вони не сприймають цих суспільних стереотипів. Хочеться інших стосунків: якщо жінка нині нездужає - нехай чоловік приготує їсти; якщо у неї багато роботи – нехай він заколише дитину чи випере комірчик на сорочці... Стихійно такі чоловіки завжди були і будуть, але їх замало...

- Як перевиховувати наших чоловіків?

- У свідомість суспільства потрібно сіяти більше здорових думок: чоловіче, це несоромно, коли твоя жінка – талановитіша за тебе. Править стереотип, що у чоловіків усього повинно бути більше. Соломія Павличко, Царство їй небесне, зауважувала, що близько 90 відсотків усіх світових фінансів – на рахунках у чоловіків.

У наших родинах нерідко можна почути чоловічий вислів: “Бабу Господь сотворив борщ варити!”... Ці суспільні зміщення починаються нібито з безневинного, а призводять до страшних речей. Перший крок – я доміную над жінкою. Другий крок – жінка товар. Третій крок – маю право чинити над нею насильство... Жінки ж, як правило, думають лише про перший крок: як добре, що чоловік – такий сильний, міцний, він забезпечує сім’ю... А після першого кроку нерідко йде другий, третій...

«Ми всі – таборові...»

- У постановці за текстами Василя Стуса “Палімпсест” для вас був особистий момент – ви народилися у Магаданській області, на засланні...

- Цей біографічний момент загострив біль. Я не пройшла табори, але мої батьки їх пройшли. Стус був на рудні ім. Матросова. Там же раніше перебував і мій батько. Ми з сестрою Наталею народилися і виростали на поселенні... Коли мені було три рочки, я вперше з батьками приїхала до Львова. Побачила яблуко і сказала: “Репа”. Мама страшенно плакала – її дитина не знає, як виглядає яблуко... Зате я знала, що таке чекати посилку від бабці Насті з України... Зрештою, “ми всі – таборові... сто років тривать цьому спадку...”, як написала Оксана Забужко у “Польових дослідженнях...”.

- Не шкодуєте, що торік відмовилися від номінації на Шевченківську премію?

- Ні. Звичайно, були моменти гіркоти, болю. Мене розривали сумніви... Але ж як стояло питання: є три моновистави (“Стіна”, “Польові дослідження з українського сексу” і “Палімпсест”), за які мене висунули на Шевченківську премію. І, раптом, викреслюють з переліку в номінації “Польові дослідження...”. Для мене це було наче викреслити життєво необхідні органи із тіла. Фактично вчинили кастрацію... У центрі кожного із цих трьох моноспектаклів – поет: Тарас Шевченко, поетеса Оксана і Василь Стус. Містично: реальні поети Шевченко і Стус взяли у коло літературну героїню Оксану - немов оборонили. Є глядач, для якого ці три вистави існують як цілість, а для мене - тим більше. Якби погодилась із цим викресленням, це означало б, що відреклася від цієї вистави, що зрадила і себе, і свого глядача, який досі мені вірив, і свою ж працю...

- Комітет усе ж відновив у списку виставу за твором Забужко, а ви все одно не поновилися серед номінантів...

- Мене потрясло, що члени Шевченківського комітету прийшли переглянути “Польові дослідження...” (до речі, рішення викинути виставу прийняли, не подивившись її...) і офіційно вибачилися переді мною. Я була розчулена. Але вже не могла повернутися. Незважаючи ні на що, в тому числі на матеріальний бік справи (грошовий розмір Шевченківської премії у 2008-му був 130 тис. грн. – Г. Г.). Не лукавитиму, говорячи, що фінансове питання мене взагалі не цікавило. Та й була готова до боротьби. Але доля дала ось такий урок...

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=75252

 
ЮліяДата: Середа, 16.12.2009, 14:59 | Повідомлення # 5
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
"Калинова сопілка"
Кожен у житті має вибір – така головна ідея нової вистави «Калинова сопілка», прем’єра якої відбулася у вихідні в музично-драматичному театрі. Вистава поставлена за повістю письменниці Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». Вперше в Україні цей твір знайшов втілення на сцені.
Вистава досить складна. Батько видає доньку заміж за нелюба, і вона до кінця життя не може пробачити цього татові. Жінка ненавидить чоловіка, за якого вийшла заміж. У сім’ї часто виникають сварки. Зрозуміло, за таких обставин їхні діти – старша Ганна та молодша Оленка – не можуть зростати у мирі і любові. Вони також часто сваряться між собою. Ганна, до того ж, народилася міченою – зі знаком у формі місяця на чолі. Через це з неї часто глузують ровесники, у товаристві вона почувається білою вороною. Ганна відчуває, як у її душі назріває щось недобре. Дівчина наділена здатністю відшукувати нові джерела для криниць. Але через те недобре відчуття у душі вона втрачає цю здатність і замість води відкопує мерців. Останньою краплею стає мить, коли коханий Ганни Дмитро сватається до її сестри Оленки…
Після вистави заслужена артистка України Лариса Попенко, яка грала роль матері дівчат, ще довго не могла заспокоїтися і позбутися непроханих сліз.
– Мені так жаль цієї жінки, роль якої я граю, – зізнається актриса. – У неї така складна доля. Вона просила батька не віддавати її за нелюба, але він не послухав дочку. І вона усе життя, затаївши на батька образу, намагалася довести всім, що доля її улюбленої доньки Ганни буде кращою, ніж її власна… Але сталося те, що сталося. Народжувати дітей – велика відповідальність, і робити це треба у любові. Тоді й доля дітей буде щасливою.
– Кожен у житті має право вибору, якою дорогою йти – білою чи чорною, – пояснює режисер вистави, художній керівник театру Людмила СКРИПКА. – Спокуса піти вниз – завжди дуже велика, це завжди легше. У Святому Письмі є така притча. Стояли якось філософ із повією, назустріч їм йшли ченці. Повія каже: «Зараз ти казатимеш їм багато гарних слів, але вони тебе не почують і підуть геть. А я тільки ногу покажу – і ченці всі підуть за мною. Поясни, чому так?» – «Бо вниз завжди іти легше, ніж нагору», – відповів філософ.
– Творчість Оксани Забужко дуже цікава і глибока, вона захоплює емоційністю, – вважає режисер. – Саме тому я й обрала цю повість. До речі, сама Оксана Забужко обов’язково приїде на виставу, але пізніше – зараз письменниця перебуває за кордоном.
Після закінчення вистави публіка підвелася і довго аплодувала.
– Вистава мені дуже сподобалася! – каже пенсіонерка Галина ШЕВЧУК. – Я зрозуміла її так: з кохання можна зробити чимало – як доброго, так і поганого. До театру взагалі ходжу зрідка, але вистави переглядати люблю.
– Супер! – ділиться враженнями студент Ярослав. – Не можу сказати, що аж усе у виставі зрозумів. Але основну думку збагнув – йде боротьба за душу між добром і злом.
Галина МАРКІВ

http://www.molbuk.com/vnomer....ju.html

 
ЮліяДата: Субота, 15.05.2010, 15:35 | Повідомлення # 6
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Театральна мелодія «Калинової сопілки»
У 2008 році чернівецький режисер, а за сумісництвом і художній керівник драмтеатру Людмила Цісельська-Скрипка вперше взялася за постановку твору за романом письменниці Марії Матіос «Солодка Даруся». Спектакль мав великий успіх, його бачили кияни та львів’яни. Через рік пані Людмила знову взялася ставити сучасний твір – «Повість про калинову сопілку» Оксани Забужко. Ця робота повторила успіх «Дарусі»: після прем’єрного показу у грудні минулого року вистава «Калинова сопілка» йде у Чернівцях з аншлагами.

Сама авторка на прем’єру приїхати не могла. Роботу чернівецьких театралів Оксана Забужко оцінила нещодавно, коли у неї нарешті з’явилася нагода відвідати Чернівці. Забужко багато подорожує, однак столицю Буковини жодного разу їй так і не випадало нагоди бачити. «Рада, – зауважила у місті письменниця, – що ось цей гостинний театр, котрий носить ім’я патронеси, либонь, усіх українських письменниць, які пишуть прозу, проклав нарешті мені дорогу в Чернівці». Постановка чернівецького режисера пані Оксані сподобалась, однак вона додала, що її робота закінчилась творенням книги, решта – окремий твір.

Людмила Цісельська-Скрипка зауважила кореспонденту «ВЗ»: «Взялася за постановку «Калинової сопілки» не тому, що це сучасний твір, і він може гарантувати нам успіх. Повість Оксани Забужко, перш за все, мені просто сподобалася. Але не приховуватиму: хотілося б, щоб «Калинова сопілка» справила на людей таке ж хороше враження, як і «Солодка Даруся».

Театр вирушає на гастролі до інших міст. Першими казку Оксани Забужко дивитимуться у Львові. У Національному драматичному театрі ім.
М. Заньковецької «Калинова сопілка» йтиме 18 травня – о 15-й та 19-й годині.

«Заради однієї вистави невигідно їхати, – розповідає «ВЗ» керівник літературно-драматичної частини Чернівецького театру Наталія Федорович. – Адже грає майже увесь склад, і це великі затрати. Тому намагаємося продати квитки на дві вистави». Чернівчанам доведеться перевозити й громіздкі декорації. До речі, щодо сценографії, то у «Калиновій сопілці» на сцені будуть і вода, і зерно, і пір’я...

Основною ідеєю «Калинової сопілки» є одвічне протиборство Добра і Зла та проблема вибору між Темним і Світлим. Марія, котру батько віддає заміж за нелюба, прагне кращої долі хоча б для своїх доньок. Її улюблениця, Ганнуся, народилася із міткою – знаком у формі місяця на чолі. Усі дражнять через це дівчину, але мати переконує її, що вона – особлива, величає Ганною-панною. За душу Ганнусі борються білий та чорний ангели.

Про що вистава

За жанром режисер визначила постановку «Калинової сопілки» як «містичну драму». І у творі Забужко є чимало казкового. У сім’ї Марії та Василя народилися дві доньки: перша – Ганна-панна, друга – дівчинка-мізиночка Оленка, змалку плаксива, поганенька дитина. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася Ганною. А люди казали: «Дідова дочка й бабина дочка». З дитинства між дівчатками була ворожнеча. Ганна заздрила Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою.

Бог наділив старшу доньку не тільки вродою, а й розумом і талантом відчувати воду під землею: дівчина вказувала людям, де копати криницю. Та вона ненавиділа свою сестру, гордувала людьми і любила лише себе. Так знехтувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком Дмитром. Натомість згодою йому відповіла Оленка. Тоді Ганна задумала звести свою сестру зі світу. За тиждень до Оленчиного сватання Ганна покликала сестру до лісу, начебто по ягоди, прихопивши зі собою ножа. Там і зарізала Оленку… У селі ж сказала, що сестра зникла. Але якось сюди навідалися чумаки і побували у домі Марії та Василя. Один із них розповів про сопілку, що вирізав з калини в їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... і в хаті вона жалібно заспівала Оленчиним голосом: «Помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця зі світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила!». Коли заплакали батько, мати і люди, лише Ганнуся зареготала, впала на землю і більше не встала…

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=82919

 
ЮліяДата: Четвер, 27.05.2010, 11:50 | Повідомлення # 7
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
«Калинова сопілка»: мамин гріх – доньчина покута?
Після успішної постановки «Солодка Даруся» за однойменним твором відомої письменниці Марії Матіос Чернівецький музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської взявся за твір ще однієї сучасної української авторки – Оксани Забужко.
Її «Казка про калинову сопілку» під режисерським началом художнього керівника театру, заслуженої артистки України Людмили Скрипки стала просто «Калиновою сопілкою» – містичною драмою із трагічним фіналом.

Біле та чорне, світло та тьма, добро та зло, любов та ненависть, життя та смерть, ангел та диявол, Авель та Каїн... Протистояння між ними – давнє як світ. «Калинова сопілка» – один із епізодів цього одвічного протистояння. Страшна трагедія однієї сім’ї, в якій сестра убиває сестру... І кричуще філософське питання вибору – на чий бік стати: добра чи зла, а відтак – яку долю собі вибрати: по Божій чи по диявольській дорозі піти?.. Цей лейтмотив проходить крізь усю виставу – у періодичній появі на сцені Білого та Чорного Ангелів, чи то пак – Авеля і Каїна (Антон Сисюк і заслужений артист України Мирослав Маковійчук).

...Марія (заслужена артистка України Лариса Попенко) з досади вийшла заміж за нелюбого – за того, за кого батько велів. Другу доньку народила наче відчіпного – чоловікові Василю (Микола Гоменюк) «для забавки». Ця жінка, озираючись на своє нещасливе життя, хоче кращої долі своїм дітям. Старшу дочку називає Ганною-панною (Крістіна Зборлюкова), зіронькою, русалонькою, королівною... Дівчинка народилася зі знаком місяця на лобі – у ній був закладений дар провидиці. Та як вона скористалася цією рідкісною силою?.. Молодша дочка Оленка (Валентина Головко) – таткова втіха. Як у фольклорному сюжеті про «бабину дочку» і «дідову дочку»... Сестрички, хоча й сваряться та чубляться, насправді люблять одна одну. Але життя підкидає їм такі випробування, що одна із них – Ганнуся, віддавшись у тенета Чорного Ангела, – оступається. Вона не здатна порадіти щастю своєї сестри – і підступно убиває рідну кровинку... Та чи нещасна доля – вина самих лише сестер? Чи, може, мамин гріх – доньчина покута? Така покута у сценічній «Калиновій сопілці» розіп’яла Білого Ангела, себто - добро...

Варто відзначити блискучу акторську гру – актори емоційно і віддано проживають нелегкі долі своїх героїв. Відмінна сценографія від художника-постановника Сергія Ридванецького. Декорації настільки продумані, що не лише дозволяють «розгулятися» режисерові, а й створюють додатковий цінний антураж – на театральній сцені відображають українське село з його побутом. Тут використані і вода, і гори кукурудзи, яка з глядацької зали виглядає як пшениця. Традиційного колориту постановці дають і розкішні народні костюми, продумані до найдрібніших деталей (художник із костюмів – Наталія Ридванецька). А до інших «плюсів» постановки додається головна перевага – глядач після перегляду «Калинової сопілки» виходить із залу мовчки – поринувши у нелегкі думки, які наче обухом товчуть по свідомості...

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=83197

 
ЮліяДата: Середа, 01.12.2010, 11:16 | Повідомлення # 8
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
27 і 28 листопада в Київському Національному центрі театрального мистецтва ім. Л.Курбаса (вул.Володимирська, 23-В, у дворі) відбулась прем'єра вистави "Я. Мілена" за мотивами однойменної повісті Оксани Забужко (зі зб. "Сестро. сестро").
 
ЮліяДата: П`ятниця, 28.01.2011, 22:25 | Повідомлення # 9
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
У Києві покажуть спектакль за мотивами повісті Оксани Забужко
29-30 січня 2011 року в київському Центрі Леся Курбаса відбудеться прем'єра вистави Вар'яції для сяку-хаті, телевізора і голосу за мотивами повісті відомої української письменниці Оксани Забужко Я, Мілена.

Вистава поєднує в собі театральну практику з медійно-комунікативними практиками, оскільки повість Оксани Забужко Я, Мілена — твір про світ сучасних медіа та систем комунікацій. Автори вистави спробували перекласти повість на мову театру, але при цьому використати технології, закладені в її сюжеті.

Крім тексту повісті, використовувалися комунікативні та медійні теорії, зокрема, теорії канадського філософа Маршала Маклюена.

Вистава Вар'яції для сяку-хаті, телевізора і голосу — це спроба глибше розібратися з сучасними медіа, особливо зі світом телебачення, про що йдеться у повісті, а також спроба дослідити відомий, але так і не розгаданий остаточно постулат Маклюена: "The medium is the message"("Носій — це послання"), повідомляється на офіційному сайті Центру Леся Курбаса.

Одним із головних компонентів концепції вистави автори називають одночасне мультимедійне навантаження на глядача.

"Що відбувається з поняттями комунікації та рецепції, коли йде перевантаження інформаційних потоків, як спроба метафоризації інформаційного віку? Який результат наднагромадження комунікативних технологій на сцені та їх використання поза звичним театральним призначенням?", - задаються питаннями автори вистави.

Вони зазначають, що, згідно з концепцією Барта, вважають своє уявлення не романом, а текстом, і, що спектакль не закінчується після оплесків глядача.

"Ми запрошуємо присутніх до подальшого спілкування з нами у формі індивідуального перегляду відеоматеріалів до вистави. Вони будуть на подарованому диску, який кожен глядач отримає перед початком вистави", - додали автори.

Нагадаємо, що Оксана Забужко стала переможницею конкурсу Найкраща українська книга-2010, організованого українським щотижневим журналом Корреспондент. Такою книгою визнали її 900-сторінковий роман Музей покинутих секретів — практично історія України ХХ століття, викладена в біографіях кількох поколінь.

У вересні 2010 року стало відомо, що найбільший у світі онлайн-магазин Amazon видасть англійською мовою книгу Забужко Польові дослідження українського сексу — найвідоміший і найбільш комерційно успішний роман письменниці.
http://ua.korrespondent.net/showbiz....abuzhko

 
ЮліяДата: Понеділок, 26.09.2011, 09:06 | Повідомлення # 10
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Spektakl „Ja j u poli verboju rosła" w Szczytach
Zapraszamy serdecznie na monodram teatralny Ja j u poli verboju rosła – pierwszy, profesjonalny spektakl w gwarze podlaskich Białorusinów. Będzie on wystawiony 15 oraz 17 września o godzinie 18.00 w Centrum Edukacji i Promocji Kultury Białoruskiej w Szczytach Dzięciołowie.

Pomysłodawczynią i realizatorką monodramu jest Joanna Stelmaszuk – zeszłoroczna absolwentka Akademii Teatralnej im. A. Zelwerowicza w Warszawie, Wydziału Sztuki Lalkarskiej w Białymstoku, stypendystka Prezydenta Miasta Białegostoku. Projekt jest inspirowany kulturą podlaskich Białorusinów, a głównym źródłem inspiracji jest opowiadanie Bajka o kalinowej fujarce współczesnej ukraińskiej pisarki Oksany Zabużko. Przekładu na gwarę podlaską dokonał Jan Maksymiuk – dziennikarz, literat, tłumacz, twórca serwisu poświęconego gwarze podlaskiej www.svoja.org. Całości dopełnia muzyka Marzeny Rusaczyk – wokalistki, multiinstrumentalistki znanej między innymi z projektu Ethno-Lyrics. Opiekę artystyczną nad spektaklem objął prof. Bohdan Głuszczak, wieloletni wykładowca Akademii Teatralnej.
http://afisza.org/?id=1261
 
ЮліяДата: Понеділок, 26.09.2011, 09:08 | Повідомлення # 11
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Фото зі спектаклю
http://szczyty.org/premiera-spektaklu-ja-j-u-poli-verboju-rosa.html
 
Форум » Різне » За мотивами... » Вистави
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


  Copyright MyCorp © 2024
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET