ОЗ: – Спасибо Вам за этот вопрос, важнее его сейчас нет. Это не тот случай, когда можно быть "за белых или за красных". Это гонг мировой войны. Впервые в Европе после 1945 г. иностранная армия вторглась на территорию суверенного государства, не имея на то ни мандата ООН, ни иных международных правовых полномочий (виртуальные "2000 осетин", убитых российскими СМИ, – отмазка "для внутреннего употребления"). Ближайшая аналогия – 1938 г., Германия в Судетах. На этом фоне обсуждать внутренние проблемы Саакашвили – все равно что спорить о семейной жизни соседа, когда к нему в дом вломились бандиты. Обезумевший российский режим сделал свою заявку на "новый мировой порядок", и угрозы в адрес Украины как "сферы российских интересов" из уст его руководства уже прозвучали. Если мы сейчас заткнем уши и сделаем вид, что ничего не слышали, завтра нас ждет участь Польши в 1939 г. И "забалтывание" или замалчивание этой угрозы – уже не трусость, а преступление.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/48a93e143d3b6/

http://www.korrespondent.net

Подготовила Владислава МИКОЛЮК.

Не успела Оксана Забужко прочесть несколько своих поэтических отрывков, как ее стол завалили записками с вопросами из зала.

Что изменит переименование улиц?

- Оксана, расскажите, пожалуйста, о самых ярких своих впечатлениях от Днепропетровска.

- Первый вопрос, который я задала по приезде в ваш город: «Как там скифские бабы?» Когда-то, впервые приехав в Днепропетровск, еще во времена исторического материализма, меня поразила ваша бесценная коллекция скифских баб. Сегодня я увидела, что и спустя много лет они продолжают стоять под открытым небом. Меня потрясло то, что Днепропетровск не ценит свои сокровища! Это все равно, как если бы египтяне хранили на открытом воздухе мумии своих фараонов!

А второе - это номенклатура названий. Слушайте, господа днепропетровцы! Ну переименуйте вы наконец-то своих «почетных граждан города». Всех этих товарищей Дзержинских, Ульяновых, Лениных, Кировых и всех остальных «неудобовспоминаемых». Ведь на самом деле выходит путешествие во времени - «back in a USSR».

Однажды ехала в поезде с вашим земляком. Спросила у него, что можно посмотреть в городе, он ответил: «Ну, вот проедете по проспекту Карла Маркса…» У меня первая мысль была, что, простите, чувак прикалывается. Какое «Карла Маркса»?! На календаре 2009 год, а не 89-й! Я понимаю, что вам эти названия «притерлись к ушам» и уже не шокируют и не удивляют. Но это же создает впечатление какого-то застывшего осколка прошлого...

Я не говорю, что от прошлого надо избавляться. Вот, в Киеве все памятники Ленину свезли в одно место и устроили прекрасный туристический «аттракцион». Представляете, в одном месте много Ильичей в разных позах: Ленин с вытянутой рукой, Ленин в кепке… Совершенно фантастическое впечатление, и иностранные туристы с удовольствием едут посмотреть на это. Но жить в такой атмосфере - это все-таки нездорово. Ну ничего, сколько там лет Моисей водил евреев по пустыне, пока не умер последний, кто помнил рабство? Сорок? А мы уже сколько петляем? 18? Сколько там осталось…

- А что изменит переименование днепропетровских улиц?

- Я, как человек, работающий со словом, очень верю в то, что «как вы лодку назовете, так она и поплывет».

- Что вы думаете о «газовой зависимости» Украины от России?

- Ох, если бы газовая зависимость была бы самой страшной из всех тех зависимостей, которые имеются! А как насчет зависимости культурной - и прежде всего информационной? Украина является резервуаром для информационных отходов. И эти отходы все больше несвежие. Это - осетрина даже не второй свежести! Мы находимся под мощным железным информационным занавесом, увы.

Книга - это дискотечный зеркальный шар

- Оксана, ваша книга «Полевые исследования украинского секса» переведена на 14 языков. Как вас понимают иностранцы?

- Оказывается, что одна и та же книга производит в разных странах разное впечатление. Это как дискотечный зеркальный шар со множеством малюсеньких квадратных зеркалец, которые вспыхивают по-разному - в зависимости от того, под каким углом попадет на них свет. Если в Украине «Полевые исследования» назвали феминистической прозой, то в Чехии - книгой об американских эмигрантах-интеллектуалах! Да-да! Они посчитали меня иностранкой, желающей на примере разных пар показать центральный конфликт «Восток - Запад». В Швеции, которая за много безвоенных лет сумела нарастить «культурные мышцы», ко мне подошла телеведущая программы «Поражения и потери» и попросила рассказать о поражении главной героини и том жизненном уроке, который она получила.

- Вы не боялись долгого молчания после ваших книг про Шевченко и Лесю Украинку («Шевченковский миф Украины» и «Notre Dame d’Ukraine: Украинка в конфликте мифологий» были неоднозначно восприняты критиками. - Авт.)?

- Боялась. В предисловии к «Notre Dame» я написала, что у этой книги будет не больше тысячи читателей. На данный момент продано около 20 тыс. экземпляров, и это только за полтора года. Значит, пока я работала над этой книгой, подросло поколение, готовое к восприятию таких трудов.

- Назовите ваших любимых российских писателей.

- Пастернак (ранний), Мандельштам, Цветаева.

- Как вы относитесь к творчеству Олеся Бузины?

- Знаете, как-то меня спросили, как я отношусь к гомосексуалистам? Ответила, что я к ним не отношусь. Тут можно ответить что-то похожее. Сколько психически неуравновешенных издают свои записки, и ведь никакая психиатрическая больница им не запретит.

«Почему ты разговариваешь на украинском?»

- Подскажите, как ответить на вопрос: «Почему ты разговариваешь на украинском?» так, чтобы никого не обидеть?

- Знаете, это мне напоминает времена моего детства: 70-80-е годы, когда, разговаривая на украинском в каком-нибудь киевском ресторане, можно было услышать: «А вы, случайно, не из Канады?» Один мой знакомый однажды сказал мне: «С твоим русским разговаривать на украинском - странно». Я прочла ему 40-минутную лекцию. Но ведь каждому прохожему не станешь уделять столько времени, да и не каждый этого заслуживает. Поэтому ответьте так: «Есть моя территория, и если ты ее пересекаешь, я могу дать по носу». А еще многое зависит от того, как ты разговариваешь на этом украинском. Как? И по этому можно определить, стоит ли преодолевать твою территорию вообще…

- Вы утверждаете, что каждый язык имеет свой вкус. Какой на вкус русский язык?

- Это твердый салат с пряностями.

- Сформулируйте обозначение понятия «литература».

- Литература - это открытая комната, которая готова впустить и выпустить. А встреча читателя и книги - это акт, близкий к любви и дружбе.

- Что такое для вас «национальная идея»?

- Я отвечу словами испан­ского философа Ортеги-и-Гассета: «Национальная идея - это не то, что народ думает о себе во времени, а то, что Бог думает об этом народе в вечности».

- Пожелайте что-нибудь вашим читателям.

- Так как многие из моих читателей в какой-то мере сами любят писать и часто задают мне вопрос: «В основе ваших произведений - реальные истории, реальные персонажи?», я хочу вам сказать: не полагайтесь только на собственный опыт. Он ограничен.

http://kp.ua/daily/090409/176246/

- Чи вперше ви у Дніпропетровську?

- Я була тут колись в запам’ятні часи, єдине, що запам’яталося – це скіфські баби беред історичним музеєм. Перше, про що я спитала, опинившись на вашій гостинній землі, - як там ваші скіфські баби? Виявилося, що вони все ще тут, стоять і далі під відкритим небом, під снігом і дощем, що трошки не по-господарському, як на мене. Бо це те ж саме, якби єгиптяни виставили свої мумії під відкритим небом.

- Щось ще вразило у нашому місті?

- Я маю відповідати чесно, чи політкоректно? (сміється)

- Чесно!

- Що найбільше вражає по приїзді з Києва – це номенклатура назв. Слухайте, панове дніпропетровці, ну перейменуйте ви вже нарешті ваших почьотних граждан города, всіх цих товаришів Карлів Марксів, Дзержинських, Ульянінів Леніних, Кірових і всіх інших нєудобовспомінаємих! Виходить якась подорож в часі, back in the USSR. Мені попутчик по дорозі трапився в купе, ваш земляк, і я у нього спитала, що можна подивитися в місті, він сказав: „Ну от проєдьтє по проспєкту Карла Маркса…”. Моя перша думка була, перепрошую, що чувак приколюється. Який проспект Карла Маркса? 2009 рік на дворі, панове, це ж не 89-тий, перепрошую! Я розумію, що ви не звертаєте уваги, що воно вам вже притерлося, і воно вас не шокує і не вражає, але це справляє враження застиглого осколка минувщини. Я, як людина, яка працює зі словом, вірю, що „как ви лодку назовьотє, так она і попливьот”.

- Перейдемо до літератури. Чи повинна вона, на ваш погляд, виховувати суспільство, чи навпаки – відображати сьогодення?

- За всю історію, починаючи від Гомера, на це питання ще ніхто не відповів (сміється). Ви знаєте, я завжди трошки з засторогою ставлюся до формулювань, які пов’язані з тим, що література „повинна”. Будь-які приписи і примуси вони мене, як людину, яка цю літературу в міру моїх сил і можливостей творить, якось відразу проймають холодком по хребту. Якщо говорити серйозно, важко сказати, що література відображає. Звичайно, вона працює з тим матеріалом, який є. міра зіркості і зрячості художника мусить прозрівати перспективою й майбутнього. І в такий спосіб, безперечно, вона формує читача, формує мізки, ментальність. Чим література відрізняється від бомбардуючого наші очі і вуха аудіовізуального простору – тим, що вона була, є і завжди буде дуже інтимним видом культури. Це завжди дуже індивідуальний діалог, завжди „я” – „ти”, завжди „автор” – „читач”, завжди вдвох. Недарма хтось казав, що книжка має стільки версій, скільки людей її прочитали. В кожного, хто прочитав Шекспіра, є свій Гамлет, в кожного, хто прочитав Забужко, є своя Забужко. І відповідно цей діалог – це свого роду, як зустріч друзів, співрозмовників, які не знайомі між собою, але це є той контакт, який найтоншим чином впливає на світогляд.

- Розкажіть про свою нову книгу, наскільки вона буде відрізнятись від того, що ви раніше писали?

- Спасибі, завжди письменнику найприємніше говорити про свою останню книжку (посміхається). Це має бути щось страхітливе, бо вже є близько 500 сторінок. Я на останній фінальній стометрівці зараз, лише десь сторінок 50 ще треба до завершення. Це роман, над яким я працюю, починаючи з 2002 року з перервою на “Notre Dame d'Ukraine”. Новий роман називається «Музей покинутих секретів». Книжка має на меті обійняти історію трьох поколінь однієї родини: дія відбувається в наш час, і в деяких розділах – в сорокові роки. По суті, це така спроба через лав-сторі однієї пари ретроспективно показати історію їхніх родин. Кожний розділ написаний від окремого персонажа. тільки читач зі сторони бачить, як всі ці персонажі, розірвані в часі, насправді глибоко пов’язані між собою. Тема, яка завжди мене цікавила, починаючи з „Польових досліджень українського сексу” – як діє на нас те, про що ми не знаємо. Як формує нас та історична пам’ять, якою ми свідомо не володіємо. Тобто ми не знаємо, що нас створило, що нас зробило такими, якими ми є, але це на нас впливає.

- Чи стали тут витоком свої особисті історії?

- Для того, щоб написати роман за 500 з гаком сторінок, особистих історій не вистачить. Тобто я направду мусила провести колосальний writers resourche , тобто письменницьке дослідження. Я писала на диктофон десятки годин інтерв’ю з різними людьми, я збирала купу матеріалів, виділа по архівах, особливо по минулих роках – мені доводилось і літати, і їздити, і подорожувати… Це сім років життя.

- Тобто це документальний роман?

- Чому документальний? Кожний роман є документальним! Для кожного роману письменник збирає матеріал. Щоб написати роман, треба матеріалу назбирати нівроку на п’ять-шість дисертацій. Це по-хорошому.

- Як ви ставитесь до того, що в сучасних українських школах російських класиків викладають в перекладі?

- Знаєте, я взагалі на питання, які стосуються сучасних шкіл волію не відповідати, щоб звучати чемно і потікоректно. Бо у нас дуже погана освіта. Шкільництво у нас жахливе, і вища школа у нас жахлива. Кожного року падає рівень абітурієнтів, а це показник того, що робиться в школі середній. І від цього, а не від того, що у нас політики злодії, біди нашої країни. Бо це підрив майбутнього, абсолютна деструкція майбутнього, це обтинання тієї гілки, на якій ми сидимо, погребання і закопування шансу мати коли-небудь інших політиків. Тому що в принципі показник цивілізованості будь-якого суспільства – це не тільки „майбахи” на вулицях, не Армані, Бріоні і Луї Віттони на тих, які чомусь називають себе елітою країни на підставі, бо у них багато грошей. Ні, підставою цивілізованості є статус вчителя і статус лікаря, шкільництво і медицинство. Ці галузі повинні бути пріоритетними.

- Нинішня криза. Вона в головах, чи в кишенях?

- В головах звичайно…

- В чиїх?

- Я думаю, ми всі розуміємо, в чиїх. У автомобілістів є таке поняття «козліть» на дорогах. Це коли хтось порушує правила, демонструючи, що він крутий, бо у нього крутая тачка, і він нахабно і цинічно порушує правила. Є така неписана етика, неписаний дорожний кодекс – того, хто «козліт» на дорозі, будь-який може наздогнати і побити йому пику. Ну так от, люди, які вдають, що цією країною правлять, вони нас усіх «козлять». Правила та закони вони пишуть для себе, і в результаті маємо те що маємо, як сказав один з них. Звідси й криза.

- Наскільки захищена інтелектуальна власність в Україні?

- Зовсім не захищена і тому в Україні письменник – це не професія. У нас як правило професійність вимірюється тим, чи письменник може жити на гонорари з своїх книжок. Добре, Оксана Забужко може жити на гонорари з своїх книжок, навіть з українського ринку. Не дуже жирно, але на рівні київського середнього класу в принципі витягаю. Хоча перекладами на Заході я все одно заробляю більше, ніж на національному ринку, але то вже інша справа. Таких, які можуть жити на гонорари від своїх книжок, є ще з півдесятка: Курков, Андрухович, Жадан, Марія Матіос, Любко Дереш… Але не це робить літературу професією. Бо в будь-якій європейській країні письменників, які живуть тільки на гонорари з своїх книжок, так само не більше ніж в Україні. Але там, де ваш інтелектуальний продукт захищено законом, ви одержуєте щось кожного разу, коли він використаний. Скажімо, в Києві я приходжу в ресторан «Дніпро» і бачу в меню «Польові дослідження з української кухні». Зрозуміло, до чого алюзія, алюзія до мого роману, мені дуже приємно, що директор читав Оксану Забужко, чи принаймні чув, що такий роман є (що більш імовірно), але він використовує бренд. В будь якій країні Радянського Союзу, в Сполучених Штатах, Новій Зеландії і так далі мені би за це належався відсоток.

В Сполучених штатах наприклад, живому авторові платять за цитати, коли їх десь використовують. Кожна цитата захищена копірайтом, але у нас він нічого не значить. В кожній країні, де є закони і де є нормальне правове поле для літератури, копірайт означає гроші, означає право власності на те, що там написано. І де би воно не використовувалося, це моя власність і я за неї отримую гроші. А у нас, перепрошую, Чернівецький національний театр мені радісно написав, що вони інсценізують мою Казку про калинову сопілку, і що у них у липні прем’єра. Запрошують приїхати подивитись. Я вибачаюсь, коли мене інсценізують в Польші, я отримую відсоток з кожної вистави, при тому, що це інсценізація в перекладі.

- Як ви ставитесь до нецензурної лексики в сучасній літературі?

- Якщо вона талановито вживається – то позитивно, якщо вона вживається бездарно і для понту – то негативно. Все залежить від контексту. Література, даруйте, є дзеркало суспільства. Мене значно більше шокує нецензурна лексика, яка звучить на вулицях, абсолютно безконтрольно, тобто базар уже не фільтрується. В Києві ця зміна почалась уже десь років 5 тому. Ще принаймні років 10 тому в змішаних компаніях мат ще не вживався, була принаймні гендерна сегрегація. Тепер і хлопці і дівчата поруч вимовляють невідтворюваний текст. Так само як ви не чуєте «Карла Маркса», «Дзержинського» і «Кірова», так само вони не чують, що говорять. Так заговорила вулиця. Літературі займатися самоцензурою і скреслювати мову вулиці цілковито і тотально – це все одно, що плаваючи по вуха в лайні і з замріяним видом удавати, що нюхаєш троянду. Тобто це брехня.
http://www.artvertep.com/news/8259.html

- Розкажіть, будь ласка, як це було?

- Почалося все дуже смішно: сиджу вдома, працюю. Дзвінок. Жіночий голос: «Вас нагороджено орденом княгині Ольги третього ступеню». Я , не встигаю відреагувати, а з трубки текст без перерви: «…вам треба бути завтра о десятій годині ранку на розі Банківської і Лютеранської. Автобуси всіх повезуть на Батурин….». Кажу спантеличено: «Я не живу в режимі «сьогодні на сьогодні», ви б хоч попередили…». А у відповідь летить: «Так це ж завтра!»

- Вас просто ніколи не забирали до війська.

- Абсолютно справедливо. Я – людина глибоко цивільна. Словом, поклала трубку і полізла в інтернет з’ясовувати, що відбувається і як до цього ставитися.

Перша обставина – Батурин. Коли ще туди виберешся, а інтересно ж! До речі, я тільки там, на місці, довідалася, що рішення про відбудову гетьманської резиденції було, виявляється, ухвалено ще Кучмою в першій каденції. Ну а потім, коли країною правив Медведчук за інструкціями з Кремля, все це унеможливилося, бо для Кремля Мазепа – така сама «червона ганчірка для бика», як УПА і Голодомор. Якщо пригадуєте, Кучма в Новорічному поздоровленні 2004-го, перелічуючи всіх національних героїв, котрі в нас «на грошах», Мазепу вже не згадав – я ще тоді це помітила, це був дуже прикметний знак «нового політичного курсу»…

А з іншого боку – Злука. Це моє рідне, кровне. В той день на Софійському майдані під українськими військовими хоругвами булидва моїх діди з двох сторін. Дід по батькові з Волині втік сімнадцятирічним пацаном до УГА і дійшов до Києва. А з маминої сторони – бабусин брат. Він у 1917 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, а потім – присяга УНР, пішов офіцером і не повернувся. Але тоді він ще приходив додому і розповідав про Злуку, про те, який із Петлюри був неперевершений оратор, і ця пам’ять у родині збереглася Я завжди з хвилюванням дивлюся «Собор на крові», оті вступні кадри хроніки 1918-го – «Будуть хлопці йти суворочолі /В сіруватих, наче ніч, рядах»… Я знаю, що десь серед тих «суворочолих хлопців» були Іван Забужко і Яцко Марчишин.

Але тут же іще один сюжет вплутався – в Москві саме того тижня вийшло нове, вже третє видання «Польових досліджень» – цього разу некомерційне, «для всіх бібліотек Росії». І жодного сумніву, що якби я не з’явилася на церемонію, то в Москві путінські газети, які стежили за цією подією куди ревніше, ніж наші ЗМІ, не забарилися б радісно написати, що «Забужко послала Ющенка разом з його Батурином».. А такої втіхи я їм подарувати, звісно ж, не могла. A la guerre comme a la guerre, пробачте.

- Словом, ви у кайданах патріотизму поїхали до Батурина…

- Ну, в кайданах, не в кайданах, але таки не без почуття своєрідної «військової повинності». Хоча й не без цікавості. Я запізнилася на автобус – чесне слово, не винна, була пробка. Але це виявилося не страшно, бо коли дісталися Палацу Розумовських у Батурині, ми там ще півтори години чекали на Президента. Людей багато: Станкович, Іваничук, Горинь, Недашківська, Бурмака, Зінкевич, Любомир Медвідь був, Юрій Щербак, молодший Ступка, Горбулін… Багатьох я не знала, особливо бізнесменів із «меценатського» списку, тих, що на відбудову гроші давали, - їх нагороджували вкупі з митцями Дуже яскраво виглядали і трималися вчотирьох Серебрянська, Сумська, Подкопаєва і Тіна Кароль. А тим часом народ почав хвилюватися – ну добре, чекаємо, але хоч би водички дали, абощо. Хтось із дівчат рознюхав, що через коридорчик за закритими дверима все накрито для фуршету, і ми з цими красунями взяли ті двері штурмом. Це треба було бачити. Столи накриті, а навпроти стіною стоять офіціанти і дивляться грізно спідлоба. І ніякого руху. Вони, ми і накриті столи між нами.

- Це як на Помаранчевій революції ОМОН стояв.

- Саме так. А Забужко лізе з гвоздиками в дуло:. треба ж навести якийсь контакт! Кажу– вас тут так багато, а ми там від спраги знемагаємо, а ми ж у вас гості… І тут наперед вискакує адміністративного вигляду тьотя, як кажуть, «овочева база»: бюст – дев’ять, на голові, самі розумієте… «А у нас пратакол!» – викрикує люто. Сказати чесно, тут мене паралізувало, бо значення слова «протокол» у цій ситуації для мене загадка. Але дівчата зі свого боку почали щось жебоніти – словом, водички нам випити все-таки дозволили. А Сумська ще й випросила для нас по пиріжку. І нам ця сама цьоця з таким виглядом простягнула тарілку, що Подкопаєва перша не витримала: «Ходім звідси, бо таке враження, наче спину пропікають поглядами».

- Ти ба, а на Олімпіаді не боялася…

- Я теж не сподівалася на таку сенситивність від спортсменки. Нам потім пояснили, в чому причина такої «класової ненависті»:все недоїдене ці служби (а це місцева, Чернігівська адміністрація старалася) потім додому несуть. Так що ми їх на півдесятка «непротокольних» пиріжків об’їли. Словом, можна написати щось в дусі Марка Твена – «як я отримувала орден».

Повертаюсь до зали,бачу– народ слухняно сидить,чекає, нудиться…. Недашківська каже: «Давайте заспіваємо.» Прекрасно! Розкішно, давайте! Тут же ж і співаки сидять - Тіна Кароль, Зінкевич. Просимо: задайте тон! У тому залі вражаюча акустика, про яку кожен співак може тільки мріяти, - з хорами, з голосниками, невже ж професіоналам не хочеться звук перевірити? І тут я знов подивувалася – цим разом уже з закомплексованості нашої культурної еліти, яка теж, схоже, «протоколу» боїться. Зінкевич, замість заспівати, виголосив якусь маловрозумливу патріотичну промову – ніби сама атмосфера офіціозу на людей діє паралізуюче. Бути собою наважилась тільки Бурмака – заспівала а капелла «Чорноморець, матінко, чорноморець», , і дійсно класно вийшло, аж морозом під шкіру сипонуло! Ну а після того вже ми з Недашківською вдвох затягли «Ой, чий то кінь стоїть» – і народ почав підтягати, «розморозився» трохи... Одначе того імпровізованого концерту, на який логічно було б сподіватися у, як-не-як, добірному мистецькому гроні в залі гетьманського палацу, так і не вийшло.

- А вас інструктували? Як то завжди буває – нічого не просити, першою з Президентом не розмовляти…

- Ні. Очевидно, розраховували на вихованість.

- А ритуал, як приймати нагороду, чи чіпляти, чи ні?

- Так Президент сам чіпляв. Це ж все по ТБ можна було бачити, жодних секретів тут нема – чіпляє і говорить у цей час до нагороджуваного «не на камеру». Цілком людяні речі, між іншим, говорив (мені принаймні) –що це для нього велика честь і так далі. Дехто щось виголошував у відповідь, але багатьох заносило в такий радянсько-сервілістський тон, що на цьому тлі промовляти вже не випадало. Мене потім чимало читачів питали, навіть на сайт листи слали – чому, мовляв, нічого не сказала?! Я відповідала, що - з почуття пристойності. .

- Не було шоку після такої церемонії?

- Основне відчуття було, щиро кажучи, просто… безпорадність. Національно-патріотична риторика на тлі тітки, яка чатує на свої пиріжки… Сумно було.

- Жалко Андрійовича?

- Всіх жалко. А Україну найдужче. У мене цілий час була в свідомості історична вісь «ввімкнута» – і Батурин, і Злука… Згадався такий момент: на День Незалежності 2003 року я вранці ввімкнула телевізор, а там Марчук поруч із Кучмою на трибуні, гімн іжовто-блакитний прапор. І, дивлячись на всі ті вгодовані пики крупним планом, я мимоволі розплакалася. Нестримно. Від кривди – не за себе, а за моїх предків, які за цей прапор і за цей гімн свою кров проливали і по тюрмах сиділи.. Потім подумала, треба ж подзвонити Василеві Куку, привітати – він мене саме тоді консультував по «упівських» розділах «Музею покинутих секретів», 5 годин ми з ним раз були просиділи… Подзвонила – і, не стримавшись, почала йому, дев’яносточотирилітньому дідові, виливати жалі на «ці морди на трибуні». А він засміявся, як до дитини: «Морди міняються! Головне, що ми є. Ми – держава. Ми визнані світом. А морди міняються.» І мені враз висохли сльози –од сорому за власну слабодухість: Боженьку, таж він, котрий мене отак, sub speciae aeternitatis, розраджує, сам уже точно не побачить, як «міняються морди»! І тут летить у трубку фраза, яку я, либонь, довіку пам’ятатиму: «Бережіть здоровля, пані Оксано! Бо такі люди, як ви на здоровля звичайно не зважають і дуже швидко згоряють. Бережіть здоровля.»Неймовірне покоління – нам би хоч дещицю їхньої затятості…

- І Ви з цим «морди міняються» і приймали нагороду?

- Ні, я не мала таких асоціацій.

- Але зараз вони виникають?

- Бо ви по них прийшли. І вам хочеться від мене почути що-небудь «едакоє» на тему «митець і держава» за схемою, успадкованою нами від радянських часів: або митець іде на барикади проти антинародної держави, або він «продався». Третього не дано. Це тому, що у нас нема традицій своєї державності, нема, в тому числі й серед митців, відповідної політичної культури, виробленої шкали вартостей і прецедентів -, як до чого ставитися. Держава асоціюється виключно з «мордами», бо інших асоціацій на пам’яті живих поколінь не було.

А тимчасом ордени роздає кожна держава, це одна з її прямих функцій (не плутати з державними преміями!). Умберто Еко має Великий хрест Італійської республіки - і нікому не спаде на думку його питати, як він купився і по чому продався. І про Берлусконі він пише те, що був писав і без ордена. Астрід Ліндгрен мала Срібний хрест Шведського королівства, якщо я правильно запам’ятала назву.. Погугліть на дозвіллі по списку провідних європейських письменників - побачите, що всі вони своїми державами «удекоровані». У Франції орден Почесного легіону – взагалі невід’ємна частина соцстатусу, здається, навіть Уельбек його вже має… Але це старі держави, стара традиція. Орден – це просто нагорода, нічого іншого він не означає, ніяких грошових еквівалентів, пільг, «пайків» тощо із собою не несе. Це всього тільки, в чистому вигляді, «honeur» – гонор, старою українською. Реверанс, уклін шани, який моя держава складає мені – її громадянинові. І днями, «апдейтячи» гасло «Oksana Zabuzhko» в «Who is who in European culture» (вони щороку просять оновити інформацію), я з задоволенням вписала свій новоодержаний орден у ту графу, куди він, за європейською шкалою вартостей, і належить, - «decorations». Саме так – декорейшнс, не більше.

- А держава не боїться, що ви збрикнете?

- Звідки ви знаєте? Саме це слово я почула потім у кулуарах – що в Президентській адміністрації боялися, щоб Забужко не «збрикнула». Теж, видно, за радянською «біполярною» схемою мислили… А»брикати» треба з серйозніших приводів, ніж «decorations». І, ясна річ, не тоді, коли це на руку чужинцям.

До речі, там-таки в кулуарах я почула й інше - нібито в початковому списку подання на нагороди був і Андрій Курков, але на якомусь із наступних етапів (там у них ціла таємнича ієрархія кабінетів, через які проходить подання!) його скреслили. І дуже шкода, бо, об’єктивно кажучи, він для міжнародного іміджу України робить значно більше, ніж я. Жест цивілізованої держави дати нагороду письменнику – це приємно, але мені особисто ще приємніше було б, якби Курков із цього списку не випав.

Ну, і знов-таки, з «фуршетно-кулуарного», де вже всі розслабилися… Всі ці патріотично вкостюмовані чиновники, розслабившись, почали, до речі, переходити на російську, як у відомому анекдоті – «ну, теперь хоть поговорим по-человечески»… Тоді я почула й суто професійну «похвальбу виконавця» – мовляв, ордєн Ольгі, ето наш дізайн, наші рєбята разрабативалі, правда, красіво? Відкрила, глянула – а воно й справді гарненьке.

- І колір гламурненький – фіялково-рожевий.

- До каменів колір, це ж аметисти. Якби зняти планку, його можна було б навіть носити як кулон. Мене з ним, між іншим, першою - після Марії Бурмаки - Атена Пашко привітала: вона теж його має. От вам і ще один, забутий нами, смисл слова «орден» – спільнота, громада, братство – чи, в цьому випадку, «посестринство». Питання тільки, чи встоїться ця традиція в такій слабкій державі, як наша.

http://www.artvertep.com/news/8099.html

- Яка остання книга вас “перечитала” і “перевернула з ніг на голову”?
- Ви будете сміятись, мемуари Цегельського, “Від легенд до правди”

- Чим “перевернула”?
- Інша візія, новаторська і нестандартна. Це справді новий ракурс на події 18-го року, абсолютно інша картина. Так про 18-ий рік ще ніхто не писав Взагалі в Україні зараз час повертати собі історію XX століття, якої ми абсолютно не знаємо. Ми народ украденої історії.

- Чому Єва спокусила Адама, а не Адам – Єву?
- Це ще велике питання, хто там кого спокусив. І взагалі то страшенно темна і заплутана історія. Той вік, який ми отримали в спадок – це як результат гри в зіпсутий телефон, все переходило через багато версій і видозмінювалось. Але якщо ви хочете моєї версії цього міфа, то я думаю, що це більша відкритість жінки через сексуальність демонічному началу. Зрозуміли чи треба пояснювати?

- Ніцше писав: “Коли жінка має схильність до наук, то загалом щось негаразд з її статевістю”. Годитесь?
- Ой, у Ніцше самого було стільки проблем зі статевістю, що слухати, що він, бідолашний, там написав (Сміється – О.С.)... Пригадайте, чим він закінчив.

- Львів сьогодні – це і далі П’ємонт чи провінція?
- Ой, що ж ви про сумне, що ж ви зразу про сумне (зітхає - О.С.). Наскільки я можу судити за своїми доривчими спостереженнями навіть із приїздів на Форум, Львів дуже стрімко опускається і провінціалізується просто на очах. Навіть за останні три роки. Вся Україна опускається. Причому обвально. В режимі вільного падіння. Опускається вся Україна, опускається Київ, який зараз під тотальною навалою російського бізнесу.

І я не впізнаю Києва, в якому я виросла. Але на цьому тлі Львів... таке враження, що він заховується у якийсь закапелок при відсутності єдиного загального національного інформаційного простору, при недосформованості взагалі української свідомості. Відбувається регіоналізація. А Київ цетрується зараз за російським стандартом: як Москва - столица СССР, так і зараз: “Все на Киев” і “Киев - столица”, оскільки там, розумієте, Кучма на Банківській сидить. За цією самою схемою відбувається покривдження регіонів.

І ота покривдженість, яка породжує самозахисний синдром втечі в себе, субкультура, яка сама себе виробляє, сама себе споживає, сама себе хвалить, сама споглядає свій власний пупок, а це глухий кут. В перспективі – це абсолютно глухий кут. Це просто сумна тенденція. Для мене три року тому Львів був набагато відкритішим в інформаційному відношенні, в плані бажання щось знати, чимось цікавитись.

Якби ви мені поставили це питання три роки тому, було правомірно його ставити. В мене взагалі приступ українофобії і тяжка екзестенційна криза: я над долею неньки вболіваю (сміється), особливо останній рік, справді дуже драматично. І на цьому тлі - львівська закоконізованість, залялькованість у собі. Все, що ми знаємо про світ – це переважно те, що ми вичитали у “Поступі” або “Львівській газеті”. А що там далі, воно нас нібито вже й не обходить. В нас свої проблеми: в нас води немає, в нас того немає, в нас сього немає. І відповідно на культуру це теж проектується. Всяка інформаційна замкненість проектується відразу ж на культуру.

Так що прикрі це тенденції і дуже болючі. Зі всією Україною негаразд, дуже сильно негаразд. Просто воно по-різному проявляється у Києві і у Львові, але за Львів мені душа болить. У мене дуже великий сентимент до цього міста, родинний. Це місто юності моїх батьків. Вони тут обоє вчилися у Львівському університеті. Я виросла в атмосфері студентських спогадів про Львів кінця 40-их- початку 50-х. Я не зовнішнім оком на це дивлюсь. Я теж дивлюся на рівні травмованої генетичної пам’яті.

Знаєте, в кожній країні є таке місто, котре - не столиця, але друге місто, яке завжди претендує на роль культурного центру і почувається трошки ревнивим в стосунку до адміністративної столиці. Є Нью-Йорк і є Бостон. Про Вашингтон не говоримо, бо то є просто формальна столиця. Але центр Сполучених Штатів - Нью-Йорк.. А є Бостон, який дуже плекає дух своєї рафінованості і який завжди має в стосунку до Нью-Йорку цю амбіцію, мовляв, Нью-Йорк – це вокзал, а от ми тут в Бостоні, “we are bostoniens”. Пітер і Москва. Краків в стосунку до Варшави. Справді, в кожній країні є місто, яке хоче бути П’ємонтом в цій країні. І це абсолютно нормальний геополітичний розклад. Львів мав би бути таким містом, справді

- У Львові є кілька Львовів. Один з них - це Львів “Ляльки” “Дзиґи”. Чим для вас є Львів як “Дзиґа” і “Дзиґа” як Львів?
- Це гетто. Це все одно гетто, розумієте, це все одно замикання в гетто. Це продовження інтелігентських дисидентських кухонь. Тобто ми тут маємо свою “Дзиґу”, ми тут маємо свою “Ляльку”, ми тут зібралися, ми тут всі одне одного знаємо, нам тепло, ми не виходимо надвір, бо там надворі неприємно, страшно, там вороже, там не наше, там чуже, а ми тут всі навзаєм одне одного обнюхуємо. Це проходили наші батьки.

Розумієте, це синдром тюремної камери, на який українська культура хворіла весь радянський період. Будь-яка культура твориться відкритістю і експансіонуванням. Я вже сто разів про це писала. Знаєте, я вже втомилась про це говорити. Це синдром гетто, яке не усвідомлюється як злоякісне, яке культивується, і це погано. Гетто – це хвороба культури. Гетто – це не є форма розвитку культури, це вимушена самозахисна форма, це така каверна, в яку культура ховається. Гетто може зберегти, - синдром діаспори – от вам гетто, - може зберегти і законсервувати, але не може витворити нового.

- А що може витворити?
- Я повторюю ще раз: культура, яка є відкрита, котра є абсолютно національна, котра має в регіонах свої нюанси, але котра не зачиняється, котра відкривається, переливається, котра вбирає в себе, абсорбує, приймає, відштовхує, котра перебуває в діалозі, а не закривається в “Ляльці”, як в катакомбах. Я вас не переконала (сміється О.С.).

- Цього року “Дзизі” виповнилось 10 років. Побажаєте щось на майбутнє?
- ... Відсвяткувати 50 років.

http://west.net.ua/~jazz/interv/sabyshko.htm

30 березня, зустріч із письменницею, Музеї літератури, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 11

Перед музеєм стоїть зграйка дівчат. Навчаються на журналістиці. Заходячи перемовляються:

- Он вільні місця у другому ряду.

- Пішли далі сядемо, а то ще змусять питання ставити.

Ведуча дякує і каже, що Забужко стала "новим Мойсеєм для українського народу", "сучасним Франком". Віра Агеєва усміхається, закриваючи рукою обличчя. Оксана Забужко легенько киває і каже:

- Дуже дякую за оказанноє мнє довєріє. Відчуття, що я на власному похороні вислуховую всі похвальні спічі стосовно того, який небіжчик був класний. Минулого тижня звітувала перед студентами Вроцлавського університету. Організаторами були польські славісти. Одна з них пише по мені дисертацію, одна - магістерку. Вони ходили за мною як Еккерман за Ґете з нотатничком, норовили все випитати. Одна з цих милих пань нарікала: "Це перший раз я пишу про живого автора". Ну вибачте, я планую ще трошки пожити. Для пояснення тексту присутність живого автора не грає ролі. Що той автор їв чи пив, чи з ким він зустрічався, не має ніякого значення. Ми от досі не знаємо, хто був Шекспіром. Слухайте, а хто книжку читав?

У залі піднімають три руки.

- Вона в інтернеті єсть, - чоловік із залу.

- Як, уже? Справді, всі 830 сторінок? - дивується Забужко. - Пірати працюють, спасибі їм. Таку роботу зробити: відсканувати і викласти в інтернет. От, прочитав чоловік.

- Дали, я прочитав.

- Той хто дав, теж прочитав. Це називається самвидавом ХХІ століття. Боротися за авторські права в Україні ще 10 років буде передчасно. З досвіду тих, хто прочитав, треба терпляче продиратися крізь перших 300-400
Віра Агеєва не погоджується:

- Саме там найцікавіше описані жіночі капелюшки.

Забужко:

- Сюжет там є, навіть детективний. Те, що це історичний детектив, стає зрозуміло на останніх сторінках. Як каже мій стоматолог: "Я вам легкого життя не обіцяв". Мені часто закидають критики: "Чому так складно?". Пишу для таких читачів, яким є сама.

У світі видається 167 назв книжок на рік на одного жителя Землі включно з австралійськими аборигенами й африканськими бушменами. Прикиньте, скільки хороших книжок назавжди пройде повз вас. Ця думка щоразу холодком по спині обсипає. А раптом є книжка, не перекладена на жодну з відомих мені мов, на яку я голодна саме зараз? У той же час є ціла купа мотлоху і пробитися до своїх книжок - це робота.

Улюблений мій жанр - повість у форматі 50-60 сторінок, наприклад "Казка про калинову сопілку". На два-три місяці втекти від світу у свою вежу зі слонової кості. Коли за день написала свої півтори-дві сторінки, якими задоволена, можу сідати на велосипед, їхати в поля і виспівувати які завгодно арії. Щодо об'ємних творів - або писати або жити. У прозу треба втягнутися і не випадати з ритму, це як будувати будинок.

Агеєва:

- Якось мені зателефонував Оксанин видавець. Говорить, дзвонила Забужко й питала чи в мене є гарний хірург. Кажу, може спочатку терапевта? Він: "Та нє, я теж спочатку так зреагував. Це не їй треба, це в її героя вогнепальна рана".

Забужко:

- Я його справді тоді дуже перелякала. Кажу: легені, пульмонолог потрібен. Зачеплена вершина легені, не знаю в якій частині. Прогноз потрібен скільки візьме одужання.

Минулого тижня отримала кілька дзвінків від своєї міжнародної агентки. У багатьох західних видавців на оцей товстенний роман - шок. "Ви ж розумієте, це буде дуже дорога книжка!". Шведи чи голландці порахували - 39 євро. За таку ціну там може продаватися тільки хтось із національних класиків, і то найрозкрученіших. Що б і у якому об'ємі Ґюнтер Ґрасс не написав - 39 євро німці заплатять. Питають: "Чи можна якось скоротити?", кажу: "Не можна". Тільки технічним чином - формат, верстка.
Художню тканину взагалі різати не можна. Відомо, що Достоєвський писав спішно - треба було на певний термін віддавати у друк. Йому потім показали у тексті: "Посреди комнаты стоял круглый стол овальной формы" і сказали: "Ви б якось виправили при перевиданні". Він сказав: "Пусть остается".

В аудиторії варшавського університету затесався українець, який гордо сповістив, що він ніколи не міг читати "Польові дослідження" далі 20-ї сторінки. Мусила пояснювати, що не можна все життя читати "Українську правду", а потім братися за Джойса чи за Пруста. Просто не поймьотє.

http://gazeta.ua/index.php?id=334625