http://pressa.univ.kiev.ua/news.php?id=434

-Так, звичайно.

-А чи знали Ви це із самого початку? Чи цей роман постав і чи зазвичай кожен текст постає перед Вами у своїй цілісності, яку треба прописати, чи це відбувається якось інакше?

-Ну, спочатку є не більш ніж загальна туманна візія: приблизно знаєш, що відбулося, але не знаєш — як. Власне, я для того й пишу, щоб дізнатися, як саме воно відбулося, це мій головний драйв у процесі роботи, тим більше коли йдеться про таку велику річ, як «Музей покинутих секретів». Адже роман, нівроку, грубенький, — понад чотириста сторінок, добрячий шмат життя! П’ять років живеш із цими героями, вростаєш у їхні біографії, в сплетива доль, які стають для тебе абсолютно реальними, часом робота йде швидше, часом гальмується, часом пручається і почуваєшся так, наче збилася з дороги і ніхто тобі її не підкаже, — словом, процес більш-менш той самий, що в романі у Дарини Гощинської, в її роботі над фільмом, якому судилося змінити її життя… Але отой головний драйв — побачити, як воно все відбувалося, — тебе весь час держить, не відпускає. Звичайно, «по дорозі» багато що міняється, річ починає «сама себе писати», бувають щасливі моменти, коли тільки ахаєш: «Ах, он воно що!» — відкриваються такі повороти сюжету, про які й не здогадувалась, а вони якраз усе й ставлять на місце… Я завжди кажу, для мене проза — це ніби йти по темному лабіринту зі смолоскипом у руці. Ти освітлюєш якусь частину дороги перед собою, але що ховається за рогом — невідомо, загальний план лабіринту ти, звичайно, маєш в умі, але ні в якому разі не в усіх розписаних наперед подробицях — Боже збав. Я би ніколи не змогла, скажімо, написати детектив, наперед знаючи, хто вбивця і маючи в голові повністю розроблений сюжет. Який тоді інтерес продиратися крізь 400 з гаком сторінок?

-Тобто Ви не знали, хто вбивця... А як би Ви могли схарактеризувати, принаймні, основний напрямок, в якому рухались зі смолоскипом?

-Я ніколи раніше не писала таких масштабних полотен і не думала, що колись візьмусь за цей жанр — епічна сага, яка охоплює три покоління, шістдесят років української історії... Мені часто ставлять питання: «Це правда, Ви пишете роман про УПА»? Бо я вже достатньо «наслідила» з своїми «упівськими» дослідженнями — хоча це тільки частина моїх «writer’s research», які знадобилися для «Музею...», але за часом вона виявилась найзатратніша, так що я вже справді зробилася експертом з теми УПА —матеріалу назбирала стільки, що на кілька дисертацій вистачило б! Коли я починала, я просто не уявляла, у що вляпалась. Думала, трошки почитаю історичних джерел, трохи в архівах посиджу - і буду мати загальну картину, по якій можна буде «вишивати» історію кохання героєвої бабусі. Але ж я поняття не мала, що не існує жодних системних праць із цієї теми! Навіть 30-томний «Літопис УПА» — насправді ніякий не «літопис», а хаотична збірка підручних матеріалів. А значить, щоб зберегти достеменним дух часу і не навішати «развєсістой клюкви», письменникові треба самому виконувати чорнову роботу історика — орати цілину. Ось де були справжні польові дослідження! Крім сидіння в архівах і консультацій із фахівцями, довелося відбути купу поїздок «на місця», від карпатської полонини Березовачки до Мюнхена — для зустрічей із живими учасниками тих подій. Я маю в комп’ютері кількадесят годин записаних інтерв’ю — безпосередньо в текст із того потрапив невеликий відсоток, те, чого сама не вигадаєш (доводилось розпитувати й про те, про що люди «старої школи» в спогадах не пишуть: а як у криївці пахло, а куди ви ходили в туалет, а як виводили воші тощо?). І от саме ці люди, уклін їм доземний, своїми розповідями допомогли мені відтворити в уяві загальний психологічний пейзаж тих років. А це для мене було найважливіше — адже кожен розділ роману писаний «від першої особи», «зсередини» того чи іншого героя (це взагалі мій «метод», якщо можна так сказати, — давати зовнішні події через внутрішнє життя героїв). І якщо світ наших сучасників, Дарини й Адріана, для мене «секрету» не становив, то побут і психологія їхніх ровесників зразка 1947 року без таких «археографічних студій» уявити було б неможливо. Але коли мене запитують, чи правда, що я пишу роман про УПА, я кажу: «Ні, неправда. Я пишу роман про любов».

Любов — це й було те, що задавало, як Ви кажете, основний напрямок. «Музей покинутих секретів» — це перш за все Дарина й Адріян, історія їхньої любові. Від неї я й відштовхувалась, а вже вона викликала до життя ті «тіні забутих предків», які, зрештою, в третьому поколінні, в 2000-ні, зводять їх докупи — тележурналістку й фізика, що став бізнесменом. Я вірю в невипадковість, у визначену не тільки в межах одного життя логіку того, що з нами відбувається. І мене цікавила насамперед ця «метафізика» людських доль.

-А от мені, із того, що я прочитала, здалося, що це роман про пам’ять. Якби мене запитали, яка основна тема роману, одним словом, — то я б назвала саме пам’ять. Пані Оксано, очевидно, у процесі роботи, отих Ваших польових досліджень, Ви багато дізналися про її природу: щось залишається в спогадах, щось люди не можуть пригадати... Взагалі, ця тема є дуже важливою в багатьох Ваших книжках, та, мабуть, у кожній із них. Яка Ваша концепція пам’яті, що це, на Вашу думку, для людини, для буття?

-Я думаю, що це взагалі те, що відрізняє людину від тварини.

-Так просто і коротко!

-Так, дуже коротко — це те, що робить людину людиною. І я Вам вдячна за це спостереження щодо пам’яті як наскрізної моєї теми, бо це мені справді дуже болить. Я вважаю, що тут корінь дуже багатьох українських проблем. Ми — суспільство постійної ретроградної амнезії. У нас настільки коротка інформаційна пам’ять, що навіть у межах одного життя, навіть молодого, та що там, просто на очах відбуваються обриви тяглості, стирається з масової свідомості те, що було вже не двадцять-тридцять, а три, чотири, п’ять років тому… Ми всі — жертви «візуальної диктатури»: коли психологічно «чинною» є тільки та картинка, яка зараз перед очима в телевізорі. Або, як геніально написала мені одна читачка, «що минулося, те й забулося». Відбувається така свого роду повзуча лоботомія, ніби видалено в нашого суспільства орган, який відповідає за зв’язок часів і дає змогу бачити й розуміти, звідки береться сьогоднішнє, що воно — з дня вчорашнього, позавчорашнього і так далі. Це, по-моєму, найстрашніший наслідок тоталітаризму. Для цього обробляли не одне покоління, — пам’ять послідовно, по-Орвелівськи відбивали ще нашим дідам і батькам, забороняючи згадувати як «нечинне» все, що не входило в офіційний наратив, і я завжди кажу, що «совєтскую власть в етой странє нікто нє отмєнял».

А робота письменника — якраз пам’ятати, це професійне, куди ж без цього! Письменник мусить мати добру пам’ять, бо мусить весь час волокти з собою своє пережите, як мішок із кольоровими камінцями, щоб при потребі витягти і вставити в текст який-небудь спогад в усьому його первісному блиску. Я навіть думаю, що чим більший письменник — тим більший у нього об’єм оперативної пам’яті. І от, мені страшенно кортіло копнути «за межі пережитого», проникнути в цю «підпільну», поховану історію, котра на рівні свідомості нібито «нечинна», про котру не знають і вона зберігається хіба що в родинних переказах, та й то уривками. Справді, коли попитатися, — чи багато українців щось знають із своєї родинної історії?

-Дуже мало, мабуть? Якраз оті окремі камінчики, окремі історії, які переказуються із покоління в покоління.

-Історії, тобто «сторі», як каже моя Дарина, — це ще буває, кому бабуся встигла щось розповісти (якщо не боялася!). Але й тим немає контексту — нема загального тла, куди ці окремі камінчики можна вставити, як у мозаїку, щоб вони заграли й прояснився їхній смисл,те, чому таке діялося з твоїм дідом чи прадідом. Ясно, що одним ривком такого тла не відновиш, коли за нами ціле ХХ століття неописаної й непроговореної історії лежить облогом. Звідси й ключова метафора роману — «секрети», знайома всім жінкам (між іншим, у всій Східній Європі, я перевіряла!) дитяча гра, де скарб закопується в землю. По суті, вся наша історія — це музей таких похованих «секретів»: покинутих своїми хранителями.

-Чи погоджуєтесь Ви, що можуть бути книжки на часі — ті що добре сприйняті тому, що вони вчасно з’явилися?

-Звичайно, буває таке — коли книжка, яка сама собою, може, й небагато варта, влучає в якийсь нерв своєї доби, відповідає на ще не оформлене в словах, але вже визріле суспільне запотребування. Історія літератури знає сотні таких прикладів. Бувають передчасні, бувають спізнені, бувають вчасні книжки. Але цього «попадання» чи «непопадання» ніколи наперед не вгадаєш, не варто й пробувати — повірте моєму досвіду, все-таки в мене за душею вже півтора десятки написаних книжок, із дуже різними долями... Краще триматись тієї оптимістичної точки зору, що все, зроблене чесно й на совість, так чи інакше не пропаде, рано чи пізно. От зараз «Факт» видає мою юнацьку фантастичну повість двадцятилітньої давности — «Книга Буття, Глава четверта», — яку я, після єдиної журнальної публікації в кінці 1980-х, ніколи не згадувала й не відкривала, — а тепер, на вимогу видавця, перечитала й здивувалася: а вона, виявляється, й не застаріла зовсім — «очєнь своєврємєнная кніга»!

-А Ви свої тексти в книжках сприймаєте по-іншому?

-Я їх не перечитую. Для мене коли книжка виходить друком, це вже достатньо болісний процес — як пологи. Кожна жінка пам’ятає цю тривожну цікавість, із якою дивишся — яке ж воно, те, що було всередині тебе? Так і тут — ти ніколи не знаєш, «яке воно», поки воно не надруковане. Процес «принюхування» до цеї дитини, яка з’явилась, — гортання книжки і звикання до неї в фізичному образі — це ніби фінальна ланка, обрив пуповини. Ще є наступний етап, коли перші кілька місяців по виході книжки гризе цікавість, як же вона сприймається, бо сама ти її читацьким оком, «зі сторони» ще не можеш оцінити. А потім книжка «відлущується», переходить у день вчорашній, — і аж тоді ти її, нарешті, бачиш цілком безсторонньо. Я от тільки зараз так бачу «Сестро, сестро» — через п’ять років по виході, коли її почали перекладати, коли я почитала чеські, польські рецензії, на певні моменти мені критики (не українські, з українськими критиками справа сутужна!) відкрили очі, відпорівнювали з Анджелою Картер, з Ельфрідою Єлінек і з ким там ще, підказали контекст… Можу вже оцінити об’єктивно, що мені вдалось, а що ні. А поки воно все ще, як зараз «Музей...», живе-гаряче і ти ще з головою в ньому, — можеш тільки, як хворий, розказувати, як тобі болить. Так що, на добрий лад, у письменників інтерв’ю слід би брати про їхні старі книжки, а не про ті, які тільки-но з комп’ютера.

-Не секрет, що Вашу книжку чекають… І мені сподобалось, як приятелька, дізнавшись, що вона вийде ще не тепер, написала мені, що «добре, коли письменник пише довго, тоді воно і є отією тривкою, грубою книжкою, якої так бракує на полицях української літератури». Чи Ви вважаєте, що є такий феномен грубих книжок?..

-Цікаве спостереження. Знаєте, коли я починала «Музей...», гадала — буде двісті з чимось сторінок. А потім роками із жахом стежила, як моє «замішене тісто» лізе з діжі — росте, розпухає, от уже двісті, а ще тільки зав’язка, от уже триста, і дай Бог вкластися в чотириста, — був момент, коли я просто в розпуку впала: таж таких грубих книжок ніхто не читає! (Це було ще до несподівано бурхливого успіху «Notre Dame d’Ukraine»). І тоді мені дуже допоміг один скандинавський критик, який, почувши мої жалі, преспокійно сказав, як щось самозрозуміле: «Товстий роман? Ну так, зараз якраз ця мода вертається». До того я й гадки не мала, що «попадаю в струю», але невдовзі пересвідчилася, що це справді тенденція, яка сьогодні дедалі більше визначає обличчя європейського роману. Після недовгого захоплення «романами короткого дихання» література поступово повертається до епосу, до своїх традиційних форм, яких ніяким серіалом не замінити. Бо серіал — це тільки гола історія, а як саме цю історію переживають її учасники — це тільки література може показати.

Зрештою, головне не те, як люди проживають своє життя, а те, як вони його переживають, що вони з нього виносять — це і є ті найголовніші «секрети», які передаються з покоління в
http://sharhovska.sumno.com/article....ej-poho

О чем идет речь в этом романе на 500 страницах, автор говорит так: "События в романе охватывают три поколения, шестьдесят лет украинской истории (с осени 1943-го до весны 2004-го), - истории, которая преимущественно проживалась и "шла в землю", никому не пересказанная, так, что даже члены одной семьи могут не знать друг о друге и не догадываться, как близко и страшно связаны их судьбы. Словом, это роман о любви и смерти: о том, что со смертью в действительности ничего не заканчивается. И любовь, когда-то насильственно оборванная в повстанческом бункере 1947-го, способна через два поколения свести вместе двух людей, которые так и не узнают, почему им снились одинаковые сны."

В другом интервью автор сознается: "Во время написания книги "Музей покинутих секретів", мне пришлось изучать военное дело, медицину, торговлю антиквариатом... В архивах и библиотеках изучала историю УПА, брала интервью у реальных людей... "

Приобрести номер журнала "Сучасність" с отрывками этого романа можно будет во время Форума издателей во Львове на стендах издательства "Зелений Пес".

http://www.osvita.org.ua/news/46267_ru.html?from=news_export_yandex

Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Саме такого тексту бракувало українській літературі!

Це – новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і ява міняються місцями і українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною.

На 830 сторінках — десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КГБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х… Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення.

«Це роман про любов і смерть, — говорить сама письменниця, — про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається».

На цю книжку чекали не лише в Україні: уже завершується підготовка до друку німецького видання (вийде 2010 року у видавництві „Droschl”), тривають переговори з видавцями Польщі, Росії, Голландії, Швеції, Угорщини…

З перших відгуків:

Єлєна Марінічева (перекладач, Москва, Росія):

«Острый, захватывающий сюжет нового романа Оксаны Забужко построен на идее взаимодействия и взаимозависимости всего на Земле: прошлого и будущего, действий и чувств удаленных во времени и пространстве людей – идее, которая перекликается с новомодной в современной физике теорией суперструн: пространство и время пронизаны тончайшими струнами, тронь одну – отзовутся другие. Естественно и органично вплетаются в эти струны мироздания загадочные и притягательные явления человеческой жизни: интуиция, сновидения, метафизическая связь людей друг с другом».

Катажина Котинська (перекладач, професор Ягеллонського університету, Краків, Польща):

«Казали: „Забужко пише роман про УПА”. Забужко відповідала: „Неправда, я пишу роман про любов”.

А ви не вірте: цей роман – про пам’ять. Про українську історичну пам’ять, внаслідок історичних колізій пошматовану, спотворену, викривлену. Про пам’ять, яку, незважаючи на всі індивідуальні, часто справді героїчні зусилля, ніколи й нікому вже не вдасться повністю реставрувати. Не всі покинуті секрети пощастить розшукати, не в усіх ямочках – навіть якщо успішно розшукати – вони вціліли.

А крім того –„Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х рр ХХ ст. і майже до наших днів».

Леонід Плющ (правозахисник, літературознавець, Франція): «Я ще не чув такої гри, я глянув іншими очима… »

Здійснилася нарешті давня мрія — читати дійсно велику українську прозу. Не класичну, не модернову, ані постмодернову, а саме велику. Може, від цілковитої новизни, «Музей покинутих секретів» О. Забужко зразу ж здався саме тим, чого очікувалося з початку Незалежності. Окрім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця.

Роман Забужко — жива плоть, яку відчуваєш майже фізично, бо це єдиний організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати Мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний », як фізіологічними були Біблія, готика, Данте і Джойс.

Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу… Якщо життя в УПА мені дуже близьке, знайоме (скільки вечорів на Заході пройшло в розповідях про партизанку), то життя серед багна, смороду сучасної політико-економічної «еліти» та її обслуговуючої «культурної» еліти майже незнайоме, хіба що по аналогії з радянськими елітами, з якої ці нувориші й виросли. Та Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі.

Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе як людину, знайти себе, зцілитися, й не розсіятися на половинки, четвертинки, й інші подоби, про які писав Стус (він, як і інші дисиденти, в романі лише згадані. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть, стержнева ниточка роману: як не зрадити себе.

http://www.maidan.org.ua/static/news/2009/1261079365.html

Ми маємо лише переказану історію

Оксана Забужко вважає, що «східноєвропейська дівоча» гра у «секрети» стала відображенням змін у поведінці людей, викликаних приходом більшовиків. Так, зокрема, жінки були змушені ховати у землю ікони та інші дорогоцінні родинні реліквії, щоб уберегти їх від вандалізму нової влади. Забужко зауважила, що не претендує на нове теоретичне пояснення тих змін, що відбулися у свідомості людей під тиском терору, однак наголосила, що «ми усі досі лише відшукуємо наші сховані секрети, тому що реальної історії не маємо».

«Та історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла, дідусь розповів... Це родинні перекази. А в багатьох випадках боялися розповідати й говорили недомовками. Ми як нація не маємо досі єдиного зв’язного національного наративу», – переконана Забужко.

Ми досі живемо в УРСР

Втрачену, неповну або спотворену історію відтворюють у романі Оксани Забужко наші сучасники. Відшукуючи власні секрети, вона та інші герої відкривають або навіть виписують історію ширшу. Оксана Забужко думає, що сам цей процес зараз і відбувається, бо більшого Україна ще не зробила.

«Я глибоко переконана, ми досі продовжуємо жити в УРСР, тільки зі зміненими прапором та гербом. Розчистки усіх тих «авгієвих конюшень», які нам залишила у спадок радянська доба української історії, у нас, по суті, й не відбулося. Не було люстрації. Ну, хіба що трошки, часами, доривчо», – заявила письменниця.

Оксана Забужко працювала над романом з 2002-го року. Зустрічалася з багатьма людьми, досліджувала багато джерел, зокрема й архівних матеріалів. Працювала в архіві СБУ. За її словами, найбільше часу витратила на написання тієї частини роману, що стосується УПА. Хоча «мій роман не про УПА, він про любов!» – каже письменниця. І додає: «про любов та гідність».
http://www.radiosvoboda.org/content/article/1912129.html

«Музей покинутих секретів», виданий видавництвом “Факт”, - це 832 сторінки синтезу письменницької і дослідницької роботи, наповненої зсередини не просто авторським спогляданням чужих доль та історій, а й співпереживанням їх. “Важко говорити про книжку, яка ще вся у тобі, а ти – в ній, - розповіла кореспондентові «ВЗ» Оксана Забужко. - Позаду сім років (із перервою на написання Notre Dame d’Ukraine) життя зі своїми героями, які за цей час стали для мене членами родини. Ти їх упізнаєш на вулицях, у літаках... “Музей...” почала писати у 2002-му. Зі свого попереднього досвіду, вже змирилася з тим, що пишу довгограючі книжки. Цього разу написала те, що завжди хотіла написати. Це той світ, який я завжди хотіла створити на папері, який жив у мені, мучив мене ще задовго до “Польових досліджень...”. Перший ключ до майбутнього роману з’явився у моєму поетичному циклі “Нічні метелики”, який написала ще у 1980-ті. Писати такий товстий роман – цікавий процес. Якщо резюмувати коротко, то це - роман про любов і смерть. Чи так: про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле. Яким чином мертві дають нам знати про себе. Як вони приходять у наші сни, переставляють нас як фігурки на шахівниці. Яким чином любовна історія героя й героїні є продовженням любовної історії, яка урвалася 60 років тому у повстанському бункері... Знищені проекти, життя, задуми, любові, ненароджені діти... Усе це не витирається, не зникає, а продовжує існувати в невидимому полі і раціонально незрозумілими способами формувати наше життя. Простежую це на дистанції трьох поколінь. Важко сказати який жанр роману. Сімейна сага? Але у романі є члени однієї родини, які навіть не знають одне про одного. У “Музеї...” – троє оповідачів, зокрема, сімейна пара (журналістка і колишній фізик, який у 1990-ті став бізнесменом, зайнявшись торгівлею антикваріатом) та вояк УПА, який з’являється їм у снах... Сюжет заплутаний, у ньому кілька ліній, які переплітаються, підсвічують одна одну».

Провідна метафора книги, а заодно і ключ до її розуміння - «секретики» пам’яті - гра, добре знайома багатьом дітям («закопаний скарб»), як символ захованих у часі уламків доль, що виринають у минулому, теперішньому, майбутньому і змінюють їх. У романі знайшлося місце й історичному детективу, і соціально-психологічній драмі, і містичному трилеру. Його події охоплюють три покоління, шістдесят років української історії - від осені 1943-го до весни 2004-го. Там є доба УПА і Сталіна, шестидесятників, період незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, мафіозного капіталу... Українська історія крізь сторінки роману постає живою і зрозумілою. “Музей...” забрав у мене набагато більше часу, ніж сподівалася, - зізнається Оксана Забужко. - На те були й об’єктивні причини: мусила переорати гори матеріалу. Його вистачило б на десяток дисертацій. Крім того, була маса справжніх польових досліджень, поїздок, десятки годин записаних інтерв’ю з людьми, багато з яких уже відійшли... Список подяк у романі - довший, аніж будь-яка передмова чи післямова».

Незабаром роман Оксани Забужко зможуть оцінити не лише україномовні читачі. Завершується підготовка до друку німецького видання, яке вийде наступного року у видавництві Droschl. Тривають також переговори з видавцями Польщі, Росії, Голландії, Швеції, Угорщини...

Коментар для «ВЗ»

Костянтин РОДИК, літературний критик

«Музей покинутих секретів» - хороша книжка бодай тому, що її написала людина, яка не робить халтури. Два дні тому цей роман «оселився» у мене на столі. Цей твір, безумовно, вплине на український літературний процес і, як і будь-яка хороша книжка, покращить його. Оксана Забужко перегнула палицю, змусивши читача чекати на цей роман майже 10 років. Це має позначитися на його успіху, бо за цей час з’явилося нове покоління читачів, яке не пам’ятає, який ажіотаж у свій час викликали «Польові дослідження з українського сексу».

Обсяг роману не малий - 830 сторінок. Але на те люди й ходять до школи 12 років, щоб уміти читати не лише бульварну газету, а й великий роман. Останній роман Дена Брауна - 600 сторінок, Стівена Кінга – 700 з хвостиком. На Заході такий обсяг нікого не дивує і від книжки не відлякує. Так само як й історичне наповнення. Це тільки так звані молоді письменники, бачення історії яких завершується першим пубертатним досвідом, певною мірою призвичаїли українського читача, що історичні дослідження у книзі – недоречні. Оксана Забужко йде іншим шляхом. Її книжка впливатиме на історичну свідомість читачів.
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=79531

Катерина Ющенко висловила сподівання, що новий роман Оксани Забужко буде екранізований.

У заході також взяли участь перший заступник Глави Секретаріату Президента України Юрій Єхануров, лідер громадського руху "За Україну!" В'ячеслав Кириленко, голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України Тарас Петрів, письменник і філософ Євген Сверстюк, професор "Києво-Могилянської академії", лауреат Шевченківської премії Віра Агеєва, директор Галузевого державного архіву СБУ Володимир В'ятрович, відомі літератори, музиканти, громадські діячі.
http://www.utr.tv/news/?id=23482

26 грудня у книгарні "Є" було щось більше за аншлаг: певно не тільки яблуку, а і маленькій порічці місця би не знайшлося. Винуватцем усьому - новий "багатоперсонажний і мультисюжетний роман" Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", який нарешті вийшов друком у київському видавництві "Факт".

Відносно натовпу та ажіотажу згадувались сюжети новин про людне очікування на нове творіння Джоан Роулінг у Великобританії - хіба що українці не займали вночі черги під книгарнею.

Кількість людей, що перебували в головному і сусідніх залах книгарні, і які намагались протиснутися у приміщення, але не знайшли собі місця під екраном, була дійсно вражаючою, хоча і лишилась не обчисленою.

Модератор зустрічі Юрій Макаров закликав присутніх до толерантності: журналісти і надто оператори мали ходити по головам. У сусідніх залах публіка дивилась трансляцію з екранів, дехто у менш людних кутках книгарні встигав копирсатися у книжкових полицях, не випускаючи із рук чималу книжку, заради якої всі зібрались.

"Такий дискомфорт навіює страшенний оптимізм," - зауважив Юрій Макаров щодо жертв, на які мали іти усі присутні заради зустрічі (мале приміщення, в якому більша частина людей провела 2,5 години стоячи. При чому стояти теж було не особливо зручно, багато людей хотіли вийти, але шкодували залишити місця заради ковтка свіжого повітря).
Пані Оксана почала розмову із іронічної розповіді про знайдений анонс подій на вихідні, в якому зустріч із Забужко в Києві стояла у ряду із льодовими скульптурами та шоу поросят.
Але попри періодичні жарти ця, як і інші зустрічі із пані Оксаною, нагадувала просвітницьку лекцію на волонтерських засадах: в кінці навіть прозвучало дещо наївне, але досить слушне прохання: щоби авторка хоча би раз на рік проводила своєрідні guest lectures для власної аудиторії пошановувачів.

І якщо у інших країнах це прохання могло би бути кумедним, на сьогоднішній день воно відображає реальний стан речей: Оксана Забужко за можливості щоразу доносить величезний шмат інформації, якої наш український простір ще не засвоїв.

Україна про світові новинки дізнається із запізненням - і література тут не є щасливим винятком, який би підтвердив правило.

Якщо у попередніх інтерв'ю і творах Оксана Забужко агітувала читати принаймні нобелівських лауреатів, таких як Доріс Лессінг і Тоні Морісон (остання, певно, тільки агітаційними зусиллями Забужко перекладена Олегом Королем і видана 2007 року у київському видавництві "Юніверс"), так і в суботу мова авторки зачасту мала характер роз'яснення співвітчизникам світових тенденцій літератури (про важливість відзнаки Нобелівською премією Герти Мюллер і переворот загальноєвропейського світогляду через праці Нормана Девіса).

Обіцяне, якого чекали 7 років

"Давайте усвідомимо, що роман є предметом розкоші, він є продуктом достатньо багатого суспільства. Наявність роману і великого роману сама по собі свідчить про час і про суспільство, бо для нього потрібно дуже багато попередніх соціальних умов, і література має бути професією, бо романи на колінах не пишуться," - так прокоментувала авторка появу свого масштабного епосу.

Вихід у світ "Музею покинутих секретів" стало чи не найочікуванішою подією в гуманітарному житті країни впродовж останніх семи років - з 2002 року, відколи Оксана Забужко урочисто визнала, що працює над новим романом.

Авторка зізналась, що ці 7 років були написанням у стахановському темпі: історичні сюжети твору вимагали найбільшого часу і клопітливої дослідницької роботи. А під час написання роману (у 2007 році) Забужко у співпраці із тим же видавництвом "Факт" видала ще і монографію "Notre Dame D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", яку у 2008 році журнал Корреспондент назвав "Найкращою українською книгою року" в номінації "Документалістика".

Тому письменниця вважає, що навіть 7 років - це зашвидкі темпи написання для такого панорамного матеріалу, як епос про життя українців протягом останніх 60-70 років.
З друкарні перший наклад "Музею покинутих секретів "фізично вийшов у 24 грудня, в цей же день відбулась і прес-конференція. "Скромненький" обсяг у 830 сторінок аж ніяк не відлякував читачів: перші 150 примірників були вже розпродані на момент зустрічі із читачами. Дехто чекав можливості купити книжку, якщо хтось її не оплатить і поверне на полицю - подібне сподівання на честь київським читачам виявилось марним.
Під кінець події із видавництва привезли ще 150 книжок - і вони були моментально розібрані: адже люди чатували на новинку під касою протягом всієї презентації. Тепер на сайті видавництва "Факт " висить офіційне вибачення перед читачами, яким доведеться дочекатись наступної "порції" книжок, що має вийти після різдвяних канікул.

"Лав сторі" чи роман про УПА?
Сама Оксана Забужко застерегла: оскільки книжку прочитало на сьогоднішній день лише кілька десятків читачів, це дає простір для найнеймовірніших домислів.

Про що цей роман, який насправді є епосом? "Певно про вибір, який мусить робити кожне покоління у різних історичних декораціях," - так лаконічно авторка сконцентрувала тему, розкриту у сотнях сторінок.

Оскільки журналістам і критикам було відомо, що Оксана Забужко для нового роману студіює матеріали про діяльність УПА, принаймні 5 останніх років письменниця була вимушена публічно наголошувати, що "Музей покинутих секретів" скоріше не про УПА, а про любов.

Дія твору відбувається на початку 2000-х, оповідь закінчується навесні 2004-го року. Верхівкою айсбергу є роман головних героїв, і в цей сюжет вплітаються історії різної хронологічної довжини, що ніби випливають на поверхню: Друга світова війна, підпілля, повоєнний простір, 60-ті роки, перебудова, конфліктні 90-ті - усе це вкладено у складний часопростір роману.

Головна героїня - тележурналістка із когорти 90-х років, які на початку 2000-х були витіснені на професійні маргінеси. Протягом усього роману Дарина займається розслідуванням двох жіночих смертей: одна із них - жінка, яка загинула у 1947 році у підпіллі. Друга - це її товаришка-художниця, котра пішла з життя через автомобільну катастрофу.
Ця художниця є автором циклу полотен "Секрети" за мотивами старої гри, якою бавились дівчатка: у землі викопували ямку, в яку вкладали своєрідний колажик із камінців, квітів, яскравих дрібниць. Потім це накривали скельцем і закопували землею - це був схований секрет, на який потім приходили дивитися, як це скельце мерехтить на світлі.

За словами Оксани Забужко, у цю гру грали дівчатка в Росії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Письменниця вважає, що українська гра в секрети походить від часів, коли наші прабабусі мусили від більшовиків ховати у землі ікони. Внучки, не знаючи первісного смислу, повторювали цей своєрідний ритуал.

Під час своїх пошуків головна героїня закохується у двоюрідного онука тієї загиблої жінки, чию смерть вона наслідує. Він - фізик за освітою, належить до покоління, яке у розрусі 90-х мусило змінити професію: в даному випадку - зайнятись торгівлею антикваріатом.

В якийсь момент головним героям починають снитися чужі сни, потім виявляється, що то уривки пам'яті мертвих членів їхньої родини, про яких вони навіть не знають - так до сучасності достукується минуле і секрети випливають на поверхню.

На сторінках роману - життя трьох поколінь. Члени цієї родини далеко не завжди знають одне про одного - кожен з них бачить тільки свою частину правди. Суцільну, панорамну картину подій читач відкриє для себе на останніх сторінках твору - в останньому, "восьмому залі" музею (саме таку назву носять розділи роману).

На початку роману, щоби читачеві полегшити орієнтацію у персонажах, уміщено родовід обох головних героїв - це така собі стисла історія їхніх родини за усе ХХ століття, яка подає типову картину історії України цього часу.

Роки чорнової роботи
Оксана Забужко зізналася, що починаючи писати роман у 2002 році, не знала, за який шмат роботи береться. Тоді в її уявлені для написання частини роману про Другу світову війну і УПА було би досить перечитати "Літопис УПА", щоби відновити хід подій.

"Чого ніколи не вигадає письменник - це деталей. Це та дослідницька робота, над якою доводиться працювати постійно, особливо, коли йдеться про минуле, коли деталей з натури жодним чином не підбереш," - коментує авторка одну із причин копіткої праці.

Але ще на початку написання виявилось: з теми УПА жодного монографічного посібника з цілісною картиною подій немає. "Довелося виконувати чорнову роботу польового історика: висиджувати по архівах, їздити по Україні і за її межами," - нарікала на несистематизованість інформації з української історії ХХ століття пані Оксана.

Письменниця записувала десятки годин інтерв'ю з учасниками подій 40-х років: на початку написання твору ще можна було застати "живу пам'ять", багато носіїв якої за ці 7 років вже пішли з життя. "На сьогоднішній день, поки всього не забула, я могла би написати як мінімум ще одну таку книжку за цією темою," - оцінює Забужко масштаб виконаної "польової" роботи.

Оксана Зубужко зазначає, що архіви УПА - це ті самі закопані секрети, які хоронилися в бідонах з-під молока, залиті сургучем.

Великою мірою авторка сподівається, що нова книжка буде відповіддю на деякі запитання: розповідь у 2-х розділах іде від оповідача 40-х років, в ній із максимальною достеменністю "розсипані скалочками" факти про УПА.
Забужко не раз наголошувала, що збирання фактажу було ускладнене мало не 60-річним табу на говоріння: ветерани так само продовжують не довіряти і зберігають той самий режим суворої конспірації. "Демобілізації у нас не було," - таке зізнання авторка почула від одного із тих, які ідуть із життя, так і не розказавши.

Звертається письменниця і до опису інших трагічних подій - голоду 1947 року. "Насправді оті колгоспні раби, які лишилися після голодомору - це абсолютно інший соціум", - нагадує Оксана Забужко про засудження 30 тисяч української інтелігенції, після чого "інтелектуальний захист нації був неможливий".

Авторка вважає, що має бути озвучена заслуга підпілля у організованій допомозі - адже тоді були відкриті склади, що накопичувались ще з 1943 року - цим ми завдячуємо, що 1947-й не став другим 1933-м.

"Ми ніколи сповна не дізнаємось своєї історії, поки не буде сповна відкрито російських архівів... Тому єдина історія, якій можна довіряти - це історія родинного переказу," - додає Забужко.

Мейнстрім для відсталих
"На сьогоднішній день у нас не вироблено національного наративу - тобто єдиної картини, єдиної зв'язної послідовної розповіді про нашу історію 20 століття, чи хоча би повоєнної історії. Саме тому ми не є європейською країною, ми не в європейській унії і не скоро в ній будемо... Ми всі продовжуємо жити у поствоєнному світі, світі, породженому і сформованому Другою світовою війною," - так охарактеризувала пані Оксана нинішній стан справ української літератури.

"До того часу, поки на Заході наративи будуть реконструйовані, ми тільки прийдемо до створення власного. Їм є що реконструювати, ми реконструюємо, конструюємо і реконструюємо одночасно. Це завдання потрійної складності. Але нинішній час - це наш шанс потрапити у світовий мейнстрім," - такий висновок зробила авторка із картини сучасного літпроцесу.

"Урожай, куплений заздалегідь"
Оксана Забужко дуже рада, що вже завершується робота над першим перекладом "Музею покинутих секретів": німецьке видавництво купило права на переклад ще 3 роки тому, коли книжка не була дописана. Презентація відбудеться у жовтні 2010 року у Франкфурті. А зараз ідуть перемовини із польськими, голландськими, шведськими видавництвами, які також виявили інтерес до роману.

Пані Оксана з нетерпінням чекає реакції польської аудиторії, "бо Польща нічого іншого про УПА не знає, вона не чула прямого голосу з України".

Як зізнались найперші українські читачі (серед них - літературознавець і критик Віра Агєєва), при прочитанні твору автоматично починають пригадувати свої власні історії - іде реакція розгальмовування витісненої пам'яті.

Загалом, заряду енергії після довгих експресивних монологів пані Оксани, і інформації, яку як домашнє завдання необхідно перечитати та засвоїти, не забракне до наступної зустрічі.

Хочеться тільки озвучити побажання всіх присутніх у книгарні: щоби наступні події із українськими письменниками, які репрезентують Україну закордоном, були детальніше продумані і краще організовані - з врахуванням кількості людей, яка прагне "інтелектуально підживитися".

Щоби Україна надалі не поступалась книжковому ажіотажу а ля Джоан Роулінг у Великобританії. Адже у нас трохи інша ситуація: беззаперечна популярність таких високоінтелектуальних творів, як "Notre Dame D'Ukraine" і "Музей покинутих секретів" свідчить не так про кількість, але радше про "якість" і потреби наших читачів.

http://life.pravda.com.ua/wonderful/4b38ca9bd17bf/

На роботу над “Музеєм...” Оксана Забужко витратила близько десяти років. Вихід роману анонсувався то напередодні одного львівського Форуму видавців, то через рік – напередодні наступного. Письменниця не поспішала видавати на-гора “сируватий” матеріал, як настійно не вимагав цього читач. Як автор вона хотіла довести текст до планки, яку поставила перед собою. Така письменницька пауза спрацювала – читач, спраглий за літературою (!) від Забужко, почав розмітати нову книгу з полиць книгарень і запоєм читати її.

Аби створити роман, про який сама Забужко каже, що “хотіла написати його усе своє життя”, вона провела колосальну дослідницьку роботу – історично-архівну. І читачеві це видно неозброєним оком. Аби виписати історичне тло для переплетення доль трьох поколінь, авторці була важлива кожна дрібниця. Завдяки такому прискіпливому підходу до деталей у читача в уяві повноколірно, а не фрагментарно вимальовуються як 1940-ві, так і 2000-ні. А між ними – нехай і не так яскраво, та все одно “у всій красі” постають 1970-1980-ті. Прочитуються і відчайдушна боротьба упівців за Україну, і безвихідність “пізніх” дисидентів, і безпринципність “незалежних” українців...

Хто чекатиме від “Музею покинутих секретів” історії УПА, розчарується. Ця сторінка становлення України як держави у романі займає не більш як третину тексту. І концептуально, попри максимальне заглиблення авторки у тему, слугує лише однією зі складових досягнення її мети – написати роман “про любов і смерть”. Зрештою, Оксана Забужко відкрито говорить про те, що не писала роману про УПА, а писала любовний (!) роман, а відтак - що не претендує (і не повинна) на жодні історичні лаври. Як і на істину в останній інстанції – не письменницьке це діло. Справа літератора – головною його “зброєю” – словом – перенести читача в інший світ. У світ, повернувшись з якого, він, читач, зробить певні висновки: кожен – свої. Із цим завданням письменниця впоралася “на відмінно”, тож своє літературне завдання виконала.

Комусь у романі Забужко забагато снів (один із сюжетних прийомів). Комусь – нецензурної лексики (вона й, справді, місцями ріже вухо...) – мовляв, “Польові дослідження з українського сексу” тривають. Комусь – задовгі речення (а така стилістика – візитна картка письменниці). Когось вразять відверті сексуальні сцени. Комусь буде надмір ще чогось чи, навпаки, - брак іншого. Але ж про літературні смаки навряд чи варто сперечатися. Таке вже письменницьке бачення. Якщо Оксані Забужко для того, аби показати, що “минуле не минає”, а продовжує жити в іншому часі, уособлюватися в інших людях, кардинально змінюючи людські долі, знадобилося час від часу вкладати в уста головної героїні матюки, – нехай. Але ж ці мовні засоби так блякнуть на загальному тлі твору, дочитавши який, задумуєшся (!) над несправедливістю життя, над зрадливістю людей, над фатальними несподіванками, які може вготувати тобі завтрашній день...
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=80722