Романа такого масштаба Украина ждала давно. Надежды возлагались на ударную тройку: Андрухович, Забужко, Жадан. Однако правый нападающий сейчас не в лучшей форме, а левый крайний ещё на пути к своим вершинам, так что первый гол записывает на свой счёт дама-центрфорвард. Забужко и впрямь оказалась в самом центре, не только литературной жизни своей страны, но также в эпицентре идеологической борьбы вокруг трактовок украинской истории.

У «Музея забытых секретов» есть любопытная параллель в новейшей русской литературе: это «Каменный мост» Александра Терехова. Обе книги — толстенные кирпичи. На каждую ушли долгие годы труда, включавшие тщательную работу с архивами и свидетельствами очевидцев. И в одной, и в другой речь идёт о событиях 1940-х, тайны которых пытаются раскрыть наши современники. Главные герои срисованы авторами с самих себя; при этом журналист Терехов предстаёт в ипостаси сыщика, а писательница Забужко примеряет роль журналистки.

Обе книги пестрят откровенными сценами (характерно, что русская — брутальными мужскими, а украинская — поэтичными женскими) и грешат многословием, каждая на свой лад. Терехов мучает читателя огромным количеством второстепенных деталей, Забужко же умудряется растянуть телефонный разговор на полсотни страниц; при этом на десять коротких реплик приходится тьма-тьмущая авторских рефлексий.

И в «Мосте», и в «Музее» дознание, натыкаясь на информационные дыры, обращается к мистике. Но если Терехов предпочитает пышную фантасмагорию допроса мертвецов в гомеровском подземном царстве, то Забужко обходится обычным сновидением. Впрочем, не таким уж обычным: тележурналистка Дарина Гощинская и бывший физик, а ныне торговец антиквариатом Адриан Ватаманюк, видят один сон на двоих, отчего их и без того крепкая любовь становится ещё крепче.

Во сне перед ними предстаёт тёзка Ватаманюка, галичанин Адриан Ортинский по прозвищу Зверь, убеждённый патриот и настоящий герой. В 1943-м он ликвидирует офицера гестапо, в 1947-м борется против советских оккупантов. Их самих в романе практически нет, но словесный образ захватчиков вполне однозначен. Интересно, как при этом зазвучит роман по-русски. Перед переводчиком Еленой Мариничевой, уже взявшейся за текст Забужко, стоит непростая задача: «Музей» и так отличается редким богатством лексики, а уж исторические эпизоды во Львове и окрестностях и вовсе переполнены головоломными галицкими диалектизмами.

Язык романа — одно из многих его достоинств. К прочим относятся красивая, тщательно выверенная композиция, сложное кружево человеческих взаимоотношений, галерея характерных типов эпохи: продажный телевизионщик, циничный депутат, особист с подобием человеческого лица, вероломная юница-секретарша, корыстолюбивый селюк-обыватель. Что до изъянов «Музея», то как удачно пошутил один украинский блогер, основной недостаток романа Забужко — это сама Забужко. Дарину порой трудно отделить от Оксаны, чья авторская позиция выглядит самодостаточной до лёгкой степени неадекватности.

По большому счёту, это роман о верности себе, и среди персонажей Дарина чуть ли не единственная, кому удалось ни разу не поступиться принципами. А ещё это книга о памяти, похороненной под толстым культурным слоем плодородной земли, из которой буйно прорастает всё что угодно — от прежних фальсификаций до новейших мифов. Попытка открыть правду, откопать забытый девичий «секретик» — задача весьма непростая. О том, как Забужко удалось её решить, предстоит ещё долгий и наверняка пристрастный разговор.
http://www.chaskor.ru/article/svoya_pravda_16168

Значна кількість рецензій і відгуків з’явилася, коли книжка побачила світ, а її зміст переказували у живих журналах. З одного боку, це добре – на змісті тепер можна не зосереджуватися; з іншого – зле, адже мимоволі ризикуєш повторитися чи вдатися до полеміки...

Зрозуміло було заздалегідь, що той прошарок читачів, якому подобається творчість Забужко в принципі, сприймуть роман на ура, а ті, хто вважає її письмо заскладним чи надто емоційним, не будуть у захваті від 800-сторінкового тексту з подібними ознаками – звідси діаметральна протилежність відгуків: хтось проковтує «Музей…» за тиждень, а хтось кидає читання, не дотягнувши до сотої сторінки, з присудом «яка нудота». Справді, авторка вустами своїх героїв неодноразово повторюється, поширюючи змістову частину роману звичним потоком свідомості. Однак, якщо в сучасній українській літературі пошукати аналогів творчій манері Забужко, то доведеться констатувати, що їх мало. Так само бракує сучасним авторам невимушених діалогів, здатності передати емоції, страхи, почуття, аби вони не сприймалися як гола схема. Словом, це багате інтелектуальне письмо, яке може приносити насолоду саме собою, а каменем спотикання стає передусім так званий ідейний зміст.

Справді, образ головної героїні Дарини Гощинської неодноразово викликає роздратування – через її зверхність і нелюбов до всіх, хто не належить до кола обраних. Відреченим же виявляється досить широкий прошарок поспільства – від дівчини-практикантки, яка, поза сумнівом, свою кар’єру на телебаченні робитиме ротом, до «здоровенного, гергепистого бабиська з кепським прикусом», в якому безпомилково вгадується розвінчана авторкою Ліна Костенко, чиє дисидентство нібито значно перебільшене самою поеткою.

Сказати б, не дуже коректно оцінювати зовнішність, а вже потім заслуги перед нацією. Але й тут Оксана Забужко є чесною, адже побутова стервозність Гощинської свідчить, що авторці вдалося створити багатогранний і неплаский образ, який викликає довіру значно більше, ніж ті паранормальні здібності, якими наділено Дарину та її коханого Адріяна. Здається, значною мірою завдяки тому, що вони бачать сни, чують голоси і напряму спілкуються з минулим, закоханих піднесено до рівня чи не єдиних носіїв національної свідомості.

Звісно, ці міркування трохи не відповідають тенденції подавати «Музей…» як «велику книгу нашого народу» (прикметно, до речі, що ця цитата, яку вже полюбили застосовувати до роману, належить до доробку «розвінчаної» Ліни Костенко), однак, оскільки це вже зроблено, то можемо погодитися – не дарма. У великому епосі Забужко є все, щоб вважати його інструментом для пробудження історичної пам’яті. Саме про це мріє авторка, говорячи у своїх інтерв’ю, що найбільший комплімент від читачів «Музею…» – коли вони починають згадувати власні родинні історії, читай – національно самоідентифікуватися.

Стрижнева концепція роману «Музей покинутих секретів» пропонує українцям далі жити у стані роздлубування власних ран, розкопування своїх мерців, ненависті до своїх ворогів тощо. Зрештою, про це прямо говорить головна героїня, наголошуючи, що «…війна триває. Війна ніколи не припиняється. Тепер це наша війна, і ми її ще не програли». Утім, відповіді на питання «що буде, коли ми виграємо війну?» роман не дає. Можливо, тому, що українцям більш притаманно жити у стані війни і переможний фінал навіть важко уявити? Архіви буде розкрито, секрети викопано з-під землі, родини переживуть іще низку трагічних розчарувань, коли дізнаються, що їхні героїчні предки працювали зовсім на інші розвідки, – і війна триватиме далі.

Звісно, це тяжіння до вічної війни не є питомою ознакою лише українців, однак не можу не провести паралелі із виданим минулого року перекладом роману британської письменниці Зеді Сміт «Білі зуби». На тлі такого ж непримиренного протистояння релігійних, політичних, расових позицій лунає самотній голос однієї з героїнь, яка говорить про людей, що живуть звичайним життям, не аналізуючи архівів і не пригадуючи смертей: «Яке мирне існування. Яким гарним мусить бути їхнє життя. ... Найбільші травми в їхньому житті – це зміна лінолеуму. Сплата рахунків. Ремонт дверей. ... Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. ... Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більше ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці. Щасливі вихрінки».

Звісно, роман Забужко пропонує читачеві зовсім іншу парадигму пам’яті, хоча вряди-годи в монологах персонажів і проривається констатація, що «їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття наперед». Однак ні, ці резерви, очевидно, невичерпні, якщо навіть під локальну дитячу забавку в секрети підводиться солідна культурологічна та антропологічна база – так наші прабаби ховали під землю ікони, зберігаючи традиції посестринства. Зізнайтеся, прочитавши роман, ви відчули свою другорядність через те, що не закопували ґудзики й фантики, а, скажімо, стрибали в «резиночки»? Теж, до речі, гра, в якій сильно виявляються традиції взаємовиручки…

Отож, я би сказала, що роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» варто читати, але читати насамперед як справді добре зроблений художній твір з міцним сюжетом, прописаними характерами й багатою мовою. На окрему похвалу заслуговують частини про УПА, які сприймаються як досконала з композиційного погляду «повість у романі». Що ж до ідейного змісту – його сприйняття залежить від того, чи хочете ви брати участь у невидимій громадянській війні під проводом Оксани Забужко.
http://www.zaxid.net/article/62402/

Дякую,Оксано Стефанівно,за чудову книжку,емоції,які вона викликала(я ревіла(якось банально звучить,але нехай),коли Адріан та Геля готувалися до самогубства),я ночами не спала,не будучи в змозі відірватись...Ще раз величезне спасибі за ВСЕ...

Проте в «Музеї покинутих секретів» авторка не перебирає на себе ролі модератора. Авторський голос у «Музеї» є радше голосом ще одного підлітка – сина репресованих інтелігентів, палкого антикучміста й фаната УПА. Пристрасний ідеаліст, він демонструє повний набір юнацьких рис. Тут і загострена реакція на несправедливість, і емоційні бурі, й гіперсексуальність, і некритичне ставлення до кумирів (вояків УПА), і мрія про досконале кохання...

Недарма Адріян Ватаманюк ніжно називає свою кохану Дарину «школяркою-відмінницею» за її старанність. Забужко-романістка сама виступає тут «відмінницею», яка ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. По суті, «Музей» – це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці і (особливо) в «Notre Dame d’Ukraine». Можливо, тому роман вийшов засерйозним як для художнього твору. Розлогі дидактичні відступи, які виглядали доречно в «Нотр-Дамі», дуже обтяжують роман і применшують задоволення від читання.

Поза тим «відмінниця» вміє гарно писати – її мова соковита, стилістично вироблена, підживлена тонким відчуттям діалектів і жаргонів. От тільки бажання заробити гарну оцінку примушує її дещо механістично сприймати вказівки вчителів. Деякі теми того-таки «Нотр-Даму» з фотографічною точністю перенесено в «Музей». У «Нотр-Дамі» аналізується українське родинно-любовне арґо – у «Музеї» з’являються «Лялюська» й «Адюська». Цілі розділи «Нотр-Даму» присвячено протиставленню «шляхетності» та «хамства» – у «Музеї» шляхетні головні герої вже протистоять багатоликому Хамові, втіленому то в Настуні-практикантці, то в акціонерах Дарининого телеканалу, то в нардепі Вадимові.

А головні герої тут і справді шляхетні, ба навіть більше – вони є ідеальним відображенням авторського «я». Дарина Гощинська не просто ідеалістка (як її попередниця Люба Гощинська з Українчиної «Блакитної троянди») – вона ще й ідеальна. Досконала зовнішність, від якої десятки мужчин завмирають просто на київській бруківці; досконалий професіоналізм тележурналістки; досконалий інтелект, який вкладає опонентів штабелями до її ніжок. Викапана Лара Крофт чи Лойз Лейн, що примушує частіше битися серця підлітків усього світу! За партнера цій жінці дібрано такого ж фантастичного мужчину, якого школярське захоплення порівнює з «шанхайським барсом» (добре хоч не «мексиканський тушкан»). У стосунках героїв не буває ні злетів, ані падінь, ані взагалі конфліктів. Думається, Забужко зробила головних героїв коханцями зовсім не для того, щоб розвинути «сюжетну лінію про кохання» – адже в повноцінній сюжетній лінії мусять бути перипетії, а не просто статичне обожнювання одне одного. Союз Дарини й Адріяна важливий насамперед як джерело психологічного комфорту для них обох. Маючи за спиною ідеального партнера, який беззастережно тебе обожнює, герої безстрашно крокують світом, борючись проти зла.

Дарина й Адріян подвійно ізольовані від зовнішнього світу: по-перше, своїм ідеальним коханням, по-друге, цілковито некритичним ставленням авторки. Замилувані одне одним, вони пробачають одне одному все. Авторка ж, замість бути об’єктивним арбітром їхнього взаємного обожнювання, сама долучається до цього обожнювання і дає героям індульгенцію на все – безпричинні спалахи гніву, разючу неповагу до інших персонажів, навіть намагання «по блату» втулити свою протеже до вишу. Шляхетність Дарини незаперечна навіть тоді, коли вона вихлюпує невмотивовану агресію на свою практикантку (чи ж та винна, що слабує на гайморит?). Так само шляхетність Адріяна безсумнівна навіть тоді, коли він подумки обзиває секретарку «козою» і сексистськи-принизливо мацає її за стегна та геніталії. Його образу це не поганить – адже він має «спокійну й самовладну поставу», завдяки доброму вихованню «з дому» знається на антикваріаті і взагалі наділений усіма рисами аристократа – аж до «виразно виліпленої кисті» з «довгими породистими пальцями». Жорсткий моральний кодекс Дарини не забороняє їй кохати Адріяна навіть тоді, коли його вчинки відверто суперечать шляхетському етосові (наприклад, сумнівні оборудки в стилі «брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші»).

Юнацький максималізм безкомпромісно ділить персонажів на позитивних і негативних, і це наперед визначає оцінку їхніх дій. Позитивний герой усе робить позитивно, хоча така сама поведінка у виконанні негативного героя неодмінно заслуговує на осуд. Наприклад, чому «двом дорослим, в повному цвіту кобітам» Дарині та Владі носити «Armani» – це підкреслювати власну рафінованість, а от юній практикантці Настуні носити «Gucci» – це демонструвати несмак і консьюмеризм? Позитивна героїня і в тридцять вісім років хвалиться «класним пупком», тоді як негативна вже в «двадцять з хвостиком» мусить мати целюліт. Авторка не вважає за потрібне обґрунтовувати, чому так є, – вона просто нав’язує читачеві свою картину світу, карикатурно розділену на чорне та біле («є ми, і є вони»).

Ще один «підлітковий» мотив «Музею» – це невпинний інтерес до сексу і щира віра, що в житті буває як у порнофільмах. Герої злягаються в лісовій криївці (тричі підряд!), на столі в книгосховищі... Що може робити безробітна Дарина на піку депресії, повернувшись додому після виснажливої полеміки з огидним сексотом Миколою Семеновичем і порядної порції алкоголю? Звичайно, тільки невтомно кохатися з вимогливим Адріяном («Що, знову? – Ага. Знову, і завжди»), ще й відкривати нові грані сексуального задоволення! Деякі персонажі взагалі характеризуються тільки сексуально: наприклад, «менопаузна» селянка з-над Бориспільської траси або «Свєта з дельфінчиком на причинному місці». Цілі сторінки «роману про любов і смерть» чомусь присвячено спогадам Дарини про те, як колишній начальник возив її «трахати» до розкішних готелів Бенілюксу – типова мрія восьмикласниці про зрілого коханця, наділеного грішми та силою.

До речі, про восьмикласниць. Мабуть, настав уже час для літературознавців узятись за дослідження мотивів «Лоліти» Набокова в прозі Оксани Забужко. Вже у «Польових дослідженнях» бачимо вплив «Лоліти» на Забужчин потік свідомості, по-набоковськи ритмований уколами метафор і натяків – і по-набоковськи елегантно-невимушений, наче танець на пуантах, нічого зайвого, 120 сторінок. «Музей» написано на значно нижчій передачі, формулювання там розлогіші, а темп повільніший, ніж у «Дослідженнях», але Набоков і досі просвічує крізь сторінки. Є там і ненав’язливі натяки («п’яний француз» Верлен), і відверті цитати, трохи штучно вклеєні в текст. Наприклад, навіщо приміряти на Вадима роль Гумберта? (Видно, звинувачень у політичній зраді та нуворішівстві недостатньо – треба звинуватити хлопа ще й у педофілії, щоб не лишити сумніву, хто тут позитивний, а хто негативний.) Крім того, фройдівсько-лолітівський ореол оточує образ Адріяна (тіло коханої, «як у школярки», «моя дівчинка», «біленькі трусики», «хлібобулочний, дріжджевий запах її тіла», дитяча ініціація героя «мокрою щілинкою та двома горбочками» дівчинки-однолітка). Проте «набоковські» елементи в «Музеї» є просто стилістичними прикрасами, а не структурними елементами, як у «Дослідженнях». Зрештою, «Музей» хоче бути не просто (пост)модерністською психологічною сповіддю, а суспільно-культурним полотном «не без моралі».

Моральними орієнтирами для головних героїв є нон-колабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки. Проте воно виглядає первинним щодо значно безпечнішого та успішнішого життя Адріяна-молодшого й Дарини. Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурного переємництва, яке є надзвичайно важливим для лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно не-більшовицькі стіни Львова...

Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років. «Музей покинутих секретів» претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Можна тільки милуватися колосальною роботою Оксани Забужко з документальними джерелами та її тонким нюхом на культурно значущі деталі.

Шкода тільки, що письменниця за сім років роботи надто «зріднилася» з матеріалом і не змогла виробити критичного ставлення до нього. Тому роман вийшов надто вже безкомпромісним – йому бракує гуманістичної універсальності Ремарка й Гемінґвея.

Але чи варто вимагати від Оксани Забужко бути схожою на Ремарка? Адже ми, її шанувальники, любимо її власний стиль. Тому насамкінець я просто висловлю мої читацькі побажання щодо того, як можна було зробити «Музей» приємнішим для читання. По-перше, відмовитись від обожнювання головних героїв і не повторювати щосторінки «яка ж розумничка ця Дарина!». По-друге, викинути з книги увесь зайвий секс, який приваблює масового читача, але зміст ніяк не збагачує, – всі ці мінети, страпони, лесбійські поцілунки та краплини сперми на волоссі. По-третє, дозволити Дарині знайти в архівах СБУ бодай якісь «крейдяні позначки», які б допомогли їй провести справжнє журналістське дослідження, а не покладатися на сни, хай навіть які промовисті. Особисто я дуже шкодую, що авторка не захотіла зробити з «Музею» справжній детектив – адже матеріалу б вистачило на українську версію «Імені троянди»...
http://sumno.com/literat....a-pidli

Перших два розділи “Музею покинутих секретів” Александер Кратохвіл отримав на руки ще 2004-го року. Поглянув – і подумав, що з таким складним текстом йому ніколи не впоратися. Однак після двохсот прочитаних сторінок страх пропав, стиль став зрозумілішим, і переклад, так би мовити, «пішов».
Логіка довгих речень
«На перший погляд, текст справляє враження бездиханності і складності, - ділиться враженнями Александер Кратохвіл. - Довгі, просто ду-у-уже довгі речення, “інклюзії” (лат.“inklusio” вставки – А.В.) з якимись дужками, дефісами, додатками курсивним шрифтом. Дуже своєрідна стилістика, час від часу треба повертатися на початок. Але загалом все це логічно збудовано».

У роботі над перекладом було багато перерв. Передовсім, коли Оксана Забужко паралельно працювала над книгою про Лесю Українку „Notre dame d'Ukraine“: Українка в конфлікті міфологій”. Третину роману перекладач узагалі отримав лише після того, як у грудні 2009 року книга вже була надрукована українською.
Розплутати нитку допоміг Skype
«Було дуже цікаво спостерігати, як розвивається роман. При цьому мені до останнього розділу не було зрозуміло, як Оксана Забужко буде розв’язувати в кінці ту заплутану “нитку”. І вона сміливо й переконливо вела дію до кінця, не “загубивши” жодної фігури», - каже перекладач.

Спілкувався Александер Кратохвіл з Оксаною Забужко винятково українською – двічі під час перебування авторки в Німеччині, решту часу шляхом інтернет-листування та телефонної програми Skype.

Автор: Андрій Вовк
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6111210,00.html

Oksana Zabużko przekonująco tworzy obraz tytułowych sekretów - dziewczęcej gry w zakopywanie najtajniejszych przedmiotów, marzeń i zwierzeń. To alegoria tajemnic życia poszczególnych osób i całego społeczeństwa. Dołów, do których spychano szczątki milionów osób zmarłych w czasie Wielkiego Głodu, i bunkrów powstańców z przełomu lat 40. i 50., w których wysadzali się w powietrze zaskoczeni przez Sowietów.
"Muzeum porzuconych sekretów" to powieść tradycyjna i zarazem na wskroś nowoczesna. Klasyczna saga opowiadająca dzieje trzech pokoleń rodziny dziennikarki telewizyjnej Daryny Hoszczyńskiej i bliskich antykwariusza Arkadija Watamaniuka. Dzieje ich miłości uwikłanej w losy pokolenia ich rodziców i dziadków. A zarazem jest to literacki "strumień świadomości" i postmodernistyczna dekonstrukcja pamięci kilku generacji Ukraińców. Wątek niepodległościowego podziemia ukraińskiego opowiedziany jest jako sny Watamaniuka.

Społeczeństwo bez pamięci

Literacką szarżą jest monolog Pawła Buchałowa - oficera Służby Bezpieczeństwa Ukrainy zatrudnionego w jej archiwum, dawnego kagiebisty. To syn żydowskiej dziewczyny uratowanej z przemyskiego getta i działacza ukraińskiego podziemia. Ona była pielęgniarką w UPA i agentką sowieckiej bezpieki. Torturowana za odmowę ujawnienia ojca swego syna i zgwałcona przez śledczych Ministerstwa Bezpieczeństwa Państwowego (MGB), powiesiła się w celi na własnym warkoczu.

Dwumiesięcznego Buchałowa adoptował kapitan MGB, by go wychować na przykładnego czekistę. Traktował to jako swoją misję i zarazem sztrafbatalion, batalion karny, dla niego w zamian za przewiny matki. Kariera Buchałowa rozwija się znakomicie do momentu, gdy w wyniku donosu wychodzi na jaw jego żydowskie pochodzenie. W KGB czasów ZSRR brzmiało to jak wyrok. Z opresji ratuje go przybrany ojciec. Postać Buchałowa to niezrównany portret człowieka sowieckiego i obraz spustoszeń, do jakich prowadziła sowiecka inżynieria społeczna produkująca "nowego człowieka".

Nie walory literackie jednak powodują, że powieść Zabużko jest najważniejszą książką ukraińską ostatniej dekady. "Muzeum..." to rozrachunek z ukraińską przeszłością i teraźniejszością, jakiego nie było w ukraińskiej literaturze. Dla autorki nie istnieją tematy tabu ani taryfa ulgowa w opisie rodaków. Jest bezlitośnie konsekwentna w obnażaniu stanu społeczeństwa ukraińskiego i przeraźliwie niskiej jakości elit politycznych i społecznych.

"Temat wiodący - mówiła w jednym z wywiadów - który towarzyszył mi podczas pisania, to bezbronność braku pamięci w obliczu przyszłości. To przekleństwo społeczeństwa ukraińskiego. Pozbawiony pamięci, a więc osłabiony. Ten, kto nie wie, skąd się wywodzi, nie dysponuje ważnym środkiem wsparcia psychologicznego. Rozumienia logiki i treści własnego życia i wydarzeń, jakie w nim zachodzą".

Im bardziej - przekonuje - człowiek ma władzę nad własnym życiem, tym dłuższy dystans, w którym „widzi” siebie w czasie. Daleko poza granicami własnego istnienia. W takiej samej mierze odnosi się to zarówno do poszczególnych osób, jak i krajów. Bolszewicy „przerwali związek łączący pokolenia i ogłosili wojnę »przeklętej przeszłości «. Im krótsza pamięć społeczeństwa, tym łatwiej nim manipulować”.

Babi Jar powstał

Związek łączący pokolenia to według Zabużko klucz do zrozumienia genezy przełomu politycznego i społecznego z 2004 r. Ukraińcy - przekonuje - dłużej nie mogli żyć w kłamstwie i wszystkiego przekładać na pieniądze. Nie mogli też zaakceptować wszechobecnej zdrady. Zdradzają bowiem ci, którzy powinni dbać o dobro ojczyzny. Jak bezwzględny funkcjonariusz Służby Bezpieczeństwa Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i mąż jednej z bohaterek, którego dewizą było, że nie należy ufać nikomu.

Zdradza też deputowany Naszej Ukrainy Wiktora Juszczenki, który za pieniądze rosyjskich służb chciał wysunąć przeciw niemu kandydata "technicznego" dla zmniejszenia jego szans. Postrzega świat i miejsce w nim Ukrainy jako element gry światowych potęg, w której nie liczą się żadne wartości. W latach 60. zdradza młody naukowiec penetrujący środowiska niezależnych artystów. Zostaje donosicielem ze strachu o siebie i z zazdrości o powodzenie utalentowanego kolegi.

Na antypodach stoją ci, którzy dochowali wierności własnym przekonaniom. Decyduje o tym wychowanie domowe, jak w przypadku Arkadija, którego dziadków zesłano do Kazachstanu. Wrócili do Lwowa w latach odwilży, zachowując niezłomną postawę i tradycje narodowe. Nieugięta jest postawa ojca Daryny, architekta, który nie potrafił zaakceptować zniszczenia dzieła swego życia. Ona sama buntuje się, bo nie chce służyć za duże pieniądze za przykrywkę dla programu telewizyjnego naganiającego dziewczyny do burdeli (podobnie operator z jej ekipy).

Losy rodzin Daryny i Arkadija odzwierciedlają odmienne doświadczenie wschodniej i zachodniej części Ukrainy. Pierwsze naznaczyła przede wszystkim trauma Wielkiego Głodu, milczenie na jego temat i dramat zbiorowej amnezji. Scena rozmowy głównych bohaterów z małżeństwem łupieżców, którzy okradli rozbity samochód pewnej malarki, należy do najmocniejszych. Grabią, bo tak nauczyli się za kolektywizacji, gdy przetrwać zdołali jedynie ci, którzy nie znali skrupułów.

Niepochowane ofiary Wielkiego Głodu, na których szczątkach położono wielopasmową autostradę, wyciągają ręce po żyjących. Stąd wielka liczba katastrof w tym miejscu. W latach 50. asfaltem pokryto Babi Jar w Kijowie, gdzie Niemcy rozstrzeliwali Żydów, a także Ukraińców i ludzi innych narodowości. W 1961 r. tama utrzymująca wlewany tam beton nie wytrzymała, grzebiąc setki nowych ofiar. "Babi Jar powstał" - napisała Zabużko.

Nie odpłata - wyzwolenie

Kilka lat temu autorka ogłosiła, że pracuje nad powieścią poświęconą UPA. Efekt wielu zaskoczył, bo temat UPA nie jest główny. Temperaturę dyskusji wokół książki podniosło zaangażowanie polityczne Zabużko. W sporze pomiędzy Juszczenką a Julią Tymoszenko stanęła po jego stronie. W lutym tego roku przed drugą turą wyborów prezydenckich w ślad za nim wezwała do skreślenia obydwu kandydatur - Tymoszenko i Wiktora Janukowycza - co równało się poparciu tego drugiego. Rozległy się oskarżenia o sprzeniewierzenie się ideałom Majdanu.

"Muzeum..." wywołuje sprzeczne oceny i komentarze. Jedni chwalą autorkę za podjęcie nieobecnego dotąd tematu. Inni zarzucają jej rozdrapywanie narodowych ran, rozkopywanie mogił ze zmarłymi i poległymi oraz rozbudzanie niechęci do innych narodów. Najwięcej zastrzeżeń wywołało stwierdzenie Daryny, że "wojna nigdy się nie kończy. Teraz to jest nasza wojna i my jej jeszcze nie przegraliśmy".

Bo wielu nie chce walczyć. Większość Ukraińców jest zmęczona sporami o historię trwającymi od zarania niepodległości. Stąd apele, by zakończyć "zimną wojnę domową" wokół UPA, OUN czy zbrodni Stalina. Na wzór Hiszpanów po śmierci Franco. W odpowiedzi słyszą, że nigdzie nie powiodło się chowanie narodowych szkieletów w szafie. One w końcu z niej wypadają, o czym przekonali się oprócz Hiszpanów także Polacy czy Niemcy.

Temat OUN i UPA zajmuje w powieści poczesne miejsce, ale wątki polskie nie są zbyt liczne. Są punktem wyjścia i rozdziałem zamkniętym. „Świat, który nie podlegał jego kontroli, był dla »Stodoli « [wspomnianego funkcjonariusza SB OUN] terytorium wroga: bez miejsca na współczucie. Adrian poznał już wcześniej ludzi z takim nastawieniem. Na początku wojny było ich więcej, również on sam był taki. Spadek po Polsce - to ona, władając nami z pogardliwą, cedzoną przez zęby pewnością, że »Rusini « nie są ludźmi, lecz »kabanami « - zahartowała nas jak dobrą siekierę, by odpowiadać symetrycznie, tym samym”.

I gdy - kontynuuje Zabużko ustami jednego z bohaterów - na Wołyniu i Podolu zapłonęły majątki polskich kolonistów, wówczas znalazła się u nas inna siła, która zagrodziła drogę owemu ruchowi po trajektorii ślepej odpłaty. Najwyższy kapłan ze Wzgórza św. Jura (greckokatolicki metropolita Andrzej Szeptycki) i w ślad za nim męczennicy-stygmatycy z podziemia rozpostarli ręce z krzyżem, wołając, by nasi ludzie nie plamili świętego oręża niewinną krwią. Nasza siła nie została powołana do służenia odpłacie, lecz wyzwoleniu, bo ten, kto znęca się nad bezbronnymi, sam staje się więźniem.

Dla Zabużko kluczowe znaczenie ma przeoranie pamięci Ukraińców - konfrontacja z jej sowiecką matrycą i budowanie tożsamości współczesnych pokoleń. Po porażce pomarańczowych i zwycięstwie niebieskich od Janukowycza, którzy w sferze pamięci odtwarzają postsowieckie wzorce, jej powieść nabiera szczególnej aktualności. Walka o tożsamość ukraińską trwa.

Polskiemu czytelnikowi nowa książka Zabużko pozwoliłaby lepiej zrozumieć, co dzieje się za naszą wschodnią granicą. Trzeba koniecznie wydać ją w Polsce.

Źródło: Gazeta Wyborcza
http://wyborcza.pl/1,76842,8590481,Ukraina_bez_tabu.html

Ilma Rakusa ⋅ In ihrer Heimat gilt die Lyrikerin, Romanautorin und Essayistin Oksana Sabuschko (geb. 1960) als wichtigste weibliche Stimme der ukrainischen Gegenwartsliteratur: mutig, streitbar, provokant; ihr Opus magnum «Museum der vergessenen Geheimnisse» wird als bahnbrechende Leistung gefeiert. Das dürfte sich bald auch hierzulande herumsprechen, wo Sabuschko mit ihrem Roman «Feldstudien über ukrainischen Sex» zwar vielfache Beachtung fand, doch in ihrer Statur noch nicht angemessen gewürdigt wurde. Zu entdecken ist ein 750 Seiten starkes Epos von aufklärerischer Wucht: Gesellschafts-, Familien- und Liebesroman in einem, Panorama der ukrainischen Geschichte seit den 1930er Jahren, basierend auf minuziöser Recherche und – was die jüngste Zeit betrifft – auf schonungsloser Entlarvung. (NB: Real die Ereignisse, erfunden die Figuren.) Der zornige, nur selten ins Zärtliche kippende Duktus des Romans geht aufs Ganze: Er will Verdrängtes ans Licht holen, will aufdecken, Zusammenhänge stiften, Lügen und Machtspiele dekonstruieren, er kratzt und rüttelt, denunziert und begehrt auf. Ein Buch unter Starkstrom, von einer mitreissenden Kraft, die bis zur letzten Seite nicht nachlässt.
Geschichten über Geschichten

Motor des Romans ist die Journalistin Daryna Hoschtschynska, Jahrgang 1965, «erfolgreiche Self-made-woman», Moderatorin der Fernsehsendung «Der Leuchter des Diogenes», in der sozial Ausgegrenzte wie stille Wohltäter zu Wort kommen. Attraktiv, energisch, risikobereit, hat es sich Daryna auf ihre Fahne geschrieben, der mafiosen Unrechtsgesellschaft Widerstand zu leisten. Ihre Familiengeschichte bestärkt sie darin: Der Vater, als Ingenieur an der Projektierung eines «Kulturpalastes» beteiligt, der 1970 in Kiew eröffnet und kurz danach – weil er den «Palast der Sowjets» in Moskau übertrumpfte – kaputt «renoviert» wurde, prozessierte so lange gegen die Entscheidung, bis er in eine Irrenanstalt abgeschoben wurde. (Der Architekt hatte sich, kurz nach der Eröffnung, erhängt.) Nach den Gesetzen der Sippenhaftung hätte auch die Mutter, eine Archivarin, zum Verschwinden gebracht werden können, doch ein KGB-Mann namens Buchalow verwendete sich für sie. Und so wuchs Daryna nicht im Waisenhaus auf.

Geschichten über Geschichten. Sie führen in die Tiefen der Vergangenheit und in den Dschungel postkommunistischer Gegenwart, sie handeln von Verrat, Krieg, Auslöschung, Machtkampf. Von Stalins Rache an den ukrainischen Grossbauern, die zur Hungerkatastrophe (Holodomor) von 1933 führte, von der Liquidierung der Ukrainischen Partisanenarmee (UPA) durch die Sowjets, von den politischen Wirren um 1990 und der systematischen Zerstörung von Akten, von skrupellosen Neureichen, Mafiosi und Mädchenhändlern. Zu letztgenanntem Typus gehört der Parlamentsabgeordnete Wadym, ein verführerischer Machtmensch, der seine Frau, die angesehene Malerin Wladislawa, auf dem Gewissen hat. Jedenfalls in der Deutung von Daryna, die sich nach dem Unfalltod ihrer besten Freundin den Fängen des Tycoons resolut entzieht, ohne Wladislawas letztem Geheimnis auf die Spur zu kommen. Denn die Bilderserie «Geheimnisse» ist eines, der Tod der Malerin auf der Boryspil-Schnellstrasse, unter der sich ein Friedhof von Holodomor-Opfern befindet, ein anderes. Aber gibt es zwischen den beiden Ereignissen nicht einen Zusammenhang?

«Das Museum der vergessenen Geheimnisse» ist nicht zuletzt eine Suche nach verborgenen Quellen und untergründigen Verbindungen. Fast zufällig stösst Daryna auf das Archivbild einer Gruppe von fünf UPA-Kämpfern, darunter eine Frau. Das Schicksal der 1920 in Lemberg geborenen, in Zürich zur Physikerin ausgebildeten Partisanin Helzja Dowhan, die 1947 durch Verrat umkommt (und deren Angehörige allesamt im Gulag landen), wird sie nicht mehr loslassen. Verraten hat Helzja ihr Geliebter, von dem sie schwanger war und der sich auf die Seite der Sowjets schlug. Die Handgranate freilich zündete der, den sie zu Unrecht abgewiesen hatte, Adrian. Und hier nimmt eine andere Geschichte ihren Lauf. Adrian, so stellt sich heraus, war der leibliche Vater des späteren KGB-Mannes Buchalow, der – bei seinem Ziehvater, dem Kommandanten beim Kampfeinsatz gegen die UPA- Leute, aufgewachsen – seine jüdische Doppelagentin-Mutter, die sich 1948 das Leben genommen hatte, nie bewusst zu Gesicht bekam. Eine hybride Existenz, voller Widersprüche und Unerlöstheit – und Darynas heimlicher Wohltäter.

Die Fäden verwirren und entwirren sich auf spannungsvollste Weise. Noch während Daryna Material für einen Film über die Untergrundkämpferin Helzja sammelt, begegnet sie deren Grossneffen, Adrian Watamanjuk. Zwischen dem jungen «Art-Dealer» und der renommierten Journalistin entflammt eine Liebe, die schicksalhaft zu kompensieren scheint, was Helzja abging. Erst recht, als Daryna gegen Ende des Romans schwanger wird. Ihr Kind, gezeugt in einer Nacht bewegter, Vergangenheit und Gegenwart ineinander spiegelnder Träume, soll leben, nachdem das von Helzja ungeboren umgekommen ist. Leben und Tod stehen in engster Verbindung.
Die Toten ins Recht setzen

Sabuschkos Roman macht diese Erkenntnis zum Axiom. Es geht nicht um behauptete Wahrheiten, um den Appell an eine höhere Gerechtigkeit, es geht darum, die Toten in ihr Recht zu setzen. Ohne diesen Akt keine Vergangenheitsbewältigung und keine Schlichtung des allgemeinen Unfriedens. Solange das Verdrängte (Vergessene) rumort, kann keine Ruhe einkehren. Mag an gewissen Geheimnissen auch nicht zu rütteln sein.

Faszinierend, wie Sabuschko historische Recherche mit psychologischer Extrapolation, Mystik mit Polemik kurzschliesst, wie sie Liebe, Macht und Tod in ihren vielfältigen Facetten (und Verknüpfungen) zeigt. Und wie sie in den acht Kapiteln bzw. «Sälen» ihres Roman-Museums unterschiedlichste Stimmen zu Wort kommen lässt. Erzählt wird mal aus der Sicht Darynas, mal aus der Adrians (im inneren Monolog), erzählt wird von der «Chronistin» der historischen Ereignisse, Helzjas Schwester Lina, und von einem allwissenden Erzähler, erzählt wird in Form von Interviews, «Audioaufzeichnungen» usw. Die Sprache gibt sich bald beschreibend, bald kolloquial-salopp und hoch emotional, voller Kraftausdrücke, Jargonismen, Verulkungen (Alexander Kratochvil hat die verbale Palette souverän ins Deutsche hinübergerettet). Da und dort wünschte man sich weniger vulgäre Vergleiche («Wir haben uns in der Zeit kennengelernt, als ich vor Selbstzufriedenheit geradezu stank wie ein ganzer Duty Free Shop in einem internationalen Flughafen»), denn auch ohne permanente Geschmacksverstärker wäre der Furor dieses Romans gewährleistet.

Als Versuch einer Gedächtnisarchäologie leistet er Grosses, als Liebesroman berührt er, als Vivisektion gesellschaftlicher und politischer Missstände in der spät- und postkommunistischen Ukraine (die Handlung endet 2003) ist er von schwer zu überbietender Schärfe. Und verfolgt man die Entwicklung der Helden Daryna und Adrian, liesse sich auch von einem Bildungsroman sprechen. Nein, in diesem Buch stagniert nichts. Zeiten und Räume wechseln im Flug, Träume vermischen sich mit der Wirklichkeit, schockierende Zufälle enthüllen einen tieferen Sinn. Das Leben ein Thriller? Auch das. Nur wegsehen und weghören ist verboten.

Oksana Sabuschko: Museum der vergessenen Geheimnisse. Roman. Aus dem Ukrainischen von Alexander Kratochvil. Literaturverlag Droschl, Graz 2010. 759 S., Fr. 41.90.

Copyright © Neue Zürcher Zeitung AG
Alle Rechte vorbehalten. Eine Weiterverarbeitung, Wiederveröffentlichung oder dauerhafte Speicherung zu gewerblichen oder anderen Zwecken ohne vorherige ausdrückliche Erlaubnis von NZZ Online ist nicht gestattet.
http://www.nzz.ch/nachric....66.html

In den Medien des Landes und im Internet haben sich inzwischen zig Intellektuelle zu Sabuschkos opus magnum geäußert: Wie schnell sie es verschlungen hätten (Rekord: zwei Nächte), mit welchen Gefühlen, mit welchen Assoziationen. Der Roman verarbeitet sowjetische und ukrainische Geschichte von 1939 bis heute. Er schildert das Leben der Fernsehproduzentin Daryna im heutigen Kiew, die sich in den Antiquitätenhändler Adrian verliebt und damit auf die Spuren von dessen Vorfahren gerät, die als Partisanen auf Gestapo-Männer und (später) auf sowjetische Geheimpolizisten schießen und im Gulag enden.

"Es gibt keine bessere Art, die Gesellschaft aufzuwühlen, als eine neue historisch-revanchistische Diskussion in den öffentlichen Raum zu schleudern", schrieb eine Kritikerin über den Roman. Das ist Sabuschko in der Tat gelungen. "Revanchistisch" (vermutlich ist gemeint: revisionistisch) ist der Roman insofern, als er das immer noch lebendige sowjetische Geschichtsbild unterhöhlt, wonach in ganz Osteuropa auf die faschistischen Besatzer sowjetische "Befreier" gefolgt waren, wahre Lichtgestalten. Seit dem Frühjahr amtiert in Kiew eine Regierung, die diesem Geschichtsbild verpflichtet ist und die Herausgabe eines gemeinsamen russisch-ukrainischen Schulbuchs anstrebt. Flugs forderte Bildungsminister Dmytro Tabatschnyk, die Bücher aller lebenden Schriftsteller vom Lehrplan zu streichen; das sei doch schließlich "europäischer Brauch", weil sich bei deren Bewertung "die ästhetischen Kriterien noch nicht gefestigt" hätten. Das wurde vielfach als Angriff auf Sabuschko, Andruchowytsch und weitere Autoren der mittleren Generation empfunden.

Doch auch ministeriale Dekrete würden letztlich nur bestätigen, dass Sabuschko mit ihrem Roman an einem Gründungsmythos für die ukrainische Nation arbeitet. Inzwischen ist das "Museum der vergessenen Geheimnisse" auf deutsch erschienen (Droschl), Übersetzungen in weitere Sprachen sind in Vorbereitung, erste Reaktionen aus Russland liegen vor. So könnte das "Museum" Gegenstand einer internationalen Debatte werden.
Hannes Stein, Peter Stephan Jungk, Gerhard Gnauck
http://www.welt.de/print....rk.html