ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
Вівторок, 17.10.2017, 17:13
Форма входу
Меню сайту

Категорії розділу
Інтерв'ю [62]

Пошук

Друзі сайту

Світ українського! Українське кіно, музика, кліпи та програми. Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Головна » Статті » Преса » Інтерв'ю

кіно є піонером сучасної художньої мови і мистецтва

Оксана Забужко: «кіно є піонером сучасної художньої мови і мистецтва…»

В цьому році Оксана Забужко головувала в міжнародному журі кінофесту «Молодість». Зустрівшись з письменницею в кінотеатрі між показами фільмів конкурсної програми, мені випала нагода поговорити про «кіноманську» сторону її творчості: як фільми Ларса фон Трієра і Андрія Тарковського стали натхненниками останнього есе письменниці, а також дізнатись про її відношення до екранізацій. Дуже швидко розмова зі звичайного формату інтерв’ю переросла в монументальні роздуми про роль кінематографа в культурі.

Спілкувався Антон Філатов

oKino.ua: Кілька років тому Ви назвали фільм Горана Паскалевича «Бочка з порохом» «Найцікавішим своїм кінематографічним пережиттям, либонь за останнє десятиліття». Який фільм Ви б могли підвести під цю категорію сьогодні?

О.З.: [посміхаючись] тоді я абсолютно не лукавила, для мене то був фільм, яким хотілось поділитись з українською публікою. Тим більше, що іншої можливості побачити цю стрічку, окрім як у форматі проекту «Кіноромани», у українського глядача не було. Письменник в кіно шукає якихось споріднених точок з митцем, який працює в іншому жанрі. Виходячи з цих міркувань, найбільшим кінематографічним пережиттям цього року для мене стала «Меланхолія» Ларса фон Трієра.

oKino.ua: Нещодавно на вашій сторінці в фейсбуці з’явилось повідомлення «розбираю зв’язку Довженко — Тарковський». У зв’язку з чим Ви зацікавились паралеллю між цими режисерами?

О. З.: Коли починався фестиваль «Молодість» я якраз закінчувала велике есе на 40–50 сторінок, над яким працювала з літа. Воно написане у форматі стиснутої книжки на замовлення мого німецького видавця. Він попросив мене написати що-небудь про Чорнобиль — тема, за якою Україна, нажаль, найліпше знана в Європі. Але тема насправді дуже погано проговорена. Я провела в Києві весь травень 1986 року і дуже навіть маю що сказати з цього приводу, але так ніколи і не наважувалась до того досвіду підступитись, — існує синдром травми, настільки серйозної за екзистенційним пережиттям, що її важко проговорювати.

Свіжий приклад: коли презентувався фільм О. Міндадзе «У суботу», то десь на двадцятій хвилині почався масовий вихід глядачів з зали, я й сама до кінця не досиділа. При цьому виходили люди середнього і старшого віку, тобто ті, хто пам’ятає, як це було насправді, для кого травень 86-го — це не бренд і не іконка, під яку можна продати (а особливо — на Захід) те, що до самої трагедії не має жодного відношення. І подібне мовчазне голосування ногами — дуже українська реакція. Ми — народ величезних обсягів травматичного досвіду, який ніколи не був висловлений в культурі, через що ми й самі не знаємо, як про це говорити. Тим більше, в досвіді катастроф 20-го століття ми якраз були перші: це стосується Голодомору 33-го року, який був, до речі, й першою в двадцятому столітті екологічною катастрофою, і так само стосується й Чорнобиля, про який ми самі нічого людству не сказали, і нікого нічому не навчили.

І те, що в 1986 році стокгольмська презентація «Офіри» («Жертвопринесення») Андрія Тарковського збіглася з Чорнобилем, так само, як через 25 років Фукусіма — з презентацією «Меланхолії» Ларса фон Трієра — це несамовито цікавий і складний історичний сюжет! Його треба було витягнути на яв, і я, завдяки йому, нарешті змогла проговорити якусь частину свого особистого досвіду і розуміння того всього через призму кінематографічної мови. В результаті вийшло есе, яке називається «Планета Полин: Довженко — Тарковський — фон Трієр або Дискурс нового жаху».

КІНОФЕСТИВАЛІ — ЦЕ ГРАДУСНИК ПІД ПАХВОЮ НЕ ТІЛЬКИ СУЧАСНОГО КІНЕМАТОГРАФУ, АЛЕ Й ВСІЄЇ КУЛЬТУРИ

oKino.ua: Зараз, коли перед Вами стоїть завдання визначити кращий фільм від міжнародного журі кінофестивалю «Молодість», чому Ви приділяєте найбільше уваги?

О. З.: Взагалі кінофестивалі — це градусник під пахвою не тільки сучасного кінематографу, але й всієї сучасної культури. Саме кіно є піонером сучасної художньої мови, а не література, як мені це не прикро [посміхаючись], адже століття на дворі не дев’ятнадцяте, а двадцять перше. Це градусник під пахвою всієї нашої доби. Тому дуже важливий конкурс саме студентських фільмів — це показник, якими очима дивиться на світ молоде покоління: що воно бачить, що його турбує, що воно помічає і що його шкребе. Це своєрідний портрет покоління. Це пошук нової художньої мови для нашого часу. І це те, за чим взагалі покликане пошукувати журі, як на моє глибоке переконання. Саме цьому перш за все і треба приділяти увагу, тому що програма цьогорічної «Молодості», я б сказала, гіперперенасичена — є дуже багато цікавих робіт.

Якщо говорити з точки зору логіки розвитку кінематографу, то фестиваль — це площадка, власне, для апробації отих самих нових піонерських кроків. Його головне завдання — помітити і відзначити те, що засвідчує появу нової художньої мови завтрашнього дня.

Я ПИШУ ЛІТЕРАТУРУ, ЯКА ПРИНЦИПОВО НЕПІДДАТНА ЕКРАНІЗАЦІЇ…


oKino.ua: Ваше визначення мови звучить так «…мова спроможна поєднати музику і міф — дві речі без яких світ був би просто непридатним для проживання». Чи підпадає під цю категорію власне «кіномова»?

О. З.: Звичайно, кіномова — це і музика, і міф, і слово, і все вкупі. Вона найбільш синкретична, життєподібна — найбільш, сказати б, голографічна. Я-то працюю на вербальному рівні, і мій несамовитий синтаксис і складні речення (за які мені часто-густо дорікає масовий читач), внутрішній монолог і т.д. — це мій спосіб створення повноформатної життєвої «голограми» засобом самого тільки слова, яке нічого поза собою не потребує. Тому всі спроби екранізувати мої твори провалюються. Наприклад, було п’ять спроб екранізувати «Польові дослідження…», і всі невдалі. В той самий час, театр мої твори прекрасно абсорбує — як в Україні, так і за кордоном. Зараз іде десь із пів десятка вистав в Європі — за тими-таки «Дослідженнями», за «Казкою про калинову сопілку», недавно в Києві відбулася прем’єра за «Я, Мілена»… А от з кіно ми несумісні — я пишу літературу, яка принципово непіддатна екранізації, тому що вона «сама собі голограма». В цьому і полягає мій внутрішній діалог з кіно (тоталітарно-домінантним видом мистецтва в сучасній культурі) коли я йду паралельними рейками і роблю все так, як неможливо показати в кіні. Тобто, мене цікавить література саме в тому, в чому вона не може бути замінена кінематографом.

oKino.ua: А як Ви ставитесь до екранізації Оксани Чепелик Ваших «Хронік від Фортінбраса»?

О. З.: Дуже позитивно. Але я відразу сказала, що це прецікавий фільм, я його із задоволенням подивилась, але я не маю до нього ніякого відношення [сміючись]. Зрозуміло, що тексти, які там звучать, належать мені, але крім моїх цитат, мову цього фільму на таких самих правах складають ще тисячі інших інгредієнтів. І мої цитати там відіграють таку саму за значенням роль, як, скажімо, вищерблені зуби цього самого карлика в кадрі.

oKino.ua: Які екранізації Ви як письменниця вважаєте вдалими?

О. З.: Я стежу за цим процесом дуже ревно і для мене це дійсно тема багатолітніх життєвих зацікавлень. Готова була одразу категорично випалити «Ніякі!», але це не зовсім так. Перше, що спадає на думку — «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана, який можна вважати твором за мотивами. Але фільм і роман Кена Кізі — це абсолютно різні світи, які десь перегукуються між собою, я б навіть не сказала, що за сюжетом — десь за поверховою сюжетною лінією. Тобто в фільмі навіть образи інакше розроблені. Два твори просто перебувають у діалозі між собою, але це в жодному разі не можна назвати «лінійною» екранізацією, спробою перенести літературу на екран методом «прямої проекції».

oKino.ua: Ви неодноразово говорили про різні періоди в своїй творчості, які були щільно пов’язані з творами певних письменників. Чи були періоди в Вашій творчості, які так само були пов’язані з фільмами певних режисерів?

О. З.: Звичайно! Але це значно довша розмова. Можна говорити тільки про якісь принагідні речі. Ми всі виросли в кіно культурі, так чи інакше, і від неї нікуди не дінешся. Звичайно, були свої етапи, відкриття, режисери. І ткнути в когось одного, це все одно, що спитати «яка ваша улюблена книжка»… Можна написати цілу окрему книгу спогадів, в якій і перелічити фільми в моєму житті. Починаючи від тих, емоційно найсильніших вражень, ще неосмислених, чи напівосмислених, коли тебе мама з татом водять в кіно за руку. Я — артхаусне дитя, як ви розумієте, котре було вирощене на серйозному кіно.

…ТАЛАНОВИТЕ КІНО — КОЛИ ЙОГО МОЖНА РОЗІБРАТИ НА ЦИТАТИ, ЯКІ БУДУТЬ ДОРЕЧНІ В КОНТЕКСТІ БУДЬ-ЯКОГО ЧАСУ…

oKino.ua: Які фільми Ви передивляєтесь?

О. З.: Далеко не кожен фільм можна передивлятись, а тим більше з плином років, але щоб якось «погладити» вічно нагороїжений український комплекс меншовартості і поговорити хоч трохи про українське кіно, назву свій улюблений український фільм — це «Пропала грамота». Якось із ним так щасливо склалось, а це дуже рідко бувало в нашій культурній історії, — по-перше, там зібралась до купи ціла зоряна плеяда, з одним безумовним генієм — Іваном Миколайчуком — на чолі, який, власне, й задав фільму весь драйв (хоч, звичайно, й Івченко — добрий режисер). А по-друге, цей ансамбль якимось чудом отримав можливість, хай і з неминучими цензурними поправками, але все-таки сказати більш-менш те, що вони хотіли, а в радянський час таке щастя в нас випадало дуже й дуже рідко, який вид мистецтва не візьми. А тут вдалося.

Коротше кажучи, коли починаються жорстокі комплекси на грунті української меншовартості — треба дивитись «Пропалу грамоту» — це невичерпне джерело енергії. А одну сценку з нього я взагалі пропоную пускати соціальною рекламою по телебаченню, при чому бажано кожні п’ятнадцять хвилин в наших політичних ток-шоу. Там де Миколайчук бігає по кадру і кричить: «Люди, це вам все сниться! Схаменіться, божевільні, це вам сниться!» [сміючись]. Це, знаєте, епіграф до визначення, що таке талановите кіно — коли його можна розібрати на цитати, які будуть доречні в контексті будь-якого часу. І власне ця цитата з «Пропалої грамоти» — це епіграф до нашої доби.




Джерело: http://www.okino.ua/article/interview/75/
Категорія: Інтерв'ю | Додав: Юлія (07.11.2011)
Переглядів: 528 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

  Copyright MyCorp © 2017
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET