– Мені важко визначити її жанр, тому що взагалі–то такого жанру в українській літературі дуже бракує. В західних літературах це те, що називається «інтелектуальним романом», «романом із текстами» чи «романом із книжками», чи, як дуже гарно це сформульовано в однієї польської письменниці, «Мандрівка людей книги».

 

Тут є багато елементів біографії, тут є багато того, що називається історико–культурними студіями, релігієзнавчими студіями, філологічною екзегетикою, смакуванням і гурманськими розкошуванняи над текстами. Але головне – тут є інтрига, яка непокоїть мене усе життя і яка безпосередньо пов’язана з культурною і духовною ситуацією сьогоднішньою України, «України, яку ми втратили». Для мене завжди ключовою і знаковою постаттю тієї України, яку ми втратили, була Леся Українка, Лариса Петрівна Косач–Квітка. Постать абсолютно унікальна в нашій культурі, нібито знана, шанована, її портрет на двохсотгривневій купюрі, їй стоять пам’ятники.

 

 

– Насправді на сьогодні те, що це одна з провідних європейських письменниць двадцятого століття, чия спадщина при її прочитанні цілком перевертає уявлення і про українську ідентичність, і про весь український національний проект, ось це сьогодні пам’ятає тільки вузенька жменька філологів.

 

 

- Браво. Власне кажучи, книжка про це. Книжка про захисну реакцію і про те, від чого захищається колоніальна культура, не впізнаючи, не читаючи, не видаючи, до речі, не перевидаючи... Останнє неповне – повного не було ніколи – зібрання творів Лесі Українки виходило тридцять з гаком років тому. Це дуже, дуже тривожний симптом. Я завжди кажу, що певний індикатор, маркер країн і народів – це ставлення до своїх, цитуючи вашу знайому, «геніїв і пророків». Так от сталінська Росія для мене не тільки країна ГУЛАГу, а й країна, в якій тридцять років не видавали Достоєвського. Вперше десятитомовик було видано під час хрущовської відлиги. Сталінська Росія жила без Достоєвського. Так от, Юро, ми тридцять років живемо без Лесі Українки.

 

 

– Тут усе називається своїми іменами аж до кінця, аж до наших днів. Найдраматичніша проблема з Лесею Українкою полягає в тому, що, по-перше, це аристократка, а це вже було дуже небажане явище в цілій радянській культурі, яке треба було всіляко замовчувати. Аристократка за культурою, аристократка за вихованням, аристократка зрештою за походженням, не тільки тим, що вона із старої, родової козацької шляхти, з предками, які ще в XIV столітті отримували герцоґський титул від імператора Фрідріха і так далі, і так далі... Вона, власне, є останньою, хто дав у своїй творчості грандіозний монументальний пам’ятник лицарської культури на українському ґрунті. Тож згубивши Лесю Українку, ми згубили лицарство... Чи, точніше, навпаки: згубивши лицарство, ту тяглість, яка йде від українського середньовіччя... Середньовіччя, барокко – ми любимо послуговуватися цими словами. Але насправді для нас до XIX сторіччя – будемо говорити: до Шевченка – все, що було в українській традиції, в українській культурі – це для нас «темні віки».

 

 

– З якимись фраґментами невеличкими, інтерлюдіями у вигляді того ж-таки Богдана Хмельницького на п’ятигривневій купюрі цим разом...

 

– Але насправді немає уявлення про те, що являла собою ця культура. Зрештою мало кому спадає на думку, що і цей псевдонім Лариси Петрівни Косач – Українка – він теж є фамільним псевдонімом. Тому що ніхто інший, як її рідний дядько, також абсолютно в нас невідомий (непрочитаний, маю на увазі), між тим один із найбільших, найвидатніших українських умів либонь у модерну добу – і не лише українських, тому що від нього вся російська конституційна демократія: Струве і компанія, східноєвропейський Джон Стюарт Мілль – Михайло Петрович Драгоманов. Перший український емігрант. Перший репрезентант України як певної автономної цілості в Європі, перший емісар України в Європі. До речі, також не перевиданий за все двадцяте століття. Саме він, емігрувавши в Женеву, взяв собі псевдонім Українець. Тобто це – родове ім’я.

 

 

– Відносно. А далі ще цікавіше. Драгоманов не був першим, до нього був попередником інший українець, який першим підписався в Європі 1844 року: «Nicolas de Gogol, Ukrainien». Карлсбад, книга відвідувачів... І ось тут починається якраз інтрига. Вона полягає на тому, що Драгоманов, котрий вважав якраз Гоголя українським письменником, останнім з тієї двохсотлітньої традиції, котра починалася в XVII столітті Дмитром Тупталом, який став Дмитрієм Ростовським...

 

– Не просто підживлювала. Це був, скзати б, Малоросійський проект... Малоросією, перепрошую, назвали себе ми самі, це зовсім не був якийсь знущальний, зневажливий термін. За тим зразком «Малої Греції» і «Риму» – мотив, який настійно повторюється не тільки в Лесі Українки, а й у її попередників – а перед нею були Кирило-Мефодіївці, а перед ними були українські Декабристи, і до українських Декабристів безпосередньо належав дядько її дядька, а її двоюрідний дід Яків Петрович Драгоманов, який теж писав вірші на тему: Москва – Рим, Україна – Греція... Це та ідея, яка йшла від київського кола: культурна експансія на Схід. Мала Росія, і Київ як другий Єрусалим, здійснює культурно-просвітницьку місію на Сході, а за це Схід забезпечує йому армію. Це пояснював Драгоманов надто ревним народникам, які вирішили починати українську історію цілковито з нової сторінки. Драгоманов виступав в обороні і полемізував із Шевченком і з цілою народницькою історіографією на цю тему. Власне, вся ця українська гетьманська шляхта, до якої ми нібито звикли ставитися з таким презирством: «славних прадідів великих правнуки погані», «зрадники», «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття». Було, звичайно, і сміття, було чого завгодно. Але те, що для реалізації «фатальних національно-крайових задач» ось цей український проект імперії з духовним центром у Києві був необхідний, про це Драгоманов писав ще в 70-ті роки XIX століття. Він пояснював, які саме фатальні національно-крайові задачі треба було реалізувати в XVII столітті:

а) вихід до моря і колонізація Півдня, вся ця антитурецька риторика; весь антитурецький пафос козацтва – це саме отаборитися на Півдні й отримати безпечний вихід до моря, і,

б) перепрошую, прибрати поляків з українських етнічних територій.

 

 

– З другим упоралися в 1945 році. Українське національне відродження XIX століття, ось ця лінія: декабристи – братчики – старогромадівці (Лесині батьки) – це був рух української шляхти за модернізацію козацької нації на нових засадах, із включенням уже народу як повноцінного для XIX століття, необхідного гравця історичного процесу.

 

– А там дуже багато конспірології, там дуже багато діялося в режимі таємних товариств. І якраз традиції лицарських орденів середньовіччя в ось цих нащадках козацької старшини, котра стала малоросійським дворянством, дуже прекрасно зберігалися. Ви займалися Кирило-Мефодіївським братством і знаєте, що вони не розкололися. Це люди, які давали присягу й одягали перстень, вони ніколи не зізналися, що було за товариство й яка була його мета.

 

 

– Книжка про ту українську шляхетську лицарську культуру, яку ми втратили, і про підміну початкового національного проекту проектом селянської нації.

 

 

– Так, проектом селянської нації, що співпало із загальноцивілізаційним бунтом мас і відтак уже загальною плебеїзацією і люмпенізацією в масштабах цілої цивілізації, й Європи в тому числі, в XX столітті.

 

 

 

– Нам багато в чому не пощастило, але ідучи за Лесею Українкою, як Данте за Беатріче, за її текстами при вдумливому читанні ще можна відновити багато цікавих речей, які нібито були втрачені. Ну, для інтриги скажу, що, наприклад, «Лісова пісня» – це українська версія легенди про Ґрааль, це гностичний текст.

 

 

– Ой, пóшло, поручик!

 

– Європейські ґностики походять від болгарської секти богумілів, а від Болгарії до України, погодьтеся, ближче, ніж до південної Франції. І середньовічні українські апокрифи досить прозоро демонструють ці впливи.  Але це ще один, окремий захопливий сюжет, і він потребує окремої розмови.