Пані Оксано, у своїй книзі “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” ви посилаєтеся на визначення В’ячеслава Липинського – “політикуючи інтелігенція”. Якщо останні нащадки інтелігенції європейського типу, заснованого на релігійній версії лицарства, були винищені у 30-х роках, то які перспективи мають сьогоднішні розмови про “європейські цінності” в українській культурі”?
- Як нам ростити інтелектуалів замість інтелігенції – в книзі прямого рецепту немає. Але має само реалізуватися три покоління освічених, незалежних і вільних людей. Потрібен прошарок отих вільних інтелектуалів, економічно незалежних (не прикормлених державою, не на службі у неї), тобто людей вільних професій з трьома університетами (вища освіта у трьох поколіннях), щоб в Україні кількісно було достатньо людей, які би займалися виробництвом смислів і довшими далекосяжними стратегіями. Що сьогодні робить наша політикуючи інтелігенція? У нас же ніхто не говорить в сенсі якихось стратегій ані синхронно, ані діахронно. Я в жодному разі не закликаю до реставрації еліти, тим паче, що в тому вигляді, у якому її знищили, вона реставрації не підлягає. Але потрібно, щоб в Україні наросли “вільні мізки”, які працюють не в режимі достосування до нинішніх умов, а прогностично і стратегічно. Які бачать країну і в синхронних контекстах, і в європейських, і в азіатських. Сьогодні ж ці функції беруть на себе письменники, але й таких письменників у нас ще не виросло. Тобто у нас, в принципі, - що в літературі, що в політиці, економіці, бізнесі – є перше покоління, яке навчене лише здобувати, і на першому етапі – здобувати тільки для себе. А в цих умовах говорити про якусь реставрацію в осяжному майбутньому не випадає.
Ви наголошуєте, що у книзі всі бібліографічні джерела доступні. Що ви хочете цим сказати?.
- Те, що кожна інтелігентна людина може піти і прочитати їх. Я просто не послуговувалася тим, що насправді знаю. Це не мемуари. Я дуже багато речей знаю з дитинства, від тих окремих уцілілих людей, не на рівні пліток, а на рівні достеменному. Тобто [це] усна історія, яка не має джерельного підтвердження. В умовах постійного спалення книг (а це окрема тема української культурної історії – спалення приватних бібліотек, пожежа у відділі україніки Центральної наукової бібліотеки тощо), роль усного переказу – це роль живої пам’яті. Це стосується і всієї нашої історії, адже у нас немає єдиного національного наративу, в якому письменник міг би працювати. Історична пам’ять і тожсамість розбита на групи – регіональні, професійні, тусовочні.
Книга про Лесю Українку завершує масштабну трилогію – фактично, проект детективного розслідування історичних загадок і замовчувань. Які, на вашу думку, постаті української культури першочергового потребують такої ж негайної “реставрації”?
- В нашій культурній спадщині де не копни, там лакуни. Є ціла низка першорядних постатей, як, наприклад, Драгоманов. Даруйте, далеко не кожна нація може пишатися такого класу мислителем, який створив нову політичну свідомість. А його [твори] насправді жодного разу не видавали повним зібранням. Хоча він є батьком російської демократії, з яким полемізував Ленін. Уся кадетська партія – це дитя Драгоманова. Якщо згадати сучасників, то остання поетична книга Василя Стуса “Птах душі”, писана верлібром у засланні з 1980 по 1985 рік, так і не знайдена. П’ять років життя поета нобелівського класу залишаються невідомими. Немає людей, готових їхати в архіви ФСБ. І нікому в Україні це особливо не болить. Ці великі імена потрібні лише достойникам, які поклавши руку на серце, виголошують ювілейні промови. Має пройти два-три покоління, щоб відновити трансмісію, спрямовану на реконструювання наративу, причому синхронно х тим, що відбувається сьогодні і тікає з-під ніг. Дев’яності роки минули, а українська література нічого про них не сказала.
.Які ж у вас стосунки з офіційним лесезнавством? Що зачіпає у відгуках на книжку?
- Я мала кілька запрошень на університетські семінари, конференції, присвячені творчості Лесі Українки. Можливо, я ще тоді доїду. Але мені надто важко далася ця книга. Я розраховувала закінчити її за рік. Вона забрала три. Книга мені дуже вклинилася у графіки, плани, якісь екзистеційні стани. Тому я її написала, закрила тему і повернулася до роману “Музей покинутих секретів”. Я не маю тієї фори, яку зазвичай має письменник, написавши нову книгу, - говорити про неї, перебувати в полі її післядії, відстежувати, перетравлювати тощо. Тому я не найкращий суддя того, як книжка була сприйнята. Та й у даному разі, перепрошую, мені не залежить. Тому що я її свідомо писала не для сьогоднішнього дня, я її писала “на виріст”. І безмежно щаслива, що оці 13 тисяч примірників розлетілися за півроку. Якби мені від початку сказали, що так буде – я б розсміялася у вічі. Значить, в суспільстві відбувається процес нарощування сил. “Діти Майдану”, яким зараз двадцять з лишнім років, уже мають дуже чіткі вимоги і сформульоване запотребування на національну ідентичність. Десять років тому була абсолютно інша молодь, яка йшла на освоєння технологій виживання. От поки я писала книгу, ця нова молодь підросла.
У своїй публіцистиці і наукових роботах ви гаряче критикуєте прихід до влади “масової людини”, хамократію, плебейські нації. Чи можливий сьогодні в українській літературі герой, який має що протиставити людині типу Духless?.
- Він завжди є в літературі, і в житті. Інша річ, що сьогодні українська література перебуває на стадії освоєння ринкових технологій, заповнення ніш. Вона все ще паралельна українській реальності.
Насамперед на рівні мови...
- Так-так. У моєму літературному поколінні, коли відкрилися мовні шлюзи, - шаленими темпами відбулося освоєння різних мовних пластів. Оця, знаєте, феноменологія від Подерев’янського до Жолдака, Іранця і так далі – весь цей спектр відкриттів дозволив грати на всій мовній клавіатурі. А за мовою тягнуться інші речі, всім відомі. Сьогодні в українській літературі йде гарячкове хапання повітря, є потреба просто наговоритися. Якось на одному конкурсі мій колега сказав: “Слухай, надіслали тисячу романів! Але це не означає, що ті, хто написав ці романи, у своєму житті їх прочитала так само тисячу чи бодай сотню”. Це навіть важко назвати романом, і герої сьогодні не персонажі. Крім Севастіана (Прохасько) і божевільної Дарусі (Матіос), у нас немає характерів і героїв з виразним обличчям. Вони з’являться пізніше, після стадії літературного лапету. Для цього література має бути адекватна соціальній реальності, а це потребує часу.
До вас часто звертаються як до останньої інстанції з проханням оцінити творчість молодих авторів. Думаю, це пов’язано з нерозривністю інституту критики. Як довго це триватиме?
- Справді, це не моя компетенція – оцінювати і критикувати, це робота професійної критики. Я читаю те, що мені приносять, щоб, “зміряти температуру” молодої літератури. По тому, що мені приносять в рукописах, що рекомендують друзі, мені вистачає однієї книжки, щоб вирішити, чи буду я читати цього автора далі. Але я роблю це просто для орієнтації в просторі. Якби я читала всю сучасну українську літературу, тоді не мала б часу читати направду добру літературу. З критикою завал, звісно, повний, але я оптимістка. Зараз оформився запит на критику. Згрубша кажучи, “жежешних” дитячих романів стало багато, і читачів сьогодні далеко не п’ять тисяч обраних, як було колись. Для орієнтації вже потрібні компаси, інфраструктура, потрібні книжкові колонки у всіх щоденних газетах. А завтра знадобляться спеціалізовані літературні видання, післязавтра – літературне ток-шоу на телебаченні, як то є у всіх нормальних країнах, а ще далі – літературні фестивалі, не виссані з пальця, не придумані, а авторитетні. Бо я сьогодні знаю масу людей, які мають до того хист, але це не їхня професія, вони не можуть заробляти лише на цьому. Але все піде значно швидше, аніж нам здається.
.Ви нещодавно побували в Карпатах, і це безпосередньо пов’язано з романом “Музей покинутих секретів”. У чому трудність цього тексту?
- Я його планувала на сторінок двісті. Сьогодні він вже налічує триста, а мені ще дописувати передостанній розділ. І вже нема куди відкладати, бо, окрім українського видавця, чекають німецький і польський. А в процесі роботи перекладачі шлють уривки, на які я дивлюся з жахом і відкриваю ті файли. Я припустилася помилки, заздалегідь продавши права на книгу, хоч це нормальна практика. Більш цього не робитиму. Як людина матеріально незалежна, я собі цілком можу дозволити писати те, що хочу і скільки хочу, і так довго, як того річ вимагає. Роман в ситуації розв’язки. Але тут така справа: я працюю з матеріалом історії трьох поколінь. Він в українській літературі не оброблений, не написаний. Я не можу знайти його в книжках і по готовій канві щось вишивати. Виявилося, що мені треба робити роботу абсолютно чорнову, першого рівня, буквально польові дослідження без будь-яких лапок і іронії. Працювала в архівах, записала більше десятка інтерв’ю з людьми від Нью-Йорка до Галичини і запитувала: “А як там пахло?” В Карпати мені необхідно було сходити. Як типовій дитині асфальту, мені необхідно було якось вписати героя в зимовий гірський пейзаж, відчути, як герой ходив по снігу, що відчував, які там були звуки. Я таки дозріла до криївки високо в горах, з якої вояки взимку не виходили. І знаєте, після цього все стало на місця. А це тільки одна дрібничка, що стосується тексту. З усієї несамовитої купи проораного матеріалу в тексті іде якийсь нюанс. Письменник завжди мусить знати більше, ніж читач. Роман має бути заряджений тією закадровою інформацією, яку не видно в тексті. Але все це не від хорошого життя. Як письменник, який пише fiction, я працював на рівні стелі. А піді мною немає муру, фундаменту, немає цілісного плану будинку. Я працюю, умовно кажучи, на плафонах, розмальовую їх, висячи у повітрі, як Рафаель. Відповідно, для себе самої мені треба звести підмурки, щоб не працювати в режимі “развєсістой клюкви”.
Яку соціальну роль для вас виконує блоґерство на інформаційних сайтах?
- Варто було написати у блозі про якусь книжку, як усі побігли і купили її. Варто було сказати, що такий-то театр приїздить і дає виставу, як з’ясувалося, що в театр купа народу набігла. Поруч сідає жінка і, кахикнувши, каже: “Пані Забужко, я тут завдяки тому, що прочитала ваш блоґ”. Хоча перед тим в цьому театрі ледь-ледь два ряди були заповнені глядачами. Так що це чудовий недійний ресурс. Хоча я не блоґер у повному розумінні. Інтернет – страшенно часомістка штука. Те, що я там пишу, не є в чистому вигляді internet writing. Для мене це можливість кидати якусь корисну інформацію. Що мене вкурлювало в тижневих газетярських колонках, так це обов’язок щось писати, незалежно від того, чи хочеш ти щось сказати, чи ні. Будь-який графік мене гнітить з дитинства, я самоконтрольована система. Мене приваблює якась нова можливість публічного щоденника (який регулярно читає наше “правітєльство”, як мені повідомили, хоч я не думала, що він виконуватиме просвітянську функцію для членів уряду!) Мені цікава можливість безпосереднього контакту. Я не певна, що читачі блоґу знають, чим я взагалі займаюся. Але певну соціологічну картину ця публіка дає. Для мене це експлуатація нового жанру ХХІ століття, але публічне письмо погано впливає на стиль. Тому написання роману й одночасне перебування в блозі – no!
