— Для того, аби створилася добра та оптимальна інфраструктура, треба, аби накопичилася певна критична маса. Завваж, якщо, скажімо, в Берліні щовечора відбувається приблизно ЗО літера-турнихвечорів, то в Києві стільки, напевно, не нарахуєш і за півроку. Коли критична маса набухає так, що їй вже тісно, що аж випирає з квашні і через вінця ллється, що треба посудини підставляти, тоді й починається структурування, впорядкування. По літературі це якраз дуже добре видно. Як вони так зараз пишуть, ці пацани, який вже у них там рівень освіченості, але важливо, що молодняк шукає якихось способів утвердитися, стати письменниками. На конкурс «Коронація слова» надходить понад тисяча романів. З одного боку, як цифра нібито й непогано. Хоча зовсім не факт, що ті, хто писали ці твори, самі ж їх спромоглися прочитати. Бо молоді сьогодні все валять в режимі якихось ЖЖ. Рівень літературної освіти нижче плінтуса, уявлення про те, як пишуться книжки, найтуман-ніше. Ну, добре, менше з тим. Але факт: серед цих хлопців є здібні діти, є й більш чи менш окультурені. Дехто навіть розуміє, що не кожний ЖЖ може стати рома- ном. Але зараз важливо інше: цих літераторів вже достатньо багато. Вони вже заповнюють поступово ринок. Отже, можна говорити, що в Україні вже є тінейджерська література, юнг-література. Принаймні якась ніша Дерешем і послідовниками, дерешоподіб-ними авторами вже заповнена. ШО Та й ніші бульварної та дамської літератури потроху розширюються. — Так, пішла уже — від Ірен Роздобудько й Лариси Денисенко — бабська проза. Але, гадаю, таких книжок має бути більше. Молодняка все ж кілька десятків імен на слуху. А жіноча проза все-таки вимірюється кількома іменами. Жанр фентезі добре розвивається. ШО А якої літератури тобі особисто бракує? — Та, власне, Основної — звичайної сучасної літератури, без поправок на вік і тематику. Нормальної, добротної, середньої руки реалістичної прози. Про наше реальне життя. В будь-якій європейській книгарні поруч з фентезі, детективами, юнг-літе-ратурою, сповідями молодих кар'єрних дівчат ця література, що називається, «за жизнь» має найдовшу полицю. ШО Але сучасне українське мистецтво наше загалом не дуже активно реагує на реальність. — Воно на неї геть не реагує. ШО І чим ти це пояснюєш? — Дай я спочатку поремствую, що в українській літературі виявилися майже не описаними 90-ті роки. А фактично, навіть за демографічними наслідками, це була майже війна. Весь розвал попередньої системи і становлення якоїсь нової економіки, нових інфраструктур, системи виживання людини елементарної, — яка це драматургія! Скільки там зламаних доль. Скільки сюжетів для Голлівуду, і не лише для бандитських серіалів. Я особисто знаю кількох людей, які здобували маєтки і втрачали їх. Філософії грошей не було в суспільстві просто-напросто. І все це, коли це не проговорить наше покоління, молоді вже не напишуть, бо для них це вже буде історія. 90-ті вже минають як реальність, яку література має осмислювати. Ти подивися на Югославію. Вони синхронно і писали, і знімали, реагуючи на свою війну. І добре реагували. Втім, у нас була одна дуже велика перешкода, на чому спіткнулася українська література. їй треба було долати бар'єр, якого не було в інших літературах. їй було треба доводити свою ринкову конкурентоздатність. Тобто освоювати елементарні ринкові технології, працюючи в тіні надпотужного конкурента (це як маленький росточок поруч із здоровенним баобабом) — російської літератури, яка сюди рвонула всередині 90-х і все заполонила і запрудила. Знову ж таки класичний приклад з власної біографії. Коли 95-го року «Польові дослідження з українського сексу» готувалися до друку, а це була перша книжка живого українського автора про сучасність, яка довела видавцям, що така книжка може бути прибутковою, яка лежала на розкладках, де тоді були лише «Бешеные девственницы», а розкладки не завоюєш жодною рекламою, вони беруть лише те, що продається, так от — мені її запропонували спочатку перекласти на російську. Я взвилась, як лев, звичайно. Але показово в даному випадку те, що у видавців в той час не було найменшої віри, що українська книжка може бути успішною. Той шлях, що від 96-го року, від прем'єри «Польових досліджень», ми пройшли до 2008-го, — надзвичайний. Ми ж сьогодні маємо ринок. Зайди у книгарню «Є», де торгують лише українськими книжками, та оціни їх просто арифметично — кількість, асортимент. Це вже достатньо великий масив, щоб говорити про розподіл по жанрах. Вже нікому не треба доводити їх потенційну конкурентоспроможність. Але це становлення дуже відтягло сили, воно перемкнуло дуже великий відсоток автури. Є, втім, і не така очевидна причина того, що українська література кволо повертається до реальності. Все ж таки треба визнати, що наші письменники трохи ледащі, не привчені «тяжело и упорно работать». ШО Дозволь тобі заперечити. Все ж є не гірші, до речі, автори, які щороку, а то й частіше, видають нові твори. — Ти кого маєш на увазі. Заексплуатованих «Фоліо» Сергія Жадана, котрий, пишучи нові книги, мусить знімати дедалі блідіші копії із справді талановитої «Депеш мод», або бідну дівчинку Таню Малярчук, яка так нібито гарно і трепетно починала, а тепер пише сиро, недопечено й поспішно? Холера, не треба чотири книжки на рік писати, а треба одну — на чотири роки, але добру. Тут виникає питання фінансової залежності. Ринок жене, змушуючи штампувати твори. Не всі мають можливість писати те, що хочуть і як хочуть. Ринок раніше не годував. Письменники у нас негодовані. У нас відсутня інфраструктура їхньої підтримки. Знаєш, як роблять шведи, наприклад? ШО Стипендії платять? — Звичайно, й гранти на написання книжок дають. Але там є цікавіша система. Як на мене, геніальна. Там письменник одержує півкрони на кожний запит його книжки в бібліотеці. Державна система бібліотек це сумлінно реєструє. Тобто за кожного нового читача тобі капає півкрони. Це об'єктивний показник — чи цікавий ти як автор, чи ні. І чесна оплата праці. Абсолютна більшість німецьких авторів живуть теж не з продажів книжок, а з виступів, які, до речі, оплачуються не видавцями, як у нас, а літератур-хаусами, культурними центрами тощо. Це абсолютно сепаратна, автономна система фінансування. От це, до речі, і є справжня культурна політика, блін, що в нас відсутня. Немає такого в цивілізованому світі, щоб письменник був повністю полишений на себе, мовляв, випливай, як знаєш, заробляй, з чого хочеш. З продажів живуть у світі, якщо не рахувати штампувальників детективів та жіночих романів, не скажу одиниці, але не так вже й багато авторів. З продажів на своєму внутрішньому ринку. У нас уже теоретично так теж можна прожити, кажу зі свого досвіду, але скільки таких, як я? Повторю, внутрішній ринок мене вже годує. Зрозуміло, що це менше, ніж я отримую за переклади своїх творів. Бо на Заході все-таки є таке поняття як авторське право. А не лише гонорари. Там будь-яке використання твого твору приносить тобі гроші. За рахунок чого багатий письменник? Не через те, що він сто детективів випустив величезними тиражами. А завдяки мережі, інфраструктурі. Там радіо, там інсценізація, там використання фрагменту. В Америці навіть за цитати платять. Ну, менше з тим. Повторю, дома я вже отримую гроші на рівні середньої київської зарплати. Але в ідеалі письменник не повинен боротися за те, щоб вижити. Тут мають бути інші, додаткові важелі. А у нас їх не було взагалі ніяких. Тобто письменник перестав бути професією. Відповідно хлопці і дівчата, освоюючи ринкові технології, кинулися у пер-форманс. Миїздимо, ми виступаємо, ми збираємо великі аудиторії. Це вічна тема Жадана. Мовляв, дарма кажете, що українська література не потрібна — адже коли куди не приїду, то збираю повні зали. Як на мене, це дуже наївний аргумент. Письменник не мусить перетворюватися на роз'їздного естрадника, це, перепрошую, інша професія. Місце письменника за письмовим столом. І для того, щоб була література про реальність, письменник не перформанси повинен влаштовувати, а збирати матеріали по темі та осмислювати їх. Є певні загальноестетичні вимоги до тексту, які не скасовує ні відсутність ринку, ні бідність літературної інфраструктури, нічого. Тобто є певні стандарти, яких треба триматися. Якщо ж ми їх не тримаємося, то одержуємо своєрідну ерзац-літературу; вона ніби і є, а «жизнь проходит мимо». Життя не осмислене, не схоплене, не сфотографоване. Але саме його й повинна описувати сучасна література. Якої у нас зараз великий дефіцит
