"Українська правда. Життя" записала найцікавіші з них.
- Чи читаєте рецензії на свої книжки? Яка рецензія вам сподобалась, якщо така є?

- Я рецензій читаю багато на початку, коли книжка тільки вийшла. Дитина і книжка справді подібна, на рівні тонких матерій, там процеси ідуть аналогічні і гомогенні. Кожна жінка пам'ятає момент, коли воно народжується, і ти його нарешті бачиш, яке воно.

Книжка - це те, чого ти дуже довго не бачиш. В силу того, що вона ще в тобі, в пам'яті, в свідомості бринить - треба все забути про цю книжку, а потім через кілька років прочитати наново, щоб глянути, яке воно.

І тому почути відповідь на перше "яке воно?" ти прагнеш почути від читачів, і в такий спосіб отримати дзеркало для свого новонародженого дитяти. Хоча насправді це лише скалки дзеркал, скалки розбитого кривого дзеркала. Кожен читач в уяві складає собі свою книжку, проектує на те, що йому близько.

Оті скалочки впродовж першого тижня ти жадібно визбируєш. Потім інтерес гасне. Починаються повтори. Рецензія, якої кожен з нас потребує, це прочитання книжки, де критик прочитає те, чого ти в книжці сам не побачив.

Були цікаві рецензії, але можу зізнатися, що найцікавішою була рецензія чеська. Там був контекст: я довідалася про "Музей покинутих секретів" те, про що раніше не думала. Це було порівняння з "Олександрійським квартетом" Дарела, з книжкою, яка за структурою композиції вважається ідеальним романом. Це історія, розказана чотирма різними учасниками. Це спроба створити просторовий роман через суміщення різнопросторових перспектив.

Це було цікаво. Я не знаю, наскільки це цікаво звичайному читачеві, а не філологу.

Найкраща рецензія - це те, що читач дочитав роман до кінця, бо це значить, що в романі був драйв, який зміг провести людину через ті 830 сторінок.

- Чи не помічали ви за собою, що ваше одвічне навчительство прикро відбивається на вашому письменницькому голосі?

- Є такий гріх, можливо. Але навчительство - не гріх. Я не бачу нічого особливо лихого. В мене немає алергії на людей, які навчительствують, якщо їм є, чому навчити. Я люблю вчитися сама.

Яким чином це впливає чи не впливає на мій письменницький голос - це інша тема. Не мені про це судити.

- Чи зараз пишете поезію?

- Уже років десять я всім відповідаю, що вірші пишу для себе. Мені їх транслювати не перестали, але я перестала мислити поетичними книжками - після четвертої книжки, після "Нового закону Архімеда", який вийшов у 2000 році і мав досить загадкову видавничу долю.

Книжка вийшла коштовна і недоступна отим студентам, які хотіли б її читати. Але це все гримаси нашого книговидання.

Режим писання і мислення поетичними книжками - це коли впродовж 4-5 років, як річні зрізи на дереві, зріз життя укладається в поетичну книжку зі своїм обличчям і своїм профілем. Коли ті вірші пишуться, то ти міркуєш і ніби заповняєш ними книжкову шафу майбутньої книжки, укладаєш композицію. Ця дисципліна композиції потім дуже придається тоді, коли поети починають писати прозу.

Очевидно, проза композиційно і технічно більш затратна, тому я перестала управляти тим віршовим потоком, перестала його компонувати. Щось приходить, і я його собі записую без думки, де опублікувати. А де зараз в Україні публікувати поезію? Літературних журналів обмаль, читачів у них ще менше.

У нас немає навіть практики, яка є в літературно укомплектованих країнах, де культура є складовою щоденного життя. Ця практика передбачає, що кожна авторитетна щоденна газета раз на тиждень в суботньому випуску публікує бодай один вірш - класиків, сучасників чи перекладних авторів.

А ви можете собі уявити, щоб "Дзеркало тижня" або "День" таке публікували. Сучасна поезія маргіналізована.

- Як відбувається процес творення?

- Я нео-неоплатоністка. Я дуже вірю в те, що ідея живого тексту існує до того, як текст з'явиться. Наша справа - його витягнути. Є звук, камертон, перші кілька рядків - і потягнувся невід. А далі треба працювати м'язами - тягнути на себе. І дуже часто воно обривається і повисає. В мене більше незакінчених віршів, аніж закінчених.

- Як виглядає українська поезія в світовій культурі?

- Поезія у нас направду світового класу. Тільки про це ніхто не знає, і ми насамперед.

На те, що поезія світового класу, є причини. Поезія є природною, поезію можна писати поза будь-якими соціальними вимогами. Поезію можна писати в тюрмі, поезію можна писати в злиднях, в казематі. Поезію можна виходжувати в умі, в ритмі ходи. Поезія - соціально найневимогливіше з мистецтв.

Після ХХ століття Україні лишилися справді великі поети. Але поезія є неперекладним мистецтвом, бо вона глибоко закорінена в стихію мови. Тому українська культура не зможе здобути собі реноме на міжнародному літературному ринку за допомогою поезії.

А проза потребує громадянського суспільства. Немає колоніального роману. Колоніальні народи не написали романів. З цього приводу можна довго і цікаво міркувати. Але факт лишається фактом - останнє століття було століттям великої катастрофи.

З початку 30-х після Розстріляного Відродження маємо чорну прірву, яка десь тільки в 60-ті почала потихеньку розсіюватись і пускати крізь асфальт перші паростки, які називаються шістдесятниками.

Моє покоління - друге покоління в літературі після катастрофи. Нинішні 20-літні - третє покоління необірваного зв'язку. Після трьох поколінь можна буде говорити про наново набутий культурний шар із розкопаними черепками 20-30-х років, які ми втратили за ХХ століття.

Після трьох поколінь можна буде говорити про нову українську літературну ідентичність.

- Чим далі порадуєте шанувальників?

- Ця книжка обіцяна. Моя наступна книжка - один з боргів читачам. У вересні "Факт" обіцяє її випустити і презентувати на Форумі.

Це не художня книжка, а моє листування десятилітнє з Юрієм Шевельовим. Там багато роботи не тільки упорядницької, а й коментаторської. Адже в тексті є лакуни, рефенції до телефонних розмов, де контекст пропадає.

Цей діалог не призначений на публіку. Він має свою сюжетну логіку. Коли ми познайомились, Шевельову було 82 роки, мені - 30. Кілька років пішло на те, щоб виробити спільну мову. Між нами не тільки вік, а й декілька історичних епох.

Хоча він і підписувався "Ваш дедушка", але ми познайомилися, коли мені було 30 років, коли я вже була доросла сформована людина. Зараз я розумію, що я багато пропускала повз вуха, через те, що у 30 років була переповнена власним життям. Це егоїзм молодого віку.

Тепер я не тільки перечитую, а перекоментовую новими очима з позицій себе сьогоднішньої. Це така дослідницька робота - це ніби ще одна зустріч із великою людиною, з якою хочеться договорити, але вже не договориш.

- Що вас зачаровує?

- Кожна людина, а людина творча і поготів, не губить здатності щодня зачаровуватись і щодня розчаровуватись. І дай Бог не повірити черговому розчаруванню, дай Бог щоразу наново зачаровуватись і розчаровуватись. Це взаємодія зі світом, яка свідчить, що ми живі.

http://life.pravda.com.ua/wonderful/4bf682f06f3b0/

Госпожа Забужко сразу же посочувствовала нам, как филологам. Мол, мы выбрали очень сложную профессию. На ее совести была одна полька, которая после знакомства с «Польовими дослідженнями…» психанула, не выдержала интеллектуального напора и на четвертом курсе покинула филфак.

Поговорила она и про страны, которые в первую очередь выкупают права на перевод ее романов. Как и в случае с Андруховичем, в первых рядах оказались поляки и немцы. В России, как оказалось, сейчас идет борьба между двумя издательствами за право публикации. В список также попали чехи.

Что зацепило: Забужко отметила, что сейчас нет квалифицированных переводчиков с украинского на английский язык. Повторила это несколько раз и спросила, почему аудитория смеется.

Кто-то очень смелый передал в записочке: 50 лет назад испанская писательница издала книгу о трех поколениях женщин, связанных одной тайной и т. д. Забужко дернулась и сказала, что с творчеством не знакома, но обязательно восполнит пробел.

Что оставило неприятный осадок: вспомнили о ее «дискуссии» с Андруховичем насчет Киева. Мол, он его недолюбливает, а она – наоборот. Писательница засмеялась и сказала: «Я ему об этом написала, а он, очевидно, не понял. Ну не понимает товарищ! А если он не понимает, о чем разговор? Вот с тех пор я его и не читаю. Ведь товарищ не понимает…» Может, моя реакция продиктована особым отношением к творчеству Андруховича и к его личности, но я считаю, что «товарищ» этот заслуживает не меньшего уважения, чем те, кто в своих произведениях Киев боготворит.

И подобные выражения возвращают меня к мысли, мелькнувшей еще на ГогольФесте. Оксана Забужко – это личность с большой долей эпатажа. В хорошем смысле слова. Насколько это возможно.

В целом, встреча понравилась. Полтора часа пролетели незаметно. Появилось еще большее желание наконец закончить «Музей…». Да и теперь я буду его читать, услышав расширенные комментарии автора.
http://tinatin999.livejournal.com/23343.html

На самом деле, утверждает Оксана Забужко, ее новая книга содержит несколько сюжетных линий, которые только с середины романа начинают нормально прорисовываться, и читатель понимает, что к чему.
Откуда есть пошла игра в «секретики»?
Когда-то наиболее нашумевший роман писательницы «Польові дослідження з українського сексу» обманул доверчивых читателей, которые и подумать не могли, что найдут под обложкой так мало секса и так много философии… Но в новой книге в смысле соответствия с названием все честно, хотя споров она вызвала куда как больше сочинения под нарочито эпатажным заголовком.

- Все мы в детстве закапывали в землю «секретики», что-то пестрое, красивое на кусочке фольги, прикрывали стеклышком, - вспоминает Оксана Забужко. – Смысла в этих действиях нет никакого. Одна из героинь моего романа выдвигает свою гипотезу о происхождении «секретиков», кое-кто даже поспешил объявить ее научной. Скорее всего, такая игра появилась после того, как люди научились прятать в земле от большевиков различные ценности, в частности, иконы в драгоценных окладах под стеклом. Дети замечали это и в подражание взрослым закапывали свои маленькие сокровища. А если просветить рентгеном нашу землю – сколько там зарытых и позабытых маленькими берегинями «секретиков»? И все они вместе, эти маленькие жизни, продолжают испускать мощное излучение своей энергии. Прошлому абсолютно наплевать, знаем мы о нем, или нет; оно влияет на нашу сегодняшнюю жизнь вне зависимости от того, помним мы его или позабыли. Чем меньше мы знаем о своем прошлом, тем хуже для нас. В романе на протяжении 60-ти лет сменяются три поколения, и мы видим, как оборвавшаяся любовная история возрождается через годы и прокладывает себе путь, соединяя совершенно других людей… Со смертью ничего не заканчивается. В романе есть психоделика, мотивы сновидений и мистики. Но главное, конечно, не это. Работая над книгой, я записывала воспоминания женщин, которые были репрессированы. Их детей отбирало НКВД и помещало в детские дома, меняя им имена и фамилии, чтобы невозможно было найти. Это одно из самых ужасных преступлений против человечества. Маричка Савчин отыскала своего сына, когда ей было уже 84 года, а ему – 62, и последним материнским подвигом оказалось решение не открывать ему правду, чтобы не травмировать сознанием печального факта, ведь человек прожил не свою жизнь…
Здравствуйте, госпожа Аптека?
Приехав в Одессу из холодного и сырого нынче Киева, Оксана Забужко отогрелась телом и душой.

- У вас совершенно потрясающая средиземноморская атмосфера, чего стоят одни вывески, - улыбается писательница. – Меня поразила, например, такая: «Пани Аптека». Я в первую очередь подумала, что речь о каких-то панах. Но тогда при чем тут аптека? А потом поняла, что имеется в виду пани, то есть госпожа. Дальше – больше: «Рыбы и прочие деликатесы». И ты смеешься до следующего угла, на котором читаешь: «Сладка Хатка». Этакий многонациональный борщ, который был характерен Одессе еще до революции… Надеюсь, что следующий мой приезд в Одессу будет связан с произведением вашего замечательного композитора Кармеллы Цепколенко на мои стихи. Кармелла написала хоровое произведение на мою микропоэму-триптих «История ереси», и это сочинение может прозвучать на следующем международном фестивале «Два дня и две ночи новой музыки». На Западе уже написаны на мою поэзию моноопера «Клитемнестра», реквием, даже оратория, в Украине это будет впервые, такое крупное сочинение с моим текстом…
Полноценно культурные страны сохраняют голоса своих поэтов.

В рамках своего визита в Одессу писательница презентовала аудиокнигу «Оксана Забужко читает свои стихи». Это первая в Украине лицензионная поэтическая аудиокнига, начитанная самим автором.

- А на западе от Чопа, где начинаются полноценно культурные страны, такое в порядке вещей, - вздыхает пани Оксана. – Аудиокниги Веславы Шимборской, Чеслава Милоша, дальше – Томаса Дилана. Так сохраняются голоса поэтов и стихи в авторском прочтении, а это неотъемлемая часть развитой поэтической культуры. Любая нация сохраняет голоса своих поэтов. Мало кто знает, что сохранились записи голоса Леси Украинки, правда, она не стихи читает, а народные песни поет – ее муж, фольклорист Климент Квитка, записывал на восковые валики, а она ему помогала, вспоминала, что знала…

Оксана Забужко надеется на развитие такой продукции на литературном рынке Украины. А еще – на то, что страна будет бережнее относиться к своим литераторам. С другой стороны, считает писательница, жаловаться нечего:

- Мы привыкли сравнивать себя с теми, кому хуже, чем нам. Однако по крайней мере пяти миллиардам людей на планете живется куда труднее, чем украинцам!

http://timer.od.ua/?p=65043

- "Музей покинутих секретів" переклали німецькою, - каже. - У жовтні-листопаді вийде моя нова книжка. Це вибране листування з Юрієм Шевельовим. Перший лист він написав мені 1992 року, а останній - від руки за два місяці до смерті 2002-го. Шевельов зробив для української мови те, що Грушевський для української історії. Після нього говорити про три братні мови - те саме, що Земля стоїть на трьох китах після Коперника.

Між мною й Шевельовим було не просто 52 роки, а три історичніх епохи. Там будуть листи, примітки, мемуарні вставки. Писала книжку чотири місяці, відрізавши себе від зовнішнього світу. Тільки брала участь в акції протесту перед головним офісом СБУ проти затримання директора музею "Тюрми на Лонцького" Руслана Забілого. Оголосили війну українській пам'яті. Мій роман має епіграф зі стіни тюрми на Лонцького "Хочеш знати, що з нами, чекай на нас". Здається, СБУ зараз пише його дев'ятий розділ під назвою "Музей вилучених секретів"...
http://gazeta.ua/index.php?id=355004

У п’ятницю, 17-го вересня, близько восьмої години вечора при вході до львівської філармонії зібрався чималий натовп. Через деякий час усі потрапили досередини, і, борючись за вільні місця у партері, зайняли весь зал.

Нарешті на прикрашену квітами сцену вийшла й сама Оксана Забужко.

Після тривалих вітальних оплесків письменниця розповіла про перспективи свого роману «Музей покинутих секретів». Тепер його зможуть читати і німці – через кілька днів після творчого вечора на Форумі Оксана Забужко планувала поїхати на презентацію книги у Німеччині. Німеччина – одна з держав, де відбуваються події роману, тож видання у ній перекладу є подією особливо важливою. Крім того, це перший іноземний переклад цього роману. Також готуються до друку перекладні видання твору у Росії, Польщі та кількох інших країнах. Тривають переговори щодо здійснення перекладу роману в Ізраїлі.

Не забуваючи про попередній набуток, письменниця не могла не розповісти про нові напрацювання. Протягом чотирьох місяців Оксана Забужко трудилась над новим романом, який, певно, вийде у жовтні (презетація – в листопаді). Це – її вибране листування із Юрієм Шевельовим. Тож і на обкладинці буде зазначено два імені.

Оксана Забужко і Юрій Шевельов познайомилися у 1990 року. Листувалися з 1992 року і майже до смерті Шевельова: останній лист, написаний від руки, надійшов за два місяці до його смерті.

Підготувавши книгу, Оксана Забужко, за її словами, тим самим повернула один зі своїх давніх боргів. Вибрані листи супроводжуватимуться примітками, мемуарними вставками. Уривки з текстів Шевельова й Забужко, які обговорювали у листах письменники, створюють своєрідний контекст для усього видання. Тож книжка вийшла трьохрівнева.

На творчому вечорі Оксана Забужко розповіла про самого Юрія Шевельова, зокрема про його внесок у розвиток українського мовознавства (після здійсненої ним «революції» у цій науці «казати про якісь спільнослов’янські корені – це все одно, що після Коперника казати, що Земля стоїть на трьох китах»), долю, те, як відстоював себе українцем, незважаючи на німецьке походження, яке могло врятувати його у роки фашистської окупації, про його еміграцію до Америки.

Створюючи книгу, письменниця намагалася «передати портрет доби очима двох її cучасників – найстаршого і наймолодшого поколінь». Книга є продовженням роботи, якою був «Музей покинутих секретів», і всі інші твори – це «утримання пам’яті». Пам’яті, яку, за словами Оксани Забужко, намагаються приховати.

І на колись поставлене в одному інтерв’ю запитання: «А чи справді нам треба знати усі секрети і усі таємниці минулого?», пані Оксана, зважаючи на теперішні дії СБУ, відповідає ствердним «Так».

Надалі вечір проходив за принципом «запитання – відповідь».

Оксана Забужко розлого відповідала на питання з надісланих із зали листків, читала напам’ять власні вірші, зокрема ті, що ввійшли у диск «Оксана Забужко читає свої вірші» (його презентували у травні цього року).

Теми торкалися мистецтва, літератури зокрема, історії і сучасної політичної ситуації в Україні.

Пролунав заклик до сучасних поетів робити аудіозаписи власного виконання своїх віршів, адже дуже мало лишилося записів голосів великих українських поетів.

Також розмова торкнулась біографій творів Забужко. Так, вже були спроби екранізації роману «Польові дослідження з українського сексу». Надходила пропозиція від польських митців екранізувати «Я, Мілена».

Взагалі література, за словами письменниці, «легше за все дається театрові». Екран не завжди здатен передати усі почуття, які вкладає авторка у внутрішні монологи своїх героїнь. «Процес читання – це завжди акт інтимний. Це завжди діалог між читачем і автором … Це результат співдії. Це результат внутрішнього голосу, який вмикається або не вмикається в читачеві. І, власне, сфера людських почуттів, котру не візуалізуєш, котру не передаси на екрані – оце і є те, що мене цікавить найбільше в літературі … Тому я завжди пишу від першої особи, тому я пишу саме внутрішнім монологом, намагаючись відтворити отой синтаксис, довгі речення, це інтонації внутрішньої мови героя, читача».

Наразі роль героїні з «Польових досліджень…» є мрією багатьох актрис. Роль охоплює «весь діапазон жіночого голосу – від ніжності, любовного лепету до крику, агресії, злоби…», тож виконувачка здатна показати все, що вміє. У Польщі моновистава за твором Забужко була хітом протягом шести чи восьми сезонів. Зараз в Ґаазі готується ще одна моновистава.

На питання, чому авторка використовує такі слова, що часто доводиться звертатися до словника, Оксана Забужко зауважила, що у написанні творів старається вживати ті слова, які найліпше допомагають зобразити потрібне. «Для цього годиться все – повний абсолютно лексичний запас української мови». Це і архаїзми, діалектизми, неологізми, де треба – сучасна ненормативна лексика.

Пролунала й порада молодим митцям: треба розділяти процес писання і пошук дверей видавництв, в яких можна було б друкуватися. Не треба нікого впускати під час писання у своє внутрішнє поле (ні критиків, ні публіки), старатись подобатись. Ліпше – намагатись сказати те, що хочеться. «Те, що справжнє, знаходить свого читача …, а те, що хоче подобатись сьогодні, – це завжди ставка на програш».

Загалом вечір скінчився на годину пізніше, ніж передбачалося. Усі виходили задоволеними, виносячи із зали ту частинку творчості письменниці, яку вона віддала своїми віршами, розповідями. Із спілкування Оксани Забужко з публікою можна виписувати афоризми. Наостанок один з її закликів: «Вимикайте телевізор, читайте книжки і більше спілкуйтесь із власними дітьми!
http://www.chytomo.com/typ....ko.html