Можна було б сказати, що книга ця є характерною для сучасного українського книговидавництва, коли зголоднілими на твори видавцями підчищається все з авторських загашників і потому додається до дедалі наростаючого видавничого буму, що, в принципі, не може не тішити, оскільки тенденція сама по собі оптимістична. Але все-таки з цією книгою ситуація дещо інша. Ясна річ, що після «Польових досліджень українського сексу» те, хай і не масове, проте все одно зацікавлене читацтво, котре сумлінно стравлює твори вітчизняної літератури, вже котрий рік поспіль безуспішно чекає на продовження блокбастера, на вихід у світ «Польових досліджень-2 (перша кров)». Розуміє це, очевидно, і сама Оксана Забужко. І саме тому, мабуть, не пише свого «Брата-2», замінюючи його «Сестрами» і видаючи частинами прозу, як на мене, принципово відмінну від її роману. Втім, хронологічно ці речі не так вже й віддалені одна від одної, просто засвідчують, що авторка не конче має бути приреченою на пожиттєві польові дослідження і що вони, ці дослідження, не перетворились для неї на її персональний «Готель «Каліфорнія», що, погодьтеся, трапляється теж не часто.

Разом з тим можна сказати, що зібрані в цій книзі твори, написані впродовж 90-х років і благополучно в них розміщені і залишені, під однією обкладинкою і саме в поданому авторкою порядку виглядають цілісно і вмотивовано, попри їхню, знову ж таки, розкиданість у часі і різних — жіночих і не зовсім — часописах; більше того, навіть присутність тут «Автобіографії» — речі, взагалі-то, доволі дивної, враховуючи, що хронологічно вона обривається 1997 роком (можна було б і продовжити, в принципі), в контексті наскрізного прямого мовлення, що його Забужко задає з першого ж рядка, виглядає не менш цікаво, ніж блискучі «Дівчатка» (як на мене, взагалі найкраща проза письменниці) чи легкий і незвичний для неї «Інструктор із тенісу». ОК — все на місці, що тут скажеш.

Загалом приємно вражає любов, з якою видавництво подає книгу, весь пакет додаткових бонусів у вигляді гарного друку, дорогого оформлення, фундаментальної передмови, тієї ж таки автобіографії, бібліографічних коментарів — «Факт», працюючи на Забужко, насправді працює на історію, і, здається, має на те всі підстави. У цьому випадку і давнє «Сестро, сестро», що прочитується загалом як шматок саме «польових досліджень», і мені особисто цілком не зрозуміла «Казка про калинову сопілку» доповнюються одне одним, створюють цілісність саме завдяки авторській інтонації, котра, у випадку з цією прозою, зовсім не є поняттям метафоричним: адже лише Оксана Забужко може, пишучи про фліртування на тенісному корті, згадувати про ГУЛАГ і «Лісову пісню», це вже стиль, те, що впізнається і не правиться.

Очевидно, ця книга не матиме розголосу «Польових досліджень…» і так само очевидно, що на це буде вказано авторці нашою коматозною критикою: мовляв, знову непопадалово, недоліт, так би мовити, де скандал, де тиражі, де взагалі — український секс? Ну, та Оксані з критикою взагалі не надто щастить. Ця критика останні кілька років перебуває в скептичному очікуванні її нового роману, себто чогось такого, що можна опустити одним разом, вже виходячи з наперед заданого романом сюжету. У випадку ж з такою книгою, як «Сестро, сестро», де, щоби говорити предметно, потрібно як мінімум дочитати її до кінця, включно з «Автобіографією» за 1997 рік, не так вже й багато знайдеться у нас критиків, здатних на це. Ну, та менше з тим.

Справді, на чому тут може спинитись прискіпливе око польового дослідника? Не на дівчатках же. Або дитинстві. О, на дитинстві може. Оксана й пише здебільшого саме про дитинство, аж цікаво стає — як можна викачати стільки буквоматеріалу з одного піонерського досвіду: адже навіть виголошені нею узагальнення на кшталт того, що «так і минуло наше дитинство — в Країні Спадаючих Колготок», важко сприймати як правдиву характеристику від покоління, це скоріше такий її приватний «ответ Чемберлену», зведення стосунків із системою за всі ті спадаючі колготи, що випали на її біографію. Власне, в тих таки — що поробиш? — часто згадуваних тут «Польових дослідженнях…» саме сцени з дитинства і виглядали, як на мене, найнесподіваніше та найцікавіше. Отже, не вимагай того ринок, роман взагалі можна було назвати «Польові дослідження з українського». Саме це фотографічне відтворення внутрішнього боку дитинства, витримане часовою дистанцією і викладене українською мовою, відтворення того, що Вадим Скуратівський у передмові до книги зазначає як «зранене дитинство, що його травми безперестанку проступають через особливий психологічний палімпсест цього письма», є найбільш цікавим, тому що в цій системі мовлення, як видається, Вінні-Пух і Тарас Шевченко — рівноправні персонажі її дитинства і, попри всю надмірну чи надуману дорослість її дитячих оповідок, можна сказати, що таке дитинство варто було прожити хоча б для того, аби потім описати його. Адже так чи інакше, кожен письменник насправді пише всього-на-всього свою біографію, і навіть поставлена під цією біографією дата, скажімо, шестирічної давнини, стає лише черговим пунктом подальшого життєпису, в якому насправді ніколи не знаєш, коли потрібно ставити останню крапку.

http://www.cn.com.ua/N255/culture/prose/prose.html