ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
Субота, 16.12.2017, 16:40
Форма входу
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 2«12
Форум » Оксана Забужко » Обговорення творчості Оксани Забужко » Музей покинутих секретiв
Музей покинутих секретiв
ЮліяДата: Четвер, 25.03.2010, 10:45 | Повідомлення # 26
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Музей перемог і поразок Забужко
У прозі існують два дискурси, дві оповідні манери: суворий лаконічний стиль, який оперує короткими реченнями і навантажує змістом кожне слово, намагаючись вкласти максимум інформації в мінімум матеріялу, – й розлогі творіння, де одне речення розтягується на десятки, а то й сотні сторінок, де автор вдається до широких ретроспекцій і ліричних відступів, у яких часом губиться недосвідчений читач…
У такому стилі написаний і новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Не буде помилкою сказати, що вихід цієї книжки став найбільшою літературною подією минулого року. Книгу цю чекали не лише видавці, а й читачі, адже сучасна українська проза надзвичайно бідна й читати рідною мовою майже нічого, крім того, Забужко вміло нагнітала інтерес до свого роману, недбало згадуючи в інтерв’ю та приватних розмовах, що працює над новою книгою і це буде «т-а-к-и-й роман»…
І от це творіння у нас у руках. Книжка справді вражає – передовсім своїм розміром і вагою: у ній понад 800 сторінок дрібним шрифтом, а важить вона не менше, ніж півкіла. Друге, що змушує читача витріщити очі, це напис на другій сторінці: «Видання здійснено за сприяння Катерини та Віктора Ющенків». Яких Ющенків має на увазі Забужко? Екс-Президента і його половину? Яке сприяння? Фінансове, організаційне, моральне? Що й казати, суцільні загадки… Гортаємо далі. Зміст. Присвяти. Схема родоводів. Давні світлини… З усього видно, що читання буде нелегке.
Та коли починаєш читати цю книгу, вона захоплює тебе з першої ж сторінки. Така властивість усіх Забужчиних книг – її гарячковий, нерівний і надзвичайно заплутаний дискурс напоєний такою енергетикою, що читач мимоволі скоряється авторці, дає згребти себе за карк і затягнути в той вир.
«Музей покинутих секретів» – складний роман: тут переплелася доля трьох поколінь, дія відбувається в трьох різних епохах, усі ці часові пласти перемішані, що інколи й не втямиш, де про УПА, де про сучасність… Уся фабула зав’язана навколо головної героїні, яка знімає фільм про діячку УПА Олену Довганівну, що загинула в 1947 році. Розлогі описи богемного життя в сучасному Києві, тусовок, інтерв’ю і сексуальні сцени переплітаються з подіями, які сталися понад п’ятдесят років тому, – підпільна діяльність ОУН, життя в криївках, бої з гарнізонниками… Довганівна чи радше Геля, як називається вона в романі, любилася з бійцем на псевдо Стодола і зайшла від нього в тяж. Коли її коханий зрадив і привів до криївки гарнізонників, Адріян (псевдо Кий) і Геля підірвалися гранатами… Роман є намаганням осмислити сучасну українську реальність, яка вражає усіх порядних людей.
Забужко заглядає в минуле, силкується пов’язати давні події в одне ціле й зрозуміти, чому ж сталося так, що незалежна українська держава лишилася вбогою модифікацією УРСР, чому всі наші сучасні політичні лідери зазвичай виявляються нікчемами, чому в Україні немає місця ні українській мові, ні культурі?.. Відповідь на останніх сторінках роману: «Це буде фільм про зраду… Чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду, – як дорогу, що веде до смерти… за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви».
Твір цей настільки масштабний, що критики вже прозвали Оксану Забужко другим Достоєвським і Томасом Манном. Звісно, трапляються в ньому редакторські недогляди (слівця на кшталт «папка», «крупний» тощо), технічні помилки (авторка називає шмайсером німецький пістолет-кулемет МП-40, хоч фірма Алоїза Шмайсера не мала до нього стосунку), історичні неточності («За вікном була весна 87-го, і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги» – перший мітинг у Києві організував Український культурологічний клуб 26 квітня 1988 року), але все це дрібниці порівняно з огромом цього роману, де викладено всю гірку й сувору правду про наше сьогодення, роману, який повертає нас до історичних витоків і спонукає нічого не прощати й не забувати.
Леонід Кононович
http://culture.unian.net/ukr/detail/188314
 
ЮліяДата: Четвер, 25.03.2010, 11:05 | Повідомлення # 27
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Своя правда
Украина получила долгожданный «роман десятилетия» — вышла в свет книга Оксаны Забужко «Музей забытых секретов»
Толпы на презентациях в Киеве, Львове, Ивано-Франковске. Длинные очереди за первыми сотнями экземпляров. Редкий, возможно, искусственный дефицит: основной тираж отстал от подогретого спроса на несколько недель. Безоговорочный статус главного литературного события XXI века на Украине. Вот она, эта книга: 830 страниц, история и современность, любовь и война, повстанцы и гэбисты, антиквариат и контемпорари арт, жёсткая категоричность и девчоночьи нежности, приязнь и ненависть, кровь и сперма, смерть и грядущее рождение.

Романа такого масштаба Украина ждала давно. Надежды возлагались на ударную тройку: Андрухович, Забужко, Жадан. Однако правый нападающий сейчас не в лучшей форме, а левый крайний ещё на пути к своим вершинам, так что первый гол записывает на свой счёт дама-центрфорвард. Забужко и впрямь оказалась в самом центре, не только литературной жизни своей страны, но также в эпицентре идеологической борьбы вокруг трактовок украинской истории.

У «Музея забытых секретов» есть любопытная параллель в новейшей русской литературе: это «Каменный мост» Александра Терехова. Обе книги — толстенные кирпичи. На каждую ушли долгие годы труда, включавшие тщательную работу с архивами и свидетельствами очевидцев. И в одной, и в другой речь идёт о событиях 1940-х, тайны которых пытаются раскрыть наши современники. Главные герои срисованы авторами с самих себя; при этом журналист Терехов предстаёт в ипостаси сыщика, а писательница Забужко примеряет роль журналистки.

Обе книги пестрят откровенными сценами (характерно, что русская — брутальными мужскими, а украинская — поэтичными женскими) и грешат многословием, каждая на свой лад. Терехов мучает читателя огромным количеством второстепенных деталей, Забужко же умудряется растянуть телефонный разговор на полсотни страниц; при этом на десять коротких реплик приходится тьма-тьмущая авторских рефлексий.

И в «Мосте», и в «Музее» дознание, натыкаясь на информационные дыры, обращается к мистике. Но если Терехов предпочитает пышную фантасмагорию допроса мертвецов в гомеровском подземном царстве, то Забужко обходится обычным сновидением. Впрочем, не таким уж обычным: тележурналистка Дарина Гощинская и бывший физик, а ныне торговец антиквариатом Адриан Ватаманюк, видят один сон на двоих, отчего их и без того крепкая любовь становится ещё крепче.

Во сне перед ними предстаёт тёзка Ватаманюка, галичанин Адриан Ортинский по прозвищу Зверь, убеждённый патриот и настоящий герой. В 1943-м он ликвидирует офицера гестапо, в 1947-м борется против советских оккупантов. Их самих в романе практически нет, но словесный образ захватчиков вполне однозначен. Интересно, как при этом зазвучит роман по-русски. Перед переводчиком Еленой Мариничевой, уже взявшейся за текст Забужко, стоит непростая задача: «Музей» и так отличается редким богатством лексики, а уж исторические эпизоды во Львове и окрестностях и вовсе переполнены головоломными галицкими диалектизмами.

Язык романа — одно из многих его достоинств. К прочим относятся красивая, тщательно выверенная композиция, сложное кружево человеческих взаимоотношений, галерея характерных типов эпохи: продажный телевизионщик, циничный депутат, особист с подобием человеческого лица, вероломная юница-секретарша, корыстолюбивый селюк-обыватель. Что до изъянов «Музея», то как удачно пошутил один украинский блогер, основной недостаток романа Забужко — это сама Забужко. Дарину порой трудно отделить от Оксаны, чья авторская позиция выглядит самодостаточной до лёгкой степени неадекватности.

По большому счёту, это роман о верности себе, и среди персонажей Дарина чуть ли не единственная, кому удалось ни разу не поступиться принципами. А ещё это книга о памяти, похороненной под толстым культурным слоем плодородной земли, из которой буйно прорастает всё что угодно — от прежних фальсификаций до новейших мифов. Попытка открыть правду, откопать забытый девичий «секретик» — задача весьма непростая. О том, как Забужко удалось её решить, предстоит ещё долгий и наверняка пристрастный разговор.
http://www.chaskor.ru/article/svoya_pravda_16168

 
ЮліяДата: П`ятниця, 26.03.2010, 11:15 | Повідомлення # 28
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Війна під проводом Оксани Забужко
Писати зараз критику на найбільшу прем’єру книжкового року – «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко – справа малопродуктивна. Про роман почали говорити ще коли були опубліковані лише уривки: скажімо, на окремих Інтернет-порталах всерйоз обговорювали, чи могла справді медсестра-єврейка в повстанській криївці робити мінет пораненому… і таке інше.

Значна кількість рецензій і відгуків з’явилася, коли книжка побачила світ, а її зміст переказували у живих журналах. З одного боку, це добре – на змісті тепер можна не зосереджуватися; з іншого – зле, адже мимоволі ризикуєш повторитися чи вдатися до полеміки...

Зрозуміло було заздалегідь, що той прошарок читачів, якому подобається творчість Забужко в принципі, сприймуть роман на ура, а ті, хто вважає її письмо заскладним чи надто емоційним, не будуть у захваті від 800-сторінкового тексту з подібними ознаками – звідси діаметральна протилежність відгуків: хтось проковтує «Музей…» за тиждень, а хтось кидає читання, не дотягнувши до сотої сторінки, з присудом «яка нудота». Справді, авторка вустами своїх героїв неодноразово повторюється, поширюючи змістову частину роману звичним потоком свідомості. Однак, якщо в сучасній українській літературі пошукати аналогів творчій манері Забужко, то доведеться констатувати, що їх мало. Так само бракує сучасним авторам невимушених діалогів, здатності передати емоції, страхи, почуття, аби вони не сприймалися як гола схема. Словом, це багате інтелектуальне письмо, яке може приносити насолоду саме собою, а каменем спотикання стає передусім так званий ідейний зміст.

Справді, образ головної героїні Дарини Гощинської неодноразово викликає роздратування – через її зверхність і нелюбов до всіх, хто не належить до кола обраних. Відреченим же виявляється досить широкий прошарок поспільства – від дівчини-практикантки, яка, поза сумнівом, свою кар’єру на телебаченні робитиме ротом, до «здоровенного, гергепистого бабиська з кепським прикусом», в якому безпомилково вгадується розвінчана авторкою Ліна Костенко, чиє дисидентство нібито значно перебільшене самою поеткою.

Сказати б, не дуже коректно оцінювати зовнішність, а вже потім заслуги перед нацією. Але й тут Оксана Забужко є чесною, адже побутова стервозність Гощинської свідчить, що авторці вдалося створити багатогранний і неплаский образ, який викликає довіру значно більше, ніж ті паранормальні здібності, якими наділено Дарину та її коханого Адріяна. Здається, значною мірою завдяки тому, що вони бачать сни, чують голоси і напряму спілкуються з минулим, закоханих піднесено до рівня чи не єдиних носіїв національної свідомості.

Звісно, ці міркування трохи не відповідають тенденції подавати «Музей…» як «велику книгу нашого народу» (прикметно, до речі, що ця цитата, яку вже полюбили застосовувати до роману, належить до доробку «розвінчаної» Ліни Костенко), однак, оскільки це вже зроблено, то можемо погодитися – не дарма. У великому епосі Забужко є все, щоб вважати його інструментом для пробудження історичної пам’яті. Саме про це мріє авторка, говорячи у своїх інтерв’ю, що найбільший комплімент від читачів «Музею…» – коли вони починають згадувати власні родинні історії, читай – національно самоідентифікуватися.

Стрижнева концепція роману «Музей покинутих секретів» пропонує українцям далі жити у стані роздлубування власних ран, розкопування своїх мерців, ненависті до своїх ворогів тощо. Зрештою, про це прямо говорить головна героїня, наголошуючи, що «…війна триває. Війна ніколи не припиняється. Тепер це наша війна, і ми її ще не програли». Утім, відповіді на питання «що буде, коли ми виграємо війну?» роман не дає. Можливо, тому, що українцям більш притаманно жити у стані війни і переможний фінал навіть важко уявити? Архіви буде розкрито, секрети викопано з-під землі, родини переживуть іще низку трагічних розчарувань, коли дізнаються, що їхні героїчні предки працювали зовсім на інші розвідки, – і війна триватиме далі.

Звісно, це тяжіння до вічної війни не є питомою ознакою лише українців, однак не можу не провести паралелі із виданим минулого року перекладом роману британської письменниці Зеді Сміт «Білі зуби». На тлі такого ж непримиренного протистояння релігійних, політичних, расових позицій лунає самотній голос однієї з героїнь, яка говорить про людей, що живуть звичайним життям, не аналізуючи архівів і не пригадуючи смертей: «Яке мирне існування. Яким гарним мусить бути їхнє життя. ... Найбільші травми в їхньому житті – це зміна лінолеуму. Сплата рахунків. Ремонт дверей. ... Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. ... Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більше ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці. Щасливі вихрінки».

Звісно, роман Забужко пропонує читачеві зовсім іншу парадигму пам’яті, хоча вряди-годи в монологах персонажів і проривається констатація, що «їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття наперед». Однак ні, ці резерви, очевидно, невичерпні, якщо навіть під локальну дитячу забавку в секрети підводиться солідна культурологічна та антропологічна база – так наші прабаби ховали під землю ікони, зберігаючи традиції посестринства. Зізнайтеся, прочитавши роман, ви відчули свою другорядність через те, що не закопували ґудзики й фантики, а, скажімо, стрибали в «резиночки»? Теж, до речі, гра, в якій сильно виявляються традиції взаємовиручки…

Отож, я би сказала, що роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» варто читати, але читати насамперед як справді добре зроблений художній твір з міцним сюжетом, прописаними характерами й багатою мовою. На окрему похвалу заслуговують частини про УПА, які сприймаються як досконала з композиційного погляду «повість у романі». Що ж до ідейного змісту – його сприйняття залежить від того, чи хочете ви брати участь у невидимій громадянській війні під проводом Оксани Забужко.
http://www.zaxid.net/article/62402/

 
ЮліяДата: Четвер, 29.04.2010, 22:49 | Повідомлення # 29
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Вісім повчальних монологів
Анотація нової книжки Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» каже правду: роман недаремно порівнюють із творами Достоєвського й Томаса Манна. Можемо ще додати Пруста з його пото-­­
ком свідомості та розгалуженими каскадами сюжетних ліній, Джойса з тим самим потоком і зміною точок зору та інших. Так, нехай із запізненням у більш як три чверті сторіччя, але українська література нарешті має зрілий модерністський роман – наголошено велику (832 стор.) книгу, котра намагається охопити, відчути, продумати життя, смерть, любов, інші константи світобудови в усіх їх сенсах. Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту.

Як його читати?

Але час промайнув. Зараз не початок минулого століття, тож читачів, здатних перетравити упродовж кількох вечорів чи безсонних ночей 800-сторінковий, навантажений масою міркувань роман, переважно вже немає. Це правда – визнаймо. Просто не стане часу. І гімназії тепер теж не такі, як тоді. Інші. Тому… вочевидь, не всі читатимуть роман повністю.

У «Грі в класики» Кортасара рекомендовано кілька способів прочитання його тексту: можна всі розділи по черзі, а можна – відповідно до спеціальних схем автора; або й загалом, як заманеться. Те саме цілком застосовно й до «Музею покинутих секретів».

Більшості читачів, а кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук, я б радив починати читання від третього розділу («Сни Адріяна») і далі перескочити зразу ж до розділу шостого («Останній сон Адріяна»). Такий читач матиме повнокровний повстанський «екшн»: підшкірне відчуття напруги й небезпеки воєнного часу, завдання, сутички, криївки, вір­ність, зрада, а також любовний трикутник – навіть багатокутник. Усе цілісно, динамічно й гостро: 208 сторінок тексту.

Звісно, претензії до цієї частини роману все одно будуть, адже фактично немає батальних сцен, дещо екзотичніше, ніж могло б те бути насправді, прописано любовне життя повстанців, а найгірше те, що за 50 сторінок до кінця повстанських епізодів уже знаєш, яким буде фінал.

Захопленим пані Оксаною та фемінізмом юнкам і юнакам, а також усім, хто на власному досвіді знає життя в Києві упродовж останніх 20-30 років, я б радив читати другий, четвертий, п’ятий та сьомий розділи (близько 430 стор.), котрі обертаються довкола трьох об’ємно й сильно прописаних персонажів: активних «селф-мейд» жінок тележурналістки Дарини Гощинської та її подруги Владки Матусевич, а також коханця першої з них Адріяна Ватаманюка. Цей персонаж, зі свого боку, відсилає до «повстанського» сюжету, але йти в це відгалуження не обов’язково, тим більше, що певне, нехай навіть куртуазне, оречевлення жінок у «воєнній» частині (медсестру Рахилю персонаж завойовує із суто гемінґвеєвською маскулінною прямотою) може суттєво підпсувати враження симпатикам гендерної коректності.

Друга стратегія читання буде особливо цікава спраглим аналізувати відчуття змінності сучасного нам Києва. І топоніміка, і побут, гучніші скандали, заявлені відкрито політичні гравці – цікава й барвиста панорама простору довкола нас, котру хочеться, немов калейдоскоп, пересипати знову й знову. Впізнаваність прототипу Владки Матусевич перетворює цю частину роману на ще одну, паралельну «повстанській», сагу – і до її пафосу в нас не стане претензій.

Врешті, невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман. Співпереживати, погоджуватися й сперечатися, кривитися через окремі банальності, радіти вдалим сюжетним ходам та багатому інтертекстуальному аранжуванню. Те ж, що дратує, – дратує лише мене; не виключено, що вас дратуватиме в тексті щось інше.

Геть учительку!

Найбільше, звісно, напружує сама Дарина Гощинська. Це її монологи чуємо впродовж цілого тексту (і так само прочуваємо в інтонаціях сучасного нам Адріяна). Дидактика її погляду спрямована на все довкола, проте вражає навіть не гострота критики, а масштаби узагальнень, котрі дозволяє собі робити ця успішна тітка. Тотальна більшість журналістів навколо неї продажні, буквально всі депутати тільки й чекають, як зрадити опозицію, а бізнесмени-скоробагатьки таки вже зовсім позбавлені смаку й сентименту до національного, українського.

Серйозно дістається молоді, пустоголовому поколінню, котре внаслідок своєї інтелектуальної обмеженості всуціль не фільтрує рекламного матеріалу з телевізорів, тупо висить в інтернеті й тільки чекає, як швидше продатися вже згаданим скоробагатькам, підставивши їм для послуг свої молоді тіла. Пластикова самотність та емоційна бідність прирікає всю цю генерацію на вельми непривабливе майбутнє: «Уявляю, – пророкує досвідчена зверхниця Гощинська, – яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять» (стор. 256). От, не вірить наша шановна завучка в силу віртуальної та розвіртуаленої дружби, в мережеві спільноти, в яких щогодини хтось ладен відгукнутися й підтримати. Утопія? Ми ще подивимося, чия утопія потужніша! Смайлик, смайлик, смайлик.

Елітаризм, відмежування «меншості, котра розуміє» від тупого «піплу, що хаває», є наскрізною позицією всіх магістральних текстів Оксани Забужко, найперше, «Польових досліджень…» та Notre Dame d’Ukraine. Жодних півтонів – світ поділено. Й через отаку бездарну більшість наша країна не має шансів, хіба уважно простудіює натхненні послання Гощинської та зробить висновки. Ставки високі: ця велика книга має застерегти і врятувати цілу націю – не менше.

Нам взагалі багато пояснюють у тексті – аж навіть подають визначення симулякра на стор. 601: таке собі охудожнене просвітництво, емоційно наснажене й підкріплене традицією жіночого втаємничення. За останні 20 років у нас не було масштабнішого й могутнішого тексту; і більш дидактичного теж не було. Вражає, однак, відсутність розуміння, що патріархальний світ, котрий направду відгонить гнилизною та цвіллю, – це таки спільна унісексова проблема й що варто перекидати містки, а не поглиблювати прірви. Втім, мої приватні просторікування вже наштовхнулися на критику найбільш метких до читання інтелектуалок: «Тобі, чоловікові, всього цього не зрозуміти». Атож, куди нам, товстошкірим носорогам?! А от два Адріяни – центральні чоловічі постаті тексту – тестування, схоже, пройшли.

Сентиментальні чоловіки

Можливо, найслабшими епізодами в романі є сцени інфантильного любовного сюсюкання сучасного нам Адріяна та його коханої Дарини. Такого серіалу ми ще не бачили – ідеальна жінка та її ідеальний чоловік. Краса їхніх взаємин так само вражає, як і переконує: він прекрасно її розуміє, піклується, поступається, зворушується й плаче – просто основ’яненківська Маруся. А Го­­щинська поруч, звісно ж, козир-дівка! І тим більш розчулює, як влад із усіма цими пестливими звертаннями (Киць, Зайчик, Лялюся), героїня намагається «грати дурочку», ой, навіть навмисно помиляється в сюжетах: адже ліжко до підлоги пригвинчують не в «Баскервільському псові», а в «Пістрявій стрічці». Ну, треба ж потішити чоловіка!

Паралельна пара в «повстанському» сюжеті демонструє не менш козирну Гелю й також Адріяна (Звіра, Кия), сторожкого до небезпек, інтуїтивного інтроверта, котрий постійно рефлектує, навіть під час виконання ризикованого завдання. Тоді, коли в півкулях не те що чоловіка – будь-якої людини вряд чи може залишитися щось, крім електричних розрядів адреналінового торнадо, Звір помічає красу піруетів снігу, музику дзеленчання трамваю, пригадує першу зустріч із коханою, розчулюється й плаче. Ласкавий та ніжний звір… А довкола нього – твариноподібні польські поліцаї, гестапівці й кадебісти, котрі стріляють, вочевидь, не думаючи. Гм, не диво, що ми програли.

Гендерними розстановками, цими постійними фалосами та сексуальними звіряннями обох статей, а ще постійним аж до нав’язливості фізіологізмом (із усіма закладеними в роман фрикціями, еякуляціями та менструаціями) книжка просто проситься під скальпель психоаналізу. Але традиційне фройдистське дошукування перверзій, для котрого авторка свідомо постачає купу матеріалу, видається нам поверховим і не надто цікавим. Краще поміркуймо про інше: жінки роману мають більш чи менш вразливу, але сталу ідентич­ність, знають, хто вони. Зі слів Адріяна: її серед ночі розбуди – скаже, що журналістка. Чоловіки ж, особливо обидва Адріяни, навпаки, постійно плутаються у власних тожсамостях. Їхнє головне запитання: ХТО Я? Схоже, авторка чомусь просто не дає їм пройти відповідну стадію, залишаючи при собі не далі як 5-річними дітваками (з сонцем у кишені, звичайно). Їх включено до символічного порядку світу без пояснень, і є лише одна інстанція, котра здатна провадити такий контроль – це Супер-Его, правдива роль центральних жіночих персонажів цього тексту. Реванш, жорсткий реванш: уся книжка просякнута жаданням помсти за сподіяні кривди – гендерну, соціальну, національну. Кадебістам дісталося тепер сповна: авторка просто каструє їх на сторінках, метафорично й буквально.

Футурологічний прогноз

Цікаво, якою буде подальша доля роману? Наприклад, виокремивши переобтяжену визвольним пафосом «повстанську сагу», вдалося б зняти непоганий фільм, цілком у стилі «Залізної сотні». А ще, прибравши з неї еротичні епізоди, цілком можна затвердити ті 200 сторінок для обов’язкового вивчення в національній школі. Досі ми мали лише «Солодку Дарусю» як сучасний аналог перечуленого Нечуя-Левицького. А ця книжка потужніша, вона може заступити у вітчизняному шкільництві монументальні тексти Панаса Мирного, хоч її прямолінійний ідеологізм, вочевидь, ближчий до улюбленої всіма учнями Fata Morgana.
http://www.ut.net.ua/art/168/0/3442/
 
ЮліяДата: Понеділок, 10.05.2010, 00:54 | Повідомлення # 30
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Щойно завершила читати "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.Враження чудові.Стільки всього...Важко отак одразу все висловити,що так би мовити накипіло з 2 лютого,коли почала читати(щоправда була майже 2-місячна перерва).

Дякую,Оксано Стефанівно,за чудову книжку,емоції,які вона викликала(я ревіла(якось банально звучить,але нехай),коли Адріан та Геля готувалися до самогубства),я ночами не спала,не будучи в змозі відірватись...Ще раз величезне спасибі за ВСЕ...

 
ЮліяДата: Четвер, 27.05.2010, 12:07 | Повідомлення # 31
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
«Музей покинутих секретів»: «дорослий» роман для підліткової нації
У недавньому інтерв’ю на «Буквоїді» Оксана Забужко порівняла українську державу з «важким підлітком», вказуючи на моральну крихкість і незрілість нашого посттоталітарного суспільства. У світлі цього влучного діагнозу роман «Музей покинутих секретів» виглядає як спроба письменниці дати розгубленому підліткові моральний орієнтир і скерувати його «переоцінку цінностей» у плідне річище. Як-не-як, а написати «роман про любов і смерть», запропонувати власну версію цих двох ключових для будь-якої культури стрижнів – це прерогатива дорослих, які здатні подивитися на підліткові суперечки оком об’єктивного модератора.

Проте в «Музеї покинутих секретів» авторка не перебирає на себе ролі модератора. Авторський голос у «Музеї» є радше голосом ще одного підлітка – сина репресованих інтелігентів, палкого антикучміста й фаната УПА. Пристрасний ідеаліст, він демонструє повний набір юнацьких рис. Тут і загострена реакція на несправедливість, і емоційні бурі, й гіперсексуальність, і некритичне ставлення до кумирів (вояків УПА), і мрія про досконале кохання...

Недарма Адріян Ватаманюк ніжно називає свою кохану Дарину «школяркою-відмінницею» за її старанність. Забужко-романістка сама виступає тут «відмінницею», яка ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. По суті, «Музей» – це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці і (особливо) в «Notre Dame d’Ukraine». Можливо, тому роман вийшов засерйозним як для художнього твору. Розлогі дидактичні відступи, які виглядали доречно в «Нотр-Дамі», дуже обтяжують роман і применшують задоволення від читання.

Поза тим «відмінниця» вміє гарно писати – її мова соковита, стилістично вироблена, підживлена тонким відчуттям діалектів і жаргонів. От тільки бажання заробити гарну оцінку примушує її дещо механістично сприймати вказівки вчителів. Деякі теми того-таки «Нотр-Даму» з фотографічною точністю перенесено в «Музей». У «Нотр-Дамі» аналізується українське родинно-любовне арґо – у «Музеї» з’являються «Лялюська» й «Адюська». Цілі розділи «Нотр-Даму» присвячено протиставленню «шляхетності» та «хамства» – у «Музеї» шляхетні головні герої вже протистоять багатоликому Хамові, втіленому то в Настуні-практикантці, то в акціонерах Дарининого телеканалу, то в нардепі Вадимові.

А головні герої тут і справді шляхетні, ба навіть більше – вони є ідеальним відображенням авторського «я». Дарина Гощинська не просто ідеалістка (як її попередниця Люба Гощинська з Українчиної «Блакитної троянди») – вона ще й ідеальна. Досконала зовнішність, від якої десятки мужчин завмирають просто на київській бруківці; досконалий професіоналізм тележурналістки; досконалий інтелект, який вкладає опонентів штабелями до її ніжок. Викапана Лара Крофт чи Лойз Лейн, що примушує частіше битися серця підлітків усього світу! За партнера цій жінці дібрано такого ж фантастичного мужчину, якого школярське захоплення порівнює з «шанхайським барсом» (добре хоч не «мексиканський тушкан»). У стосунках героїв не буває ні злетів, ані падінь, ані взагалі конфліктів. Думається, Забужко зробила головних героїв коханцями зовсім не для того, щоб розвинути «сюжетну лінію про кохання» – адже в повноцінній сюжетній лінії мусять бути перипетії, а не просто статичне обожнювання одне одного. Союз Дарини й Адріяна важливий насамперед як джерело психологічного комфорту для них обох. Маючи за спиною ідеального партнера, який беззастережно тебе обожнює, герої безстрашно крокують світом, борючись проти зла.

Дарина й Адріян подвійно ізольовані від зовнішнього світу: по-перше, своїм ідеальним коханням, по-друге, цілковито некритичним ставленням авторки. Замилувані одне одним, вони пробачають одне одному все. Авторка ж, замість бути об’єктивним арбітром їхнього взаємного обожнювання, сама долучається до цього обожнювання і дає героям індульгенцію на все – безпричинні спалахи гніву, разючу неповагу до інших персонажів, навіть намагання «по блату» втулити свою протеже до вишу. Шляхетність Дарини незаперечна навіть тоді, коли вона вихлюпує невмотивовану агресію на свою практикантку (чи ж та винна, що слабує на гайморит?). Так само шляхетність Адріяна безсумнівна навіть тоді, коли він подумки обзиває секретарку «козою» і сексистськи-принизливо мацає її за стегна та геніталії. Його образу це не поганить – адже він має «спокійну й самовладну поставу», завдяки доброму вихованню «з дому» знається на антикваріаті і взагалі наділений усіма рисами аристократа – аж до «виразно виліпленої кисті» з «довгими породистими пальцями». Жорсткий моральний кодекс Дарини не забороняє їй кохати Адріяна навіть тоді, коли його вчинки відверто суперечать шляхетському етосові (наприклад, сумнівні оборудки в стилі «брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші»).

Юнацький максималізм безкомпромісно ділить персонажів на позитивних і негативних, і це наперед визначає оцінку їхніх дій. Позитивний герой усе робить позитивно, хоча така сама поведінка у виконанні негативного героя неодмінно заслуговує на осуд. Наприклад, чому «двом дорослим, в повному цвіту кобітам» Дарині та Владі носити «Armani» – це підкреслювати власну рафінованість, а от юній практикантці Настуні носити «Gucci» – це демонструвати несмак і консьюмеризм? Позитивна героїня і в тридцять вісім років хвалиться «класним пупком», тоді як негативна вже в «двадцять з хвостиком» мусить мати целюліт. Авторка не вважає за потрібне обґрунтовувати, чому так є, – вона просто нав’язує читачеві свою картину світу, карикатурно розділену на чорне та біле («є ми, і є вони»).

Ще один «підлітковий» мотив «Музею» – це невпинний інтерес до сексу і щира віра, що в житті буває як у порнофільмах. Герої злягаються в лісовій криївці (тричі підряд!), на столі в книгосховищі... Що може робити безробітна Дарина на піку депресії, повернувшись додому після виснажливої полеміки з огидним сексотом Миколою Семеновичем і порядної порції алкоголю? Звичайно, тільки невтомно кохатися з вимогливим Адріяном («Що, знову? – Ага. Знову, і завжди»), ще й відкривати нові грані сексуального задоволення! Деякі персонажі взагалі характеризуються тільки сексуально: наприклад, «менопаузна» селянка з-над Бориспільської траси або «Свєта з дельфінчиком на причинному місці». Цілі сторінки «роману про любов і смерть» чомусь присвячено спогадам Дарини про те, як колишній начальник возив її «трахати» до розкішних готелів Бенілюксу – типова мрія восьмикласниці про зрілого коханця, наділеного грішми та силою.

До речі, про восьмикласниць. Мабуть, настав уже час для літературознавців узятись за дослідження мотивів «Лоліти» Набокова в прозі Оксани Забужко. Вже у «Польових дослідженнях» бачимо вплив «Лоліти» на Забужчин потік свідомості, по-набоковськи ритмований уколами метафор і натяків – і по-набоковськи елегантно-невимушений, наче танець на пуантах, нічого зайвого, 120 сторінок. «Музей» написано на значно нижчій передачі, формулювання там розлогіші, а темп повільніший, ніж у «Дослідженнях», але Набоков і досі просвічує крізь сторінки. Є там і ненав’язливі натяки («п’яний француз» Верлен), і відверті цитати, трохи штучно вклеєні в текст. Наприклад, навіщо приміряти на Вадима роль Гумберта? (Видно, звинувачень у політичній зраді та нуворішівстві недостатньо – треба звинуватити хлопа ще й у педофілії, щоб не лишити сумніву, хто тут позитивний, а хто негативний.) Крім того, фройдівсько-лолітівський ореол оточує образ Адріяна (тіло коханої, «як у школярки», «моя дівчинка», «біленькі трусики», «хлібобулочний, дріжджевий запах її тіла», дитяча ініціація героя «мокрою щілинкою та двома горбочками» дівчинки-однолітка). Проте «набоковські» елементи в «Музеї» є просто стилістичними прикрасами, а не структурними елементами, як у «Дослідженнях». Зрештою, «Музей» хоче бути не просто (пост)модерністською психологічною сповіддю, а суспільно-культурним полотном «не без моралі».

Моральними орієнтирами для головних героїв є нон-колабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки. Проте воно виглядає первинним щодо значно безпечнішого та успішнішого життя Адріяна-молодшого й Дарини. Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурного переємництва, яке є надзвичайно важливим для лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно не-більшовицькі стіни Львова...

Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років. «Музей покинутих секретів» претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Можна тільки милуватися колосальною роботою Оксани Забужко з документальними джерелами та її тонким нюхом на культурно значущі деталі.

Шкода тільки, що письменниця за сім років роботи надто «зріднилася» з матеріалом і не змогла виробити критичного ставлення до нього. Тому роман вийшов надто вже безкомпромісним – йому бракує гуманістичної універсальності Ремарка й Гемінґвея.

Але чи варто вимагати від Оксани Забужко бути схожою на Ремарка? Адже ми, її шанувальники, любимо її власний стиль. Тому насамкінець я просто висловлю мої читацькі побажання щодо того, як можна було зробити «Музей» приємнішим для читання. По-перше, відмовитись від обожнювання головних героїв і не повторювати щосторінки «яка ж розумничка ця Дарина!». По-друге, викинути з книги увесь зайвий секс, який приваблює масового читача, але зміст ніяк не збагачує, – всі ці мінети, страпони, лесбійські поцілунки та краплини сперми на волоссі. По-третє, дозволити Дарині знайти в архівах СБУ бодай якісь «крейдяні позначки», які б допомогли їй провести справжнє журналістське дослідження, а не покладатися на сни, хай навіть які промовисті. Особисто я дуже шкодую, що авторка не захотіла зробити з «Музею» справжній детектив – адже матеріалу б вистачило на українську версію «Імені троянди»...
http://sumno.com/literat....a-pidli

 
ЮліяДата: Вівторок, 01.06.2010, 10:02 | Повідомлення # 32
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
"Я почав говорити мовою персонажів Забужко" - Жадан
Дочитав десь до 150 сторінки й вирішив, що краще відкласти. Це не та книжка, яку можна проковтнути за кілька днів. Текст дуже в'язкий, він просто затягує. В якийсь момент почав відчувати, що говорю мовою персонажів. Але обов'язково повернуся до цього роману.
http://gazeta.ua/index.php?id=341038
 
ЮліяДата: Середа, 29.09.2010, 23:00 | Повідомлення # 33
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Німецьке видання
 
ЮліяДата: Понеділок, 18.10.2010, 21:45 | Повідомлення # 34
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Німецький перекладач «розгадав» стилістику Забужко
Над перекладом роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» німецький україніст Александр Кратохвіл працював з перервами чотири роки. Зізнається, коли вперше побачив текст – аж за голову взявся…
Александр Кратохвіл у німецькій україністиці відомий як науковець та керівник літньої школи «Українікум» у Грайфсвальді у 2005-2009 роках. Уже перекладав німецькою Андруховича і Жадана. Але особливі враження у нього залишилися від роботи над перекладами Оксани Забужко.

Перших два розділи “Музею покинутих секретів” Александер Кратохвіл отримав на руки ще 2004-го року. Поглянув – і подумав, що з таким складним текстом йому ніколи не впоратися. Однак після двохсот прочитаних сторінок страх пропав, стиль став зрозумілішим, і переклад, так би мовити, «пішов».
Логіка довгих речень
«На перший погляд, текст справляє враження бездиханності і складності, - ділиться враженнями Александер Кратохвіл. - Довгі, просто ду-у-уже довгі речення, “інклюзії” (лат.“inklusio” вставки – А.В.) з якимись дужками, дефісами, додатками курсивним шрифтом. Дуже своєрідна стилістика, час від часу треба повертатися на початок. Але загалом все це логічно збудовано».

У роботі над перекладом було багато перерв. Передовсім, коли Оксана Забужко паралельно працювала над книгою про Лесю Українку „Notre dame d'Ukraine“: Українка в конфлікті міфологій”. Третину роману перекладач узагалі отримав лише після того, як у грудні 2009 року книга вже була надрукована українською.
Розплутати нитку допоміг Skype
«Було дуже цікаво спостерігати, як розвивається роман. При цьому мені до останнього розділу не було зрозуміло, як Оксана Забужко буде розв’язувати в кінці ту заплутану “нитку”. І вона сміливо й переконливо вела дію до кінця, не “загубивши” жодної фігури», - каже перекладач.

Спілкувався Александер Кратохвіл з Оксаною Забужко винятково українською – двічі під час перебування авторки в Німеччині, решту часу шляхом інтернет-листування та телефонної програми Skype.

Автор: Андрій Вовк
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6111210,00.html

 
ЮліяДата: Неділя, 21.11.2010, 13:24 | Повідомлення # 35
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
http://lb.ua/news....ma.html
 
ЮліяДата: Середа, 01.12.2010, 11:17 | Повідомлення # 36
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Ukraina bez tabu
Znana ukraińska pisarka bezlitośnie obnaża marny stan ukraińskiego społeczeństwa i jego elit
Na Ukrainie powieść ta stała się bestsellerem. Powody? Wartka akcja, znakomicie skonstruowane postacie, wielka staranność w oddaniu ducha różnych epok: lat 40. na Ukrainie Zachodniej, okresu "dojrzałego socjalizmu" lat 70. i 80. oraz czasu dojrzewania Ukraińców do pomarańczowej rewolucji. Ogromną zaletą jest też język - plastyczny, bogaty i dostosowany do różnych postaci, regionów i czasów.

Oksana Zabużko przekonująco tworzy obraz tytułowych sekretów - dziewczęcej gry w zakopywanie najtajniejszych przedmiotów, marzeń i zwierzeń. To alegoria tajemnic życia poszczególnych osób i całego społeczeństwa. Dołów, do których spychano szczątki milionów osób zmarłych w czasie Wielkiego Głodu, i bunkrów powstańców z przełomu lat 40. i 50., w których wysadzali się w powietrze zaskoczeni przez Sowietów.
"Muzeum porzuconych sekretów" to powieść tradycyjna i zarazem na wskroś nowoczesna. Klasyczna saga opowiadająca dzieje trzech pokoleń rodziny dziennikarki telewizyjnej Daryny Hoszczyńskiej i bliskich antykwariusza Arkadija Watamaniuka. Dzieje ich miłości uwikłanej w losy pokolenia ich rodziców i dziadków. A zarazem jest to literacki "strumień świadomości" i postmodernistyczna dekonstrukcja pamięci kilku generacji Ukraińców. Wątek niepodległościowego podziemia ukraińskiego opowiedziany jest jako sny Watamaniuka.

Społeczeństwo bez pamięci

Literacką szarżą jest monolog Pawła Buchałowa - oficera Służby Bezpieczeństwa Ukrainy zatrudnionego w jej archiwum, dawnego kagiebisty. To syn żydowskiej dziewczyny uratowanej z przemyskiego getta i działacza ukraińskiego podziemia. Ona była pielęgniarką w UPA i agentką sowieckiej bezpieki. Torturowana za odmowę ujawnienia ojca swego syna i zgwałcona przez śledczych Ministerstwa Bezpieczeństwa Państwowego (MGB), powiesiła się w celi na własnym warkoczu.

Dwumiesięcznego Buchałowa adoptował kapitan MGB, by go wychować na przykładnego czekistę. Traktował to jako swoją misję i zarazem sztrafbatalion, batalion karny, dla niego w zamian za przewiny matki. Kariera Buchałowa rozwija się znakomicie do momentu, gdy w wyniku donosu wychodzi na jaw jego żydowskie pochodzenie. W KGB czasów ZSRR brzmiało to jak wyrok. Z opresji ratuje go przybrany ojciec. Postać Buchałowa to niezrównany portret człowieka sowieckiego i obraz spustoszeń, do jakich prowadziła sowiecka inżynieria społeczna produkująca "nowego człowieka".

Nie walory literackie jednak powodują, że powieść Zabużko jest najważniejszą książką ukraińską ostatniej dekady. "Muzeum..." to rozrachunek z ukraińską przeszłością i teraźniejszością, jakiego nie było w ukraińskiej literaturze. Dla autorki nie istnieją tematy tabu ani taryfa ulgowa w opisie rodaków. Jest bezlitośnie konsekwentna w obnażaniu stanu społeczeństwa ukraińskiego i przeraźliwie niskiej jakości elit politycznych i społecznych.

"Temat wiodący - mówiła w jednym z wywiadów - który towarzyszył mi podczas pisania, to bezbronność braku pamięci w obliczu przyszłości. To przekleństwo społeczeństwa ukraińskiego. Pozbawiony pamięci, a więc osłabiony. Ten, kto nie wie, skąd się wywodzi, nie dysponuje ważnym środkiem wsparcia psychologicznego. Rozumienia logiki i treści własnego życia i wydarzeń, jakie w nim zachodzą".

Im bardziej - przekonuje - człowiek ma władzę nad własnym życiem, tym dłuższy dystans, w którym „widzi” siebie w czasie. Daleko poza granicami własnego istnienia. W takiej samej mierze odnosi się to zarówno do poszczególnych osób, jak i krajów. Bolszewicy „przerwali związek łączący pokolenia i ogłosili wojnę »przeklętej przeszłości «. Im krótsza pamięć społeczeństwa, tym łatwiej nim manipulować”.

Babi Jar powstał

Związek łączący pokolenia to według Zabużko klucz do zrozumienia genezy przełomu politycznego i społecznego z 2004 r. Ukraińcy - przekonuje - dłużej nie mogli żyć w kłamstwie i wszystkiego przekładać na pieniądze. Nie mogli też zaakceptować wszechobecnej zdrady. Zdradzają bowiem ci, którzy powinni dbać o dobro ojczyzny. Jak bezwzględny funkcjonariusz Służby Bezpieczeństwa Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i mąż jednej z bohaterek, którego dewizą było, że nie należy ufać nikomu.

Zdradza też deputowany Naszej Ukrainy Wiktora Juszczenki, który za pieniądze rosyjskich służb chciał wysunąć przeciw niemu kandydata "technicznego" dla zmniejszenia jego szans. Postrzega świat i miejsce w nim Ukrainy jako element gry światowych potęg, w której nie liczą się żadne wartości. W latach 60. zdradza młody naukowiec penetrujący środowiska niezależnych artystów. Zostaje donosicielem ze strachu o siebie i z zazdrości o powodzenie utalentowanego kolegi.

Na antypodach stoją ci, którzy dochowali wierności własnym przekonaniom. Decyduje o tym wychowanie domowe, jak w przypadku Arkadija, którego dziadków zesłano do Kazachstanu. Wrócili do Lwowa w latach odwilży, zachowując niezłomną postawę i tradycje narodowe. Nieugięta jest postawa ojca Daryny, architekta, który nie potrafił zaakceptować zniszczenia dzieła swego życia. Ona sama buntuje się, bo nie chce służyć za duże pieniądze za przykrywkę dla programu telewizyjnego naganiającego dziewczyny do burdeli (podobnie operator z jej ekipy).

Losy rodzin Daryny i Arkadija odzwierciedlają odmienne doświadczenie wschodniej i zachodniej części Ukrainy. Pierwsze naznaczyła przede wszystkim trauma Wielkiego Głodu, milczenie na jego temat i dramat zbiorowej amnezji. Scena rozmowy głównych bohaterów z małżeństwem łupieżców, którzy okradli rozbity samochód pewnej malarki, należy do najmocniejszych. Grabią, bo tak nauczyli się za kolektywizacji, gdy przetrwać zdołali jedynie ci, którzy nie znali skrupułów.

Niepochowane ofiary Wielkiego Głodu, na których szczątkach położono wielopasmową autostradę, wyciągają ręce po żyjących. Stąd wielka liczba katastrof w tym miejscu. W latach 50. asfaltem pokryto Babi Jar w Kijowie, gdzie Niemcy rozstrzeliwali Żydów, a także Ukraińców i ludzi innych narodowości. W 1961 r. tama utrzymująca wlewany tam beton nie wytrzymała, grzebiąc setki nowych ofiar. "Babi Jar powstał" - napisała Zabużko.

Nie odpłata - wyzwolenie

Kilka lat temu autorka ogłosiła, że pracuje nad powieścią poświęconą UPA. Efekt wielu zaskoczył, bo temat UPA nie jest główny. Temperaturę dyskusji wokół książki podniosło zaangażowanie polityczne Zabużko. W sporze pomiędzy Juszczenką a Julią Tymoszenko stanęła po jego stronie. W lutym tego roku przed drugą turą wyborów prezydenckich w ślad za nim wezwała do skreślenia obydwu kandydatur - Tymoszenko i Wiktora Janukowycza - co równało się poparciu tego drugiego. Rozległy się oskarżenia o sprzeniewierzenie się ideałom Majdanu.

"Muzeum..." wywołuje sprzeczne oceny i komentarze. Jedni chwalą autorkę za podjęcie nieobecnego dotąd tematu. Inni zarzucają jej rozdrapywanie narodowych ran, rozkopywanie mogił ze zmarłymi i poległymi oraz rozbudzanie niechęci do innych narodów. Najwięcej zastrzeżeń wywołało stwierdzenie Daryny, że "wojna nigdy się nie kończy. Teraz to jest nasza wojna i my jej jeszcze nie przegraliśmy".

Bo wielu nie chce walczyć. Większość Ukraińców jest zmęczona sporami o historię trwającymi od zarania niepodległości. Stąd apele, by zakończyć "zimną wojnę domową" wokół UPA, OUN czy zbrodni Stalina. Na wzór Hiszpanów po śmierci Franco. W odpowiedzi słyszą, że nigdzie nie powiodło się chowanie narodowych szkieletów w szafie. One w końcu z niej wypadają, o czym przekonali się oprócz Hiszpanów także Polacy czy Niemcy.

Temat OUN i UPA zajmuje w powieści poczesne miejsce, ale wątki polskie nie są zbyt liczne. Są punktem wyjścia i rozdziałem zamkniętym. „Świat, który nie podlegał jego kontroli, był dla »Stodoli « [wspomnianego funkcjonariusza SB OUN] terytorium wroga: bez miejsca na współczucie. Adrian poznał już wcześniej ludzi z takim nastawieniem. Na początku wojny było ich więcej, również on sam był taki. Spadek po Polsce - to ona, władając nami z pogardliwą, cedzoną przez zęby pewnością, że »Rusini « nie są ludźmi, lecz »kabanami « - zahartowała nas jak dobrą siekierę, by odpowiadać symetrycznie, tym samym”.

I gdy - kontynuuje Zabużko ustami jednego z bohaterów - na Wołyniu i Podolu zapłonęły majątki polskich kolonistów, wówczas znalazła się u nas inna siła, która zagrodziła drogę owemu ruchowi po trajektorii ślepej odpłaty. Najwyższy kapłan ze Wzgórza św. Jura (greckokatolicki metropolita Andrzej Szeptycki) i w ślad za nim męczennicy-stygmatycy z podziemia rozpostarli ręce z krzyżem, wołając, by nasi ludzie nie plamili świętego oręża niewinną krwią. Nasza siła nie została powołana do służenia odpłacie, lecz wyzwoleniu, bo ten, kto znęca się nad bezbronnymi, sam staje się więźniem.

Dla Zabużko kluczowe znaczenie ma przeoranie pamięci Ukraińców - konfrontacja z jej sowiecką matrycą i budowanie tożsamości współczesnych pokoleń. Po porażce pomarańczowych i zwycięstwie niebieskich od Janukowycza, którzy w sferze pamięci odtwarzają postsowieckie wzorce, jej powieść nabiera szczególnej aktualności. Walka o tożsamość ukraińską trwa.

Polskiemu czytelnikowi nowa książka Zabużko pozwoliłaby lepiej zrozumieć, co dzieje się za naszą wschodnią granicą. Trzeba koniecznie wydać ją w Polsce.

Źródło: Gazeta Wyborcza
http://wyborcza.pl/1,76842,8590481,Ukraina_bez_tabu.html

 
ЮліяДата: Середа, 01.12.2010, 11:18 | Повідомлення # 37
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Scharf beobachtete Ukraine
Oksana Sabuschkos fulminantes Romanepos «Museum der vergessenen Geheimnisse»

Ilma Rakusa ⋅ In ihrer Heimat gilt die Lyrikerin, Romanautorin und Essayistin Oksana Sabuschko (geb. 1960) als wichtigste weibliche Stimme der ukrainischen Gegenwartsliteratur: mutig, streitbar, provokant; ihr Opus magnum «Museum der vergessenen Geheimnisse» wird als bahnbrechende Leistung gefeiert. Das dürfte sich bald auch hierzulande herumsprechen, wo Sabuschko mit ihrem Roman «Feldstudien über ukrainischen Sex» zwar vielfache Beachtung fand, doch in ihrer Statur noch nicht angemessen gewürdigt wurde. Zu entdecken ist ein 750 Seiten starkes Epos von aufklärerischer Wucht: Gesellschafts-, Familien- und Liebesroman in einem, Panorama der ukrainischen Geschichte seit den 1930er Jahren, basierend auf minuziöser Recherche und – was die jüngste Zeit betrifft – auf schonungsloser Entlarvung. (NB: Real die Ereignisse, erfunden die Figuren.) Der zornige, nur selten ins Zärtliche kippende Duktus des Romans geht aufs Ganze: Er will Verdrängtes ans Licht holen, will aufdecken, Zusammenhänge stiften, Lügen und Machtspiele dekonstruieren, er kratzt und rüttelt, denunziert und begehrt auf. Ein Buch unter Starkstrom, von einer mitreissenden Kraft, die bis zur letzten Seite nicht nachlässt.
Geschichten über Geschichten

Motor des Romans ist die Journalistin Daryna Hoschtschynska, Jahrgang 1965, «erfolgreiche Self-made-woman», Moderatorin der Fernsehsendung «Der Leuchter des Diogenes», in der sozial Ausgegrenzte wie stille Wohltäter zu Wort kommen. Attraktiv, energisch, risikobereit, hat es sich Daryna auf ihre Fahne geschrieben, der mafiosen Unrechtsgesellschaft Widerstand zu leisten. Ihre Familiengeschichte bestärkt sie darin: Der Vater, als Ingenieur an der Projektierung eines «Kulturpalastes» beteiligt, der 1970 in Kiew eröffnet und kurz danach – weil er den «Palast der Sowjets» in Moskau übertrumpfte – kaputt «renoviert» wurde, prozessierte so lange gegen die Entscheidung, bis er in eine Irrenanstalt abgeschoben wurde. (Der Architekt hatte sich, kurz nach der Eröffnung, erhängt.) Nach den Gesetzen der Sippenhaftung hätte auch die Mutter, eine Archivarin, zum Verschwinden gebracht werden können, doch ein KGB-Mann namens Buchalow verwendete sich für sie. Und so wuchs Daryna nicht im Waisenhaus auf.

Geschichten über Geschichten. Sie führen in die Tiefen der Vergangenheit und in den Dschungel postkommunistischer Gegenwart, sie handeln von Verrat, Krieg, Auslöschung, Machtkampf. Von Stalins Rache an den ukrainischen Grossbauern, die zur Hungerkatastrophe (Holodomor) von 1933 führte, von der Liquidierung der Ukrainischen Partisanenarmee (UPA) durch die Sowjets, von den politischen Wirren um 1990 und der systematischen Zerstörung von Akten, von skrupellosen Neureichen, Mafiosi und Mädchenhändlern. Zu letztgenanntem Typus gehört der Parlamentsabgeordnete Wadym, ein verführerischer Machtmensch, der seine Frau, die angesehene Malerin Wladislawa, auf dem Gewissen hat. Jedenfalls in der Deutung von Daryna, die sich nach dem Unfalltod ihrer besten Freundin den Fängen des Tycoons resolut entzieht, ohne Wladislawas letztem Geheimnis auf die Spur zu kommen. Denn die Bilderserie «Geheimnisse» ist eines, der Tod der Malerin auf der Boryspil-Schnellstrasse, unter der sich ein Friedhof von Holodomor-Opfern befindet, ein anderes. Aber gibt es zwischen den beiden Ereignissen nicht einen Zusammenhang?

«Das Museum der vergessenen Geheimnisse» ist nicht zuletzt eine Suche nach verborgenen Quellen und untergründigen Verbindungen. Fast zufällig stösst Daryna auf das Archivbild einer Gruppe von fünf UPA-Kämpfern, darunter eine Frau. Das Schicksal der 1920 in Lemberg geborenen, in Zürich zur Physikerin ausgebildeten Partisanin Helzja Dowhan, die 1947 durch Verrat umkommt (und deren Angehörige allesamt im Gulag landen), wird sie nicht mehr loslassen. Verraten hat Helzja ihr Geliebter, von dem sie schwanger war und der sich auf die Seite der Sowjets schlug. Die Handgranate freilich zündete der, den sie zu Unrecht abgewiesen hatte, Adrian. Und hier nimmt eine andere Geschichte ihren Lauf. Adrian, so stellt sich heraus, war der leibliche Vater des späteren KGB-Mannes Buchalow, der – bei seinem Ziehvater, dem Kommandanten beim Kampfeinsatz gegen die UPA- Leute, aufgewachsen – seine jüdische Doppelagentin-Mutter, die sich 1948 das Leben genommen hatte, nie bewusst zu Gesicht bekam. Eine hybride Existenz, voller Widersprüche und Unerlöstheit – und Darynas heimlicher Wohltäter.

Die Fäden verwirren und entwirren sich auf spannungsvollste Weise. Noch während Daryna Material für einen Film über die Untergrundkämpferin Helzja sammelt, begegnet sie deren Grossneffen, Adrian Watamanjuk. Zwischen dem jungen «Art-Dealer» und der renommierten Journalistin entflammt eine Liebe, die schicksalhaft zu kompensieren scheint, was Helzja abging. Erst recht, als Daryna gegen Ende des Romans schwanger wird. Ihr Kind, gezeugt in einer Nacht bewegter, Vergangenheit und Gegenwart ineinander spiegelnder Träume, soll leben, nachdem das von Helzja ungeboren umgekommen ist. Leben und Tod stehen in engster Verbindung.
Die Toten ins Recht setzen

Sabuschkos Roman macht diese Erkenntnis zum Axiom. Es geht nicht um behauptete Wahrheiten, um den Appell an eine höhere Gerechtigkeit, es geht darum, die Toten in ihr Recht zu setzen. Ohne diesen Akt keine Vergangenheitsbewältigung und keine Schlichtung des allgemeinen Unfriedens. Solange das Verdrängte (Vergessene) rumort, kann keine Ruhe einkehren. Mag an gewissen Geheimnissen auch nicht zu rütteln sein.

Faszinierend, wie Sabuschko historische Recherche mit psychologischer Extrapolation, Mystik mit Polemik kurzschliesst, wie sie Liebe, Macht und Tod in ihren vielfältigen Facetten (und Verknüpfungen) zeigt. Und wie sie in den acht Kapiteln bzw. «Sälen» ihres Roman-Museums unterschiedlichste Stimmen zu Wort kommen lässt. Erzählt wird mal aus der Sicht Darynas, mal aus der Adrians (im inneren Monolog), erzählt wird von der «Chronistin» der historischen Ereignisse, Helzjas Schwester Lina, und von einem allwissenden Erzähler, erzählt wird in Form von Interviews, «Audioaufzeichnungen» usw. Die Sprache gibt sich bald beschreibend, bald kolloquial-salopp und hoch emotional, voller Kraftausdrücke, Jargonismen, Verulkungen (Alexander Kratochvil hat die verbale Palette souverän ins Deutsche hinübergerettet). Da und dort wünschte man sich weniger vulgäre Vergleiche («Wir haben uns in der Zeit kennengelernt, als ich vor Selbstzufriedenheit geradezu stank wie ein ganzer Duty Free Shop in einem internationalen Flughafen»), denn auch ohne permanente Geschmacksverstärker wäre der Furor dieses Romans gewährleistet.

Als Versuch einer Gedächtnisarchäologie leistet er Grosses, als Liebesroman berührt er, als Vivisektion gesellschaftlicher und politischer Missstände in der spät- und postkommunistischen Ukraine (die Handlung endet 2003) ist er von schwer zu überbietender Schärfe. Und verfolgt man die Entwicklung der Helden Daryna und Adrian, liesse sich auch von einem Bildungsroman sprechen. Nein, in diesem Buch stagniert nichts. Zeiten und Räume wechseln im Flug, Träume vermischen sich mit der Wirklichkeit, schockierende Zufälle enthüllen einen tieferen Sinn. Das Leben ein Thriller? Auch das. Nur wegsehen und weghören ist verboten.

Oksana Sabuschko: Museum der vergessenen Geheimnisse. Roman. Aus dem Ukrainischen von Alexander Kratochvil. Literaturverlag Droschl, Graz 2010. 759 S., Fr. 41.90.

Copyright © Neue Zürcher Zeitung AG
Alle Rechte vorbehalten. Eine Weiterverarbeitung, Wiederveröffentlichung oder dauerhafte Speicherung zu gewerblichen oder anderen Zwecken ohne vorherige ausdrückliche Erlaubnis von NZZ Online ist nicht gestattet.
http://www.nzz.ch/nachric....66.html

 
ЮліяДата: П`ятниця, 03.12.2010, 12:12 | Повідомлення # 38
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Lorbeeren
Kiew: Sabuschko ist der Star der Ukraine

Die Ukrainer sind, Gott sei es geklagt, eines der ärmsten Völker Europas. Doch an Debattierfreude sind sie schwer zu übertreffen. Wenn sich dort ein 800 Seiten starker Roman in kurzer Zeit 20 000 mal verkauft, ist dies beachtlich. So erging es in diesem Jahr dem "Museum der vergessenen Geheimnisse" von Oksana Sabuschko, der wohl bekanntesten Autorin des Landes. Das Werk wurde zum "Buch des Jahres" gekürt. Manchen war das zu wenig, sie sprachen vom wichtigsten Buch der (seit 1991) unabhängigen Ukraine, andere holten noch weiter aus und stellten die Autorin neben Fjodor Dostojewski.

In den Medien des Landes und im Internet haben sich inzwischen zig Intellektuelle zu Sabuschkos opus magnum geäußert: Wie schnell sie es verschlungen hätten (Rekord: zwei Nächte), mit welchen Gefühlen, mit welchen Assoziationen. Der Roman verarbeitet sowjetische und ukrainische Geschichte von 1939 bis heute. Er schildert das Leben der Fernsehproduzentin Daryna im heutigen Kiew, die sich in den Antiquitätenhändler Adrian verliebt und damit auf die Spuren von dessen Vorfahren gerät, die als Partisanen auf Gestapo-Männer und (später) auf sowjetische Geheimpolizisten schießen und im Gulag enden.

"Es gibt keine bessere Art, die Gesellschaft aufzuwühlen, als eine neue historisch-revanchistische Diskussion in den öffentlichen Raum zu schleudern", schrieb eine Kritikerin über den Roman. Das ist Sabuschko in der Tat gelungen. "Revanchistisch" (vermutlich ist gemeint: revisionistisch) ist der Roman insofern, als er das immer noch lebendige sowjetische Geschichtsbild unterhöhlt, wonach in ganz Osteuropa auf die faschistischen Besatzer sowjetische "Befreier" gefolgt waren, wahre Lichtgestalten. Seit dem Frühjahr amtiert in Kiew eine Regierung, die diesem Geschichtsbild verpflichtet ist und die Herausgabe eines gemeinsamen russisch-ukrainischen Schulbuchs anstrebt. Flugs forderte Bildungsminister Dmytro Tabatschnyk, die Bücher aller lebenden Schriftsteller vom Lehrplan zu streichen; das sei doch schließlich "europäischer Brauch", weil sich bei deren Bewertung "die ästhetischen Kriterien noch nicht gefestigt" hätten. Das wurde vielfach als Angriff auf Sabuschko, Andruchowytsch und weitere Autoren der mittleren Generation empfunden.

Doch auch ministeriale Dekrete würden letztlich nur bestätigen, dass Sabuschko mit ihrem Roman an einem Gründungsmythos für die ukrainische Nation arbeitet. Inzwischen ist das "Museum der vergessenen Geheimnisse" auf deutsch erschienen (Droschl), Übersetzungen in weitere Sprachen sind in Vorbereitung, erste Reaktionen aus Russland liegen vor. So könnte das "Museum" Gegenstand einer internationalen Debatte werden.
Hannes Stein, Peter Stephan Jungk, Gerhard Gnauck
http://www.welt.de/print....rk.html

 
ЮліяДата: П`ятниця, 28.01.2011, 22:31 | Повідомлення # 39
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Украинская литература глазами “Нового мира”: Забужко, Жадан, Матиос, Ульяненко…
Имя Оксаны Забужко знакомо в России по роману «Полевые исследования украинского секса» (книга выдержала три издания в русском переводе). Второй роман Забужко, «Музей заброшенных секретов»,появился спустя четырнадцать лет после «Исследований». Книга огромна. И по объему (более 800 страниц), и по массиву поднятых в ней тем. Предпочтение явно отдается социальному, публицистическому, историческому плану. Хотя и любви и эротики здесь тоже хватает. На страницах мелькают имена Черчилля, Сталина, Горбачева, Ющенко, Кучмы, Гон¬гадзе. События: Чернобыль, Голодомор, Вторая мировая война, Перестройка. Персонажи: подпольщики УПА, украинские диссиденты, «новобогатьки» (аналог «новых русских» в Украине)… Не знаю, как бы все это удерживалось и сцеплялось вместе, если б не захватывающая сюжетная основа (роман лидирует в списках продаж в Украине), построенная на переплетении историй нескольких семей.
Главные герои — и ныне живущие, и погибшие: в снах они приходят друг к другу, жизнь одних снится другим. Много горьких размышлений о прошлом страны. «…Вера, язык и флаги менялись в украинских семьях чуть ли не каждое поколение, даже не как костюмы, а как одноразовые шприцы, укололся — и в ведро…». Но одну тему из прошлого Забужко все же поднимает на некоторый исторический пьедестал. Это тема послевоенного сопротивления советской власти, тема УПА. Предвижу, что по этому поводу будет сломано еще немало копий. Ведь в России (во многом — из-за недостатка информации) буквенное сочетание «УПА» — что-то вроде красной тряпки (что это — толком не знаем, но ненавидим). Рассказывать о противоречивых событиях языком художественной прозы, выступать «адвокатом» людей, попавших в исторические переплеты, — один из верных способов обезопасить, разминировать прошлое, приблизиться к примирению во взглядах на него. По словам Михаила Гефтера, несовпадение в обращении людей со своим прошлым — едва ли не «самый скрытый источник взаимного недоверия государств и миров».
О сегодняшней Украине автор пишет без пиетета: «…Мы говорили о переменах в правительстве и закручивании гаек на телевидении и о том, каким завсвинофермой выставился наш вице-премьер, — в общем, обо всем, о чем всегда говорят меж собой украинцы, полузнакомые и даже совсем не знакомые, неустанно дивясь, как стремительно их дурноватая страна летит под откос, и эти разговоры всегда немного напоминают мне тот анекдот, где у дядек ломается по дороге на ярмарку воз с арбузами, и дядьки очумело наблюдают, как те катятся в пропасть, и комментируют: глянь-глянь, а рябой-то впереди!..» Однако разочарования, свойственного интеллектуальной элите Украины после символического поражения «Майдана», в романе нет. В кульминационной сцене главная героиня романа журналистка Дарина осознает, что ей «поручена» судьба давно погибшей женщины, участницы разгромленного партизанского движения. Их встреча должна состояться (во сне или наяву — что в координатах романа не так и важно): «И я скажу ей тогда, что вины на ней нет, — думает Дарина. — И еще скажу, что война продолжается, война никогда не останавливается, теперь это наша война, и мы ее еще не проиграли…»
http://tisk.org.ua/?p=13040
 
ЮліяДата: Середа, 22.06.2011, 15:28 | Повідомлення # 40
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Оксана Забужко узгоджує переклади роману "Музей покинутих секретів" російською, польською та англійською мовами.

"На превеликий жаль, я вже кілька місяців вичитую переклад "Музею покинутих секретів" - англійський, російський та польський. Роблю авторську звірку. Як виявилося, це забирає непомірно багато часу, тижнів та місяців, які я абсолютно не враховувала. Це вибило з усіх графіків і я з цього приводу злегка депресую", - розповіла вона Gazeta.ua.

Разом із перекладом, впевнена письменниця, втрачається температура тексту.

"Кухня перекладу - це величезний невидимий читачеві підводний континент. Справа у співгрі особистостей письменника та того, хто перекладає. У кожного перекладача по тексту ти бачиш, що є органічним, а по яких ділянках він не розуміє, про що йдеться. Не те, щоб зовсім не розуміє, а перекладає слова без розуміння контексту. А це автору видно завжди. Якщо говорити про переклад саме на російську, то звичайно частину шарму втрачається. Бо у мене багато шарму тексту стоїть на мові. Ми по цій лінії багато працюємо з перекладачкою Оленою Мариничевою", - зазначила Забужко.

Видавництво "АСТ" планувало видати "Музею покинутих секретів" у Росії на кінець цього року.

"До кінця року не вийде, бо багато роботи. Зараз Маринечева працює над четвертим розділом. Російський журнал "Новый мир" планує опублікувати три розділи. Вони ще четвертий просять. Я не знаю, чи є сенс так по окремих частинах публікувати. Але видавець каже, що це реклама для роману. Російський книжковий ринок хоче бути американським, але у них масовим накладом іде трешняк. А так звана висока література там іде дуже скромними накладами. Коли подивитись якими тиражами там видається той самий Сорокін, то ви здивуєтесь. Виявиться, що справи наших авторів, які нарікають на малі тиражі, пропорційно трохи чи не ліпші, ніж у росіян", - додала Оксана Забужко.

Письменниця найбільше хвилюється за переклад роману польською.

"Мене значно менше турбує російська реакція на "Музей". Цікавить реакція поляків, тому що для них тема УПА не менш складна. Вони цю тему знають ще менше, аніж знають в Росії. Чисто по-людськи, для мене польський переклад є важливішим, аніж американський, який виходить на глобальний ринок. Тому що важливим є момент українсько-польського діалогу", - сказала Забужко.

Костянтин БАРАНОВ
http://gazeta.ua/articles/culture/387561
 
ЮліяДата: Вівторок, 28.06.2011, 10:10 | Повідомлення # 41
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Пототипи жіночих персонажів "Музею..."
Дарина-Мар'яна Чорна
Влада Матусевич-Соломія Павличко
 
ЮліяДата: Вівторок, 12.07.2011, 08:54 | Повідомлення # 42
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
2000 Menschen besuchen das Literaturfestival Leukerbad
Das Literaturfestival Leukerbad erfreut sich weiterhin wachsender Beliebtheit: 2000 Eintritte wurden dieses Wochenende gezählt - 500 mehr als 2010. Das Besondere an diesem Lesefest sind ungewöhnliche Veranstaltungsorte wie Bars, Gärten, Bäder und Alpwiesen.
Leukerbad VS. – Einer der Höhepunkte dieses Jahr sei die multimediale Schau über den US-Autor James Baldwin (1924-1987) gewesen, berichteten die Veranstalter am Sonntag. Der Afro-Amerikaner verfasste in den 1950er Jahren in Leukerbad seinen ersten Roman «Go Tell it on the Mountain». Er sei der erste «Neger» im Dorf und eine Sehenswürdigkeit gewesen, schrieb er später.

Als weiteres Highlight glänzte auf dem Lesefest die Trägerin des Deutschen und des Schweizer Buchpreises, Melinda Nadj Abonji, die mit dem Multiinstrumentalisten Balts Nill auftrat. Auch die Lesung Oksana Sabuschkos zusammen mit ihrer deutschen Stimme, der berühmten deutschen Schauspielerin Angela Winkler, habe begeistert.

An der traditionellen Mitternachtslesung am Freitag auf der Gemmi-Passhöhe lasen der Verleger Gerd Haffmanns und die TV-Moderatorin Monika Schärer pikante Auszüge aus den Tagebüchern von Samuel Pepys. Dank der ersten vollständigen Übersetzung seiner Notizen macht der vor 300 Jahren verstorbene Autor derzeit Furore.

Für die 17. Ausgabe des gemütlichsten Literaturfestivals der Schweiz sollte man sich das Wochenende vom 6. bis 8. Juli 2012 reservieren. (sda)
http://www.suedostschweiz.ch/kultur....ukerbad
 
ЮліяДата: П`ятниця, 16.09.2011, 11:36 | Повідомлення # 43
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Националистический реализм
Возмутитель литературного спокойствия Оксана Забужко написала роман-поучение и предупреждение
Роман украинского писателя Оксаны Забужко «Музей заброшенных секретов» написан в прошлом году, готовится русский перевод, отдельные главы уже опубликованы. Книга эта скандальна, но и поучительна. Это другая оптика, антиимперская, другой взгляд на события военной и послевоенной истории
Это антироссийская книга, читатель. И тут нечего пугаться и стесняться: независимость бывших республик строится на отрицании прежнего опыта; а то, что советское до сих пор равно российскому, — за это мы должны укорять прежде всего самих себя. Это роман-поучение и предупреждение. Он учит тому, как правильно Родину любить, причем любовь физическая и любовь к Родине неотделимы. Любят в этом романе, как и в другом известном произведении Забужко — «Полевые исследования украинского секса», — много и со значением. Тематически и стилистически, в частности, флешбеками в форме снов он схож с романом Александра Терехова «Каменный мост». У Терехова акты любви, за описание которых его так ругали (за «спермоточивость» ругают в Украине и саму Забужко), отражают мироощущение героя. Такое чувство, что трахается он с советской историей, будучи не в силах ни удовлетворить ее, ни получить удовлетворение. В романе Забужко секс гораздо более продуктивен; после каждого полового акта герои гораздо лучше понимают Родину, и наоборот: Родина понимает лучше их. Секс у Забужко также противопоставлен рабству (позиция семидесятника: личная жизнь и секс как единственный островок независимости). Наконец, секс в романе есть аналог культуры, в том числе и политической, главной добродетелью которой в Украине считается умение маневрировать и вступать в тактические союзы.

Это другая оптика — антиимперская: этим роман в первую очередь и поучителен для российского читателя. Это взгляд тех, кто в любой геополитической драме оказывался заложником и жертвой; и чья борьба за независимость, с точки зрения «больших игроков», всегда будет выглядеть «неуместно». Речь в первую очередь о тех, кого у нас называют украинскими буржуазными националистами, в просторечии — бандеровцами (хотя ОУН Бандеры — лишь одно, радикальное, крыло организации украинских националистов).

Надо сказать, что для украинской литературы идеализация и даже обожествление Украинской повстанческой армии (УПА) стало уже общим местом; российскому читателю это напомнит советскую патриотику, только написанную справа налево. Этот жанр можно назвать националистическим реализмом, если бы не язык. Забужко пишет сложно и физиологично, примерно как если бы «Сильных духом» написала Эльфрида Елинек. Воины УПА, как когда-то советские солдаты, обладают не одной, а сразу всеми добродетелями: богатым внутренним миром, хорошим образованием, любовью к Богу и Родине, ненавистью к врагу. При этом если влюбятся в кого — краснеют и бледнеют и чуть ли не в обморок падают. Среди повстанцев царит культ высокой культуры. Как-то в схроне зашла речь о Сталине, и кто-то матюкнулся, но на него тут же «зашикали хлопцы»: мол, тише, женщина же в помещении! (Советские офицеры, напротив, «как рассказывали девчата», даже не подтираются — стр. 615.)

Есть и ряд моментов, зеркальных именно с идеологическими советскими клише. В отряде УПА рука об руку с западноукраинцами воюют «восточники», русские и евреи. (Для полного интернационала не хватает еще этнического немца и, допустим, грузина.) Пленный майор НКВД после полугода жизни в лагере повстанцев проникся их верой, но его все же решают расстрелять; и майор, и повстанцы ведут себя при этом с галантностью мушкетеров. Майор говорит: мол, хлопцы, никаких претензий, сам военный, всё понимаю. А расстрелявшие его повстанцы так переживают, что сами ищут смерти (506-я стр.). Очень трогательно, с любовью описана еврейка Ривка, засланная чекистами в отряд УПА, но также проникшаяся идеями (sic! — пишут в таких случаях) и служащая делу национально-освободительной борьбы. Герой романа, офицер УПА, любуется ее бездонными глазами и гордым профилем, и мы любуемся вместе с ним. В УПА действительно использовались в качестве медперсонала евреи. Но на этом зыбком фундаменте Забужко выстраивает новую, сверкающую пластиковыми окнами концепцию: что УПА была интернациональной по духу и задачам — и все народы сбегались туда бороться с тоталитаризмом. Естественно, про участие националистов в уничтожении еврейского и польского населения на территории Украины автор не вспоминает ни разу, но зато устами циника-депутата заметит: если бы в 1941 году Сталин и Гитлер договорились, то гетто появились бы и в СССР. То есть пусть никто тут не льстит себя надеждой, что по «еврейскому вопросу» он, в отличие от нас, в шоколаде. Вам просто повезло.

Еще одна скользкая тема — о «ритуальной жестокости» УПА во время и после войны. Любой советский школьник знал, что бандеровцы зверствовали «хуже немцев»: истории с разрезанными животами беременных учительниц и прочие ужасы описаны в советской литературе и публицистике. С азартом крупного игрока Забужко переводит все зверства на счета НКВД: отрезанные языки, вспоротые животы и выколотые глаза — это теперь исключительно их работа. А вот как «на самом деле» с «учительницами» поступали повстанцы, пишет Забужко: они проводили беседы. («Но после беседы приезжая медсестра кое-что начала понимать».) Именно так — исключительно словом, проповедью — воевали повстанцы с советскими учительницами и врачами. При этом сама природа помогает УПА: даже птицы, которые узнают о приближении чужаков первыми, предупреждают по¬встанцев своими криками.

Роман Забужко написан словно двумя авторами: один отвечает за историю, а другой — за современность. Психологически этот первый находится, по фрейдистской терминологии, в допубертатной стадии автоэротизма — когда всё в себе умиляет, любая мелочь. Допустим, украинские националисты, вступая в тактический союз с нацистами в 1941-м, рассчитывали, что нацизм и сталинизм взаимно истребят друг друга и Украина обретет независимость. Позднее, с 1943-го, УПА воевала и с немцами, и с Советами — на два фронта. Сегодня украинская историография предлагает следующую трактовку: УПА была уникальным явлением времен 1940-х годов, которое опередило мировую историю на целый шаг — пока один тоталитаризм боролся с другим, украинские националисты уже боролись против тоталитаризма как такового. Опровергая законы войны и являясь некоей «третьей силой» во Второй мировой войне. «Одни только мы решили идти до конца», — горделиво объявляет один из героев романа, также упрекая и Запад — в том, что он не рискнул воевать со Сталиным.

Советская власть за два года (с 1939-го по 1941-й) в Западной Украине так постаралась, что немцев встречали как освободителей. Начиная с 1944-го и до начала 1950-х здесь творилось то, что можно назвать взаимным зверством; советская власть брала на вооружение методы националистов — и, наоборот, апофеозом этого зверства были переодетые в оуновскую и, соответственно, в чекистскую форму отряды, целью которых было скомпрометировать друг друга — еще большим зверством — в глазах мирного населения. Но даже если отрешиться от пропагандистских штампов, настаивать на какой-то исключительной моральности одной стороны в противовес другой — абсурдно: и если политику это прощается, то литератору — нет.

Отдельная тема, роман в романе — борьба за чистоту украинского языка — против в первую очередь русифицированного суржика. Автор едко высмеивает тех, кто говорит по-украински, но думать продолжает по-русски. Русский язык выступает тут антиподом свободы: это язык рабства, язык поглощения, и никакие культурные достижения не могут извинить его имперских комплексов. Помещенные в украинский контекст, русские слова звучат всегда несколько издевательски: даже не русские, а русскОе тут виной — матрица, сама природа русского, которая, пожалуй, неисправима. Однако предателям-украинцам Забужко также не спускает: тема «бывший агент КГБ» для интеллектуальной и патриотически настроенной элиты по-прежнему актуальна.

Действие романа происходит накануне «оранжевой» революции, в 2004 году, когда Украина готовилась к операции «Преемник». Вот как автор описывает настроения в журналистской среде (перевод мой. — В. Г.): «В какой-то момент все профессиональные темы сдохли, люди просто перестали всерьез говорить о том, что делают. Потому что никто уже ничего, кроме бабок, всерьез не делал. В какой-то момент — какой, когда именно он настал? — внезапно всем стало по фигу; так, словно запущенный вирус латентной болезни, которая подтачивала их изнутри, сделал наконец свое дело, и оставалось констатировать только rigor mortis. Да нет, даже и не rigor — вязкую, трясинную массу, которая засасывает везде, куда бы ни сунулся, и казалось, что на очередном банкете-фуршете вокруг столов толпятся с тарелками и бокалами, всегда чавкая, звеня посудой, не живые, и, в целом, черт им в печенку, успешные в этой жизни люди, — а трупы, размякшие уже до текучей, кашеподобной консистенции, протянешь руку — и застрянешь по локоть в липком».

Кажется, написано о России — в том числе о сегодняшней. В романе вообще много таких параллелей — и, как кажется, их все-таки больше, чем отличий.

Василий Геросин


http://www.novayagazeta.ru/data/2011/102/28.html
 
Форум » Оксана Забужко » Обговорення творчості Оксани Забужко » Музей покинутих секретiв
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:


  Copyright MyCorp © 2017
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET