Оксана Забужко розповіла, що "Музей покинутих секретів” невдовзі вийде польською, чеською, російською мовами. Письменниця уклала угоду з міжнародною інтернет-крамницею Amazon.com, яка нині шукає кваліфікованих перекладачів з української на англійську, які б переклали роман для англомовного читача.

"Аmazon.com сповнений ентузіазму, - каже вона. - Влітку видають "Польові дослідження з історії українського сексу”, і також ідуть переговори з іншими європейськими видавництвами. Очевидно, насамперед то будуть країни, в яких мав успіх мій попередній роман. Думаю, що "Музей покинутих секретів” багато що скаже про Україну західному читачеві".

Пані Забужко вважає, що попит на історичний роман, історичну літературу в Україні не просто існує. Він відповідає сучасній європейській тенденції.

"Це є європейська тенденція 2000 років. Вона ще не зовсім оформилася, але мені дуже приємна ця тенденція, - розповідає письменниця. - Це те, що я свого часу писала у "Хроніках від Фортінбраса”. Тільки я тоді це мислила тільки в категоріях, у масштабах України. Що за нами є усі ці нерозчищені авгієві стайні ХХ століття, в котрих ми ще не починали прибиратися. Глибоко переконана, що основні проблеми України походять, власне, від того, що за 20 років незалежності у нас ніяк не починалися ніякі чищення авгієвих стаєнь, з якими все-таки, — більшою мірою-меншою мірою, більш успішно-менш успішно, але впоралися і Польща, і країни Балтії. Відповідь на запитання, чому Польща і країни Балтії там, де вони є, а ми — там, де ми є, лежить на поверхні. Тому що вони зі своєю недавньою повоєнною історією, - з саме тим періодом, який покриває "Музей покинутих секретів", - вони зі своєю історією розібралися. І в цьому сенсі, я би сказала, оця фортінбрасова місія: "повиносити трупи, розчистити кін і записати історію", - виявилася актуальною для цілої Європи, включно з Францією, де ми з Вами зараз знаходимося".

Українська письменниця вважає, що лише наприкінці ХХ століття почали з'являтися не тільки історичні романи, але також документальні студії та історичні дослідження, які проливають світло на багато неоднозначних подій часів Холодної війни, "котрі якщо й артикулюються, то хіба що — крізь зуби”.

Оксана Забужко пояснює: "Кожен із європейських народів має в своїй шафі скелети, які бряжчать не згірше від українських. Звичайно, різні народи, різні шафи, різні скелети. Але чистити всім є що. І власне, на сьогоднішній день, на 2000-ні роки, очевидно, нагромадилася та критична маса, коли кількість переходить у якість, і як казав Павло Тичина "батьки кислиці їли, а в синів оскоми на зубах”. Тому я розумію, як читають "Музей...” українці, дуже багато отримую відгуків, і на сьогоднішній день близько 15 000 тисяч примірників розійшлося, що таки багато для такої недешевої для українського читача книги, і є певною мірою сенсаційним успіхом. Отже, те, як читають українці, це справді впізнавання сімейних історій. Незалежно від того, хто в кого на чиєму боці воював. Але то ефект якоїсь такої міни, яка вибухає в пам'яті, і в свідомості читаючого оживають якісь розповіді, якісь історії, розказані бабусею чи дідусем, і відбувається виставляння якихось бойових точок... Тобто для українців, зрозуміло, то їхня історія. Але, виявляється, що й для зарубіжного читача, - принаймні, на німецькому прикладі можна це сказати, і як мені говорила також одна швейцарська журналістка, котра багато довідалася про Україну з цієї книжки, як вона сказала, вражена була, до якої міри ми нічого, сказала вона, не знаємо... Але її більше цікавили якраз сучасні моменти. Її цікавили всі ці сюжети, пов'язані з маніпуляцією пам'яттю".

Оксана Забужко каже, що "усі ці маніпуляційні технології, комунікації є проблемою цілого нашого постінформаційного суспільства, яке глобально, ціле людство, заплуталося в брехні”.

"І ось тут, очевидно, відбуваються проколи якихось больових точок, за якими західний читач упізнає і свої проблеми", - додає вона.

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101118_zabuzhko_lazareva_ie_sp.shtml