Історіє, суко, ти знову хапаєш мене за горло, ти знову витрушуєш з мене душу, ти знов заганяєш мої думки в чорний тунель нутряного крику: «No passaran! Вони не пройдуть!» – засипаючи решту овиду сірим щебенем ранкових новин, інтернет-курявою, як по бомбьожці, знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра: офірною кров’ю – червоне, і коричневе - брудом підлот… І знов мене косять безсонні ночі, як площу, по котрій проходить армія, і знов я влізаю в танк, простукую панцир, підрихтовую коліщатка, підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось: No passaran! Вони не пройдуть!..
Історіє, суко, будь ти проклята – вони ж проходять, вони ж завжди проходять: по трупах наших надій, по золі згорілих ілюзій - не так, то інак, не прямо, то боком, раком, маневром, обходом захоплюють території одну по одній, сунуть з розколин, щілин, з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток, обертаючи все на загладу, вкриту лузгою зжованих життів і схаркнутих вір…
Так чому ж я мушу стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику - в повному бойовому виряді, з протигазом включно, і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» - невже лиш на те, щоб подати знак (променем ліхтарика по безкрайній мапі) що у цій-от точці – принаймні в цій, - допоки її закрито шістдесятьма каге мого живого тіла, вони й справді - не пройдуть?
