Здрастуй, любий! У нас ізнову
по кислотних дощах заіржавів город: почорнілі цурпалки гудиння
над землею стирчать, як на згарищі спалений дріт.
Я не певна, що сад
заціліє і цього року, хоча здалося б
його трохи попорать, підчистить, ти ж сам розумієш, — але,
як по правді, то я боюся ступати між ті дерева:
щокрок усе дужчає відчуття, ніби я наближаюсь до місця,
де у високій траві лежить піврозкладене стерво
і масною червою кишить, мов сміється на сонці.
Я стала лякатися звуків:
позавчора в гущавині саду щось дивне кричало —
схоже на нявкіт, чи рип монотонної гілки,
чи здушений ґелґіт гусачий, — водно на тій самій розпачливій ноті.
Чи пам’ятаєш суху берестину, оту, що минулого літа
вцілило громом, — гігантську обвуглену кістку?
Так от, мені часом здається, що це вона
верховодить над садом, і свійські дерева помалу
тратять природну тяму, мов заражені сказом пси.
Не знаю, як поводяться божевільні дерева — <... Читати далі »