«Це називається культурним колоніалізмом!»
(Оксана Забужко оповідає про свій виступ про культурну політику на президентських слуханнях у листопаді 2005 року.)

Оксана Забужко
Щодо реакції громадськості, я була заскочена тим, що викликала такий фурор, оскільки те, про що говорила, говорю вже принаймні два роки при всіх можливих і неможливих оказіях. Очевидно, в Україні якісь речі сприймають лише тоді, коли їх сказано в присутності Президента, прем’єр-міністра й усього урядового корпусу. І це також хвороби нашого інформаційного простору, який весь націлений винятково на політичну кухню й забуває, що існує ще українське суспільство, яке живе своїм життям, і революцію зробило своїм життям. Якась реакція з боку влади на те, що говорять і говорили, все ж була. Навіть моє запрошення теж, либонь, було певним чином реакцією, тому що на початку вересня ми давали прес-конференцію гуманітарної інтелігенції та звернулися до Президента з тим, що врешті-решт гуманітарною сферою повинні рядувати фахівці.

Йшлося про елементарне невіглаське нерозуміння функцій держави в галузі культурного менеджменту, нерозуміння того, за що має відповідати держава – тобто за правове поле, за охорону спадщини в країні, де впродовж 15 років не видано жодного академічного зібрання класики, де досі немає повного зібрання творів Шевченка та Лесі Українки! Я вже не кажу про те, що взагалі цей ринок належить сусідній державі! Не кажу про кінематограф, про мільйони людей, яких можна вважати латентно неписьменними, про те, що в малих містах і містечках виросло покоління, яке взагалі не знає, що таке театр, як у ньому поводитися! А, перепрошую, елементарна пропаганда культурних здобутків, яка, власне, і є єдиним засобом створити імідж держави? Це те, що я сказала Ющенкові: дорогий Вікторе Андрійовичу! Скільки б ви не розказували на міжнародних самітах про те, що ми європейська нація, достатньо одного такого конфузу, таких брудних штанів, які цьогоріч вивісила Україна на Франкфуртському ярмарку – й це такий удар по іміджу, що нам не треба ніяких московських політтехнологів, вони такого не придумають. Дійсно, письменна частина Європи пересвідчується, що під нашими елегантними помаранчевими строями брудна білизна, якої не міняли від часів Щербицького.
Те, про що я говорила, називається культурним колоніалізмом. За ці роки Україна ніколи не мала власної інформаційної політики, культурної політики, ніколи не ставили завдання взагалі робити це. Бо ментальність радянського чиновника такого не передбачала, ніхто не сказав їм, що в незалежній країні це має бути, що це належить до сфери державних пріоритетів. Те, що мільйонам людей в Україні не забезпечено взагалі доступу до культурних і цивілізаційних благ, немає фізичної можливості, – це розвиток за моделлю третього світу: ринок дешевої робочої сили і племінні вожді, які прикрашають себе скальпами політичних противників. Ще мільйони посаджено на духовний пайок, який іде із сусідського столу, від нашого північно-східного сусіда. І звідти ж ідуть ідеологічні впливи та маніпуляції. Це вже, перепрошую, сфера національної безпеки. І знову ж таки, нікому це ніколи не свербіло й ніхто тим не чухався. Я пробувала пояснити, що в державі, яка за індексом гуманітарного розвитку перебуває на 80 місці в Європі, не може бути ніякого успіху економічних реформ. Усі гуманітарні показники – на рівні африканських, сьогодні нація не обслуговує сама себе культурно, інформаційно.
Єхануров пообіцяв, що питання на контролі. Ющенко в заключному слові сказав, що питання культурної ідентичності вважатиме дотичним до сфери національної безпеки – прекрасно.
Слова вивчили. Говорити “культурний колоніалізм” ще бояться, Кириленко вжив термін “гуманітарна поневоленість”. Я навмисне намагалася говорити формулами. З політиками складно спілкуватися, вони по-іншому вживають мову. Моя справа – віддарувати ідеї, ще можу запропонувати їм завчити слова, яких вони не знають, це моя робота як письменника. Але не моя справа – розробляти комплекс заходів, перекладати стратегічні ідеї мовою заходів вищої та середньої ланки.

Джерело: «Бриколаж» 14 квітня 2006 р.