ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
Понеділок, 21.08.2017, 21:26
Форма входу
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Оксана Забужко » Обговорення творчості Оксани Забужко » Польові дослідження з українського сексу
Польові дослідження з українського сексу
ЮліяДата: П`ятниця, 25.07.2008, 12:36 | Повідомлення # 1
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Найбільш резонансний роман Оксани Забужко.Перевидавався в Україні безліч разів.
Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Українi й
Америцi кiнця ХХ-го столiття, обертається правдивою середньовiчною
мiстерiєю, в якiй героїня проходить кругами недавньої української iсторiї,
щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...
 
ЮліяДата: Неділя, 17.08.2008, 22:39 | Повідомлення # 2
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Оксана Забужко:
"Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандальної репутацiї
задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в
Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто
практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою
друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком
несподiвано зробила карколомну кар'єру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку
й Чiкаґо, Парижi й Мюнхенi, Києвi i Львовi запрацювали копiювальнi машини,
ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися
межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у київськiй квартирi авторки
залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних країн їй
погрожували судом i забороною права на в'їзд.
А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено
подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий,
якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) - для
майбутньої судової справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще
з чотирьох країн, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд
(постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею
українського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави
Центральної Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз
мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i українськi!), не
вiльнiй од манiї величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти,
численнi ноти до українського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя
нашої незалежної держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйної
армiї. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i
патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цiєю
метою доводить до вiдома читачiв наступне.
1) Нинiшнє видання є єдиною, призначеною для друку, версiєю роману.
2) Будь-якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версiї, мають пiратське
походження, i за їхню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом
авторки вона вiдповiдальностi не несе.
3) Роман, як легко довiдатися з термiнолоґiчних словникiв, - це жанр
художньої лiтератури, а не роздiл iз особової (чи то судової) справи автора,
- вiдповiдно вiд усiх можливих аналоґiй мiж описаним у цiй книжцi, з одного
боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед
вiдмежовується (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто
погано про це подумає).
Наостанцi авторка складає сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля
витокiв цiєї книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до її появи на
свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф - за iдею, Михайловi Найдану i
Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у її втiленнi, Аскольдовi Мельничуку
- за моральну i професiйну пiдтримку, без якої теж нiчого б не вийшло або, в
крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше.
Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою
мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi
натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка - i не
помiчає, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю
крапку в усiй цiй iсторiї: як звичайно закiнчували свої послання древнi, я
сказала - i спасла свою душу."
Оксана Забужко
Київ, 31 липня 1995 року

http://thelib.ru/books....ad.html

 
ЮліяДата: Понеділок, 08.09.2008, 01:10 | Повідомлення # 3
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Цитати:
-В що сам не провалюєшся – на безбач, з головою, – ніколи твоїм не стане.
- Взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, - то як, i скiльки, i на який спосiб їх били.
- Все чогось чекаєш, мрiєш i борсаєшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявляється, що то й було життя.
- Засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого.
- І на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда.
-
 
ЮліяДата: Вівторок, 02.12.2008, 23:12 | Повідомлення # 4
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Успіх книжки
Інтерв'ю з Оксаною Забужко

Дослівно кілька днів тому вийшов польський переклад вашої книжки «Польові дослідження з українського сексу». І знову українська найновіша література зацікавила велике і престижне польськомовне видавництво W.A.B. На вашу думку: це ваш особистий успіх, чи успіх української літератури?
– W.A.B. само зацікавилося книжкою. Подзвонили мені і я їх послала до моєї аґентки, котра в Польщі перед тим вже провела переговори з якимось краківським видавництвом. Тобто серед видавців, які цікавились цією книжкою, була конкуренція. Це вже четвертий переклад і мушу признати, що всі переклади «Польових досліджень...» з’являлися в добрих місцях, наприклад, в Угорщині було їхнє найпрестижніше видавництво, в Москві – дуже престижне видавництво «Незавісімой ґазєти», в Чехії була інша ситуація, оскільки це було жорстке феміністичне видавництво «One Women Press», яке друкує тільки жінок. В принципі, я вже маю змогу вибирати і дійсно мати до діла з добрими видавництвами, навіть якщо вони витискають тебе як цитрину і протягом чотирьох днів мусиш давати 30 інтерв’ю, так що під кінець дня почуваєш себе роботом, неспроможним на жодну мудру думку. Але це частина видавничої діяльності. Аж так добре на світі не є, щоб можна було тільки писати книжки – їх треба також продавати. І в цьому плані поляки випереджають український ринок. Але відповідаючи на ваше запитання, я однозначно можу сказати – це успіх тільки самої книжки.

Публікація «Польових досліджень...» в 1996 р. викликала в Україні скандал. А як виглядає ситуація тепер, сім років після виходу книжки, коли появляється вже сьоме її перевидання? Мені цікаво, чи книжка викликала якісь позитивні зміни в ментальності українського суспільства по відношенню до жінки, а також в ментальності і становищі самої української жінки?
– Дякую за це запитання, бо я сама інколи запитую себе: чи справа варта була заходу? Не в тому смислі, чи варто було писати, бо це справа внутрішньої потреби, але чи варто було проходити через атмосферу пекла, в якій я знаходилася більше року після появи книжки. Це справді був не найлегший період в моєму житті. Але зараз іде сьоме перевидання і за найновішими рейтингами нова мережа книжкових супермаркетів «Буква» вивісила список «top 20» – кращий продаж місяця в січні і в ньому номер один – це «Польові дослідження з українського сексу». Якщо майже сім років після появи книжки вона все ще є номером першим у продажу в книжкових супермаркетах – це означає, що вона продовжує існувати. Long-seller це не те, що best-seller. Long-seller – це книжка, яка відповідає якомусь дуже суттєвому замовленню в українському суспільстві. Я знаю, що покоління, яке зараз підростає, сприймає «Польові дослідження...» як класику, вже без контроверзи. Щоразу зворушує мене, коли бачу, що 25-літні молоді люди, які мають якісь проблеми у приватному житті, читають мою книжку тому, щоб зрозуміти жінок. Тобто мій текст сприймається як лектура про жінок, про те, чого жінка хоче. Дівчатка теж проходять на цьому творі якусь школу становлення своєї жіночої тотожності. Тобто принаймні ті покоління, що приходять, отримують від першої особи вже певний текстово виражений компендіум інформацій, хто є жінка. А це справді важливий момент і я з цього дуже рада. За великим рахунком думаю, що цей твір змінив багато чого в плані становища і ментальності жінок. І якби він вийшов тепер, не викликав би такого шаленого скандалу і такої реакції агресивного неприйняття, як сім років тому. Більше того, маю певні відгуки від осіб, які перечитували книжку через кілька років і самі дивувалися зміні своїх власних реакцій. Тобто тоді це був холодний душ на голову, а тепер це вже нормально. Змінився просто контекст. Тоді цього контексту не було і книжка впала, як камінь у болото, і збурилися всі кола. А зараз довкола неї наріс уже певний контекст, у тому числі і дискурсивний, в культурі й літературі. Дуже придалося феміністичне літературознавство, наново прочитання тих книжок, які появилися в школі феміністичного літературознавства: Соломії Павличко, Тамари Гундурової, Віри Агеєвої. Це ті книжки, які змінили поле в розумінні жіночого тексту. Адже зовсім недавно вийшла робота Людмили Таран «Жінка як текст» (про Емму Андієвську, Соломію Павличко і Оксану Забужко), яка, до речі, непогано продається. Уявити собі, щоб щось таке з’явилося в 1996 р. – неможливо. «Польові дослідження...» на цей час були не просто екзотикою, але подіяли на певні суспільні верстви, як червона плахта на бика. Натомість сьогодні такі речі сприймають вже як певну проговорену реальність. І моя книжка спричинилася до цих змін.

Ви сказали, що суспільство не було готове до такої літератури, що не було контексту для її сприйняття. Мені цікаво, що ви маєте на увазі? Чи тут йдеться про неготовність українського суспільства в добу незалежності до відповіді на питання ідентичності, в тому числі ґендерної ідентичності? Чи це неготовність, яка відсилає до ширшого масштабу питань про ідентичність у контексті світових процесів глобалізації, розширення ЄС тощо?
– Я не знаю зараз жодної країни, яка б не переживала кризи ідентичності. Починаючи від США, де тепер проходить така криза ідентичності, якої не було, мабуть, від часів громадянської війни і закінчуючи нашою з вами Україною. Як я вже кілька разів згадувала в кількох інтерв’ю, чеський відомий славіст Іво Поспєшила дуже цікаво висловився про «Польові дослідження», говорячи, що це «новий жах перелому тисячоліть», що це книжка про страх сучасної людини на зламі тисячоліть. Я згідна, що це книжка саме про жах, може не стільки про любов, скільки про страх перед любов’ю. Наскрізна тема книжки така, що саме ця сучасна людина прокидається і бачить як Ґреґор Самза, що перетворилася на комаху, сучасна людина, яка опиняється в порожнечі. Тобто в принципі – це цивілізаційна проблема.

Ви сказали, що вашу книжку читають молоді, що вони сприймають її нормально, бо функціонують вже в іншому, пострадянському контексті. Цікаво, чи бачите якісь нові тенденції в українській літературі, писаній молодими людьми?
– Радикально нових не бачу. Мене радує, що у мене з’явилися послідовниці, чи, як кажуть, епігонки. Це дуже приємно.

Чи можете назвати прізвища?
– Наприклад Світлана Пиркало, яку Оксана Забужко народила буквально в готовому вигляді. І це видно. Може далі вона піде власними шляхами, але вона ще надто молода. Їй зараз 25 років і зрозуміло, що в цьому віці людина ще пише з чужого голосу. Тому це не нові тенденції. Поки що – це період навчання. Так що говорити про якісь нові, визрілі, викристалізовані тенденції – важко. Є постаті, є індивідуальності. Коли говорити про постаті великого масштабу, великої обдарованості, – то це, наприклад, Сергій Жадан, який майже зразу з’явився як зрілий і сформований поет, із власним голосом. Якщо у нього була якась учнівська фаза ломки голосу, то я її не помітила. Правда, зараз він почав писати прозу, а на прозі це видніше: чиясь інтонація, спосіб навчання, спосіб запозичення. В принципі, в цьому немає нічого поганого, це нормально, з того починається письменник. З нетерпінням чекаю на його прозову книжку, бо справді від нього багато очікую. Але це не тенденції, це постаті, це люди. Чи можна говорити про Тараса Прохаська, як про тенденцію? Це просто прекрасний прозаїк, абсолютно блискучий, який для мене також з’явився нізвідки, в готовому вже вигляді зі своїм не просто голосом, але із своїм зрілим світом, що виписується з позицій таких глибин душевного досвіду, котрі годі було б підозрювати в 34-літньому чоловікові, оцей космос, який в романі «Непрості» з’явився – чудо всякого таланту, який невідомо звідки береться.

Вам, напевно, відомий журнал «Четвер», де публікуються наймолодші, 18-19-літні письменники. Чи вони не пишуть вже по-іншому?
– Принагідно знаю «Четвер». Мабуть, маєте на увазі Любка Дереша. Але вони ще не пишуть по-іншому. Коли йдеться про Дереша, на місці видавництва «Кальварія» я б залишила його в спокої і не завертала 17-літньому підліткові голову. Не треба робити з нього зірку. Ранній успіх не є добра річ, бо він справді може повірити в те, що він письменник. Наприклад, з першої речі Дереша не видно чи цей хлопець буде писати, чи теж у своєму житті займеться чимось іншим. Я розумію, що йому було цікаво погратися у конструкцію з надивлених голивудських фільмів. Тобто я розумію, що молодій людині цікаво спробувати себе і цей досвід викласти текстом. Наприклад, коли мені було 12 років, я була режисером, писала п’єси і ставила їх.
Однак я думала, що в Україні з’явиться така жіноча проза, яку в Польщі, наприклад, пише Катажина Ґрохоля. Я думала, що українські жінки нарешті активно запрацюють. Не вийшло. В Україні немає такого еквівалента, як Ґрохоля чи Донцова в Росії. Українки пишуть, але воно не складається у певний потік, який чути, який має масове розповсюдження. Тому я зраділа появі Світлани Пиркало, хоч до неї можна мати багато застережень. Але все це розумію, бо коли згадую свою молодість, то пам’ятаю, як я тоді потерпала від браку моделей літератури, від браку живих письменників, які би справді сприймалися за рольову модель, в якої хочеться вчитися. Вчитися не способу як писати, бо цього не можна навчитися, але способу ставлення до літератури, способу життя в літературі, в яких вчишся як бути письменником і хто є письменник, яким ти хочеш бути.
В нас не було живих учителів. Це дуже прикро звучить, але це правда. Тобто моя генерація вчителів шукала серед шістдесятників, але не знайшла. Кожного разу це були розчарування. Може незручно тут говорити про ці речі, але пам’ятаю, як ми колись про це говорили з Дібровою, який тоді ще був в Україні, і саме він зробив підсумок, який мене тоді вразив: «Ну, Оксано, що тут балакати – нема в нас живих учителів». Це правда. Натомість сьогодні я свідома того, що для молодих дівчат насамперед я являю собою рольову модель не тільки в способі писання, але вони наслідують також мій спосіб жестикулювання, манеру говорити зі сленгом і т.п. І це нормально.

А ви в кого вчилися?
– З різних літератур, з різних джерел. Це була будова, пошуки, одне слово: довгий процес. Моя рання повість «Інопланетянка» є саме про такі пошуки, пошуки рольової моделі, за яку можна зачепитися, пошуки тяглості і продовження традиції. В такому сенсі «Інопланетянка» є прощанням з радянською літературною традицією, якою я її застала і з якою мене нічого не єднало. В кого я вчилася? Щойно потім я для себе з подивом виявила, що у прозі, наприклад, величезне враження справили на мене твори Ірини Вільде. Я досі вважаю її дуже недооціненою письменницею. Це якраз єдиний в українській літературі приклад справді доброї жіночої прози в чистому вигляді. Сподіваюся, її ще перечитають і доцінять. А на якомусь рівні важливими були листи Лесі Українки, як спроби зрозуміти і наблизитись до особистості. Я їх запізно читала десь у 14-15 років.

Ви написали також книжку есе «Хроніки від Фортінбраса», де, між іншим, пишете про проблеми сучасної України. Цікавлять мене дві речі. Перша: які, на вашу думку, зараз виникають головні питання в незалежній державі? І друге: яку роль у формуванні нової української ідентичності відіграють інтелектуальні еліти?
– Важко сказати. У мене алергія на слово «еліта», бо воно зараз дуже спроституалізоване в українських мас-медіа. Там говорять люди, які не можуть правильно скласти речення, але вони називають себе елітами. Формально ніби такими є – принаймні еліта політична – але це люди криміногенної стилістики минулого. І ці люди замовляють музику відповідно до свого рівня, і маємо те, що зараз в Україні називають «культурою Михайла Поплавського». Те, що зараз в Україні називається «культурою» і що зараз отримує широку медіальну підтримку – це просто жах, це смітник, це моторошний смітник. Я перестала покладати які-небудь культурні сподівання на культурні еліти після того, коли проходило святкування 100-ліття Лятошинського. Ось, відбувався вечір композитора Лятошинського, натомість наш президент і ціла «боярія» в цей самий час були на вечорі Кобзона. А його обов’язком було бути на вечорі Лятошинського. Мене найбільше вразило, що біля президента не знайшлося жодної людини, яка б підійшла і сказала, що президенту положено бути на вечорі Лятошинського, а не Кобзона. Тобто, що не знайшлося в його оточенні такої людини-дорадника. По-моєму, це відповідь на питання інтелектуальних еліт в Україні.

А який образ України за кордоном? І які маєте прогнози для України на майбутнє?
– Образ поганий. Хоч я би сказала, що Україна являється світові гіршою, ніж є насправді. І невипадково, ті іноземці, які побували в Україні, завжди були мило заскочені, бо наперед вони підготовлені на значно гірше. Але те, що вона назовні проявляє такий паскудний вид – це теж проблема відсутності саме тих інтелектуальних еліт, про які ми говорили раніше, які були б інтегровані в світову інтелектуальну спільноту – і академічну, і мистецьку, і творчу. А ми не маємо імен людей, які б мали репутацію поза межами країни і які однозначно пов’язували б себе з цією країною. Які б не були в Чехії президенти, але Чехія – це Кундера, Мілош Форман, яких знають мільйони в цілому світі. У нас таких нема. Так, коли говорити про мій прогноз, то я б сказала, що в 1991 році – за Шевченковим пророцтвом – нас «хай не в огні, але окраденими збудили». Черговий раз, справді нас «окраденими збудили». Україна справді була неготова. Але все ж таки фактор часу працює на кристалізацію нових форм свідомості. Бо оскільки для старих ще існує проблема: з Росією чи без Росії, то для молодих – навіть якщо вони російськомовні, – просто взагалі не виникає питання про те, що Україна не окрема держава. Натомість в попередньому поколінні до того треба було звикати. Однак є речі, які час робить сам собою. І фактор часу працює на нас, з’являються нові якості, оптимістичні тенденції, наприклад, з минулого року почалося стрімке пожвавлення на книжковому ринку. Хоча не покращало у плані законодавчих пільг, але вкінці українські видавці побачили, що нема чого чекати на милість уряду і що треба почати вкінці робити щось самому, аби росіяни нас цілковито не витиснули. І справді виходять вже такі книжки, що не соромно їх взяти в руки. Щораз більше їх виходить і переклади почали робитися – тобто якісь процеси зрушилися. Одне слово: не так і соромно, і сумно, як якихось 4 чи 5 років тому. Тобто на кожному кроці виростають паростки і хоч вони ще мало помітні, але я оптимістка і вірю, що ці паростки з роками будуть щораз більше зростати.

І на кінець останнє питання: дійшли мене чутки, що ви, подібно, колись читали «Наше слово»...
– Дійсно, в дитинстві я читала «Наше слово», яке передплачували мої батьки у 60-ті і 70-ті роки. Потім, десь на початку 70-х, просто припинилася передплата. Польськомовні журнали ще можна було передплачувати до 80-х років, а «Наше слово» перестало приходити раніше, десь в 1973 чи 1974. З раннього дитинства я прекрасно пам’ятаю ці відповідно згорнуті сторінки, переклеєні стьожечкою, пам’ятаю ці незвичні на вигляд газети, які витягалося з поштової скриньки, і в цьому сенсі можна сказати, що я зросла з «Нашим словом».

А чи воно для вас мало якесь значення?
– Очевидно, так. Я б сказала – це був момент інакшості, момент іншої українськості, не радянської українськості. Адже у 70-ті роки нам постійно вбивали в голови, що ніякої іншої України, ніж радянська, не було і не повинно бути. Натомість через «Наше слово» і через якісь інші сигнали, від нагоди до нагоди долинали з діаспори докази у вигляді різних артефактів, які доводили, що існує інша Україна і навіть інша версія української мови. І це був для мене важливий момент.

Дуже дякую за розмову.

Інтерв’юєур Лідія Стефановська

nslowo.free.ngo.pl/ rozmova/uspich_knyzhky.htm

 
ЮліяДата: Середа, 06.07.2011, 13:58 | Повідомлення # 5
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
They say that for authors, books are like children. I found out what this truly means only after Fieldwork in Ukrainian Sex. In the fifteen years since the this book was first published, it has acquired for itself a completely independent biography worthy of a bohemian revolutionary: it made its debut accompanied by raucous scandal, it enacted a literary revolution, it stepped to the forefront of several feminist movements of various dimensions, it travelled a lot (twelve translations, close to thirty editions), hopped around theater stages, flirted with filmmakers (although never actually consummated that love), passed through hundreds of thousands of hands and lips, and, carved up into quotations, it entered the broad stream of mass culture giving birth to legions of copy-cat “children” until finally, as frequently happens with bohemian revolutionaries, it wrote itself into the establishment: into schoolbooks of literature as a “contemporary classic.”

There were times when I was proud of this child and there were times when I was ashamed of it, but I always worried about it, and not once, not even when I had to listen to the same questions about it for the hundredth time (and patience is not one of my virtues!) did I ever regret giving it life. Because parenthood is forever. When someone asks, “Is this your child?” you can’t exactly say “But that was fifteen years ago!”

I came to accept it as a being independent of me (a basic parental rule!) and I thought that I knew everything about it (a common parental mistake!). I didn’t yet know one thing: that books, like children, can with time reveal themselves in a completely unexpected light and cause you yourself to change.

When Ukraine fell into cognitive dissonance before the presidential elections of 2010, from which it has yet to recover (disputes over what happened with the Orange Revolution and who is to blame rage on to this day unabated!), an article appeared on the Internet called “Fieldwork in Ukrainian Politics.” In seeking an answer to the question why Ukrainian democracy seems to have brought “the worst people” to power, they began to read my novel, to my surprise and horror, as a kind of manual of electoral psychology. Women hurt by men, like Oksana, and men traumatized by societal humiliation, like Mykola, indeed had become very easy prey for campaign strategies unleashed by businessmen-politicians: people voted for those who in their eyes personified avengers of their grievances. Wounds from the past dragged the country back into the past. “You wrote about it in your Fieldwork in Ukrainian Sex,” they tell me these days.

But I didn’t write about it—subsequent events wrote the sequel Fieldwork in Ukrainian Sex 2 for me. I wrote about love and what’s happening to it in today’s world. My book was primarily a story of a heroine’s liberation from the hate that is inevitably born of every trauma, whether personal or national. Only this is the source of true freedom for us all, men and women, no matter which country we live in. Possibly, this is the most important lesson I have learned from my book—fifteen years after its coming into the world.

--Oksana Zabuzhko

http://www.kindlepost.com/2011/07/fieldwork-in-ukrainian-sex.html
 
Форум » Оксана Забужко » Обговорення творчості Оксани Забужко » Польові дослідження з українського сексу
Сторінка 1 з 11
Пошук:


  Copyright MyCorp © 2017
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET