ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
Субота, 16.12.2017, 16:43
Форма входу
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Вільний форум » Живопис » Катерина Білокур
Катерина Білокур
ЮліяДата: Понеділок, 13.06.2011, 20:38 | Повідомлення # 1
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
На міжнародній виставці в Парижі 1954 року було три картини Катерини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" й "Колгоспне поле". Перші дві в Україну не повернулися - їх украли з виставкової зали.

До визнання майстриня йшла довго. Народилася й прожила життя в селі. Читати-писати навчилася вдома: до школи її не пустили, бо це вважалося зайвим для дівчини. Катерина-художниця була незрозуміла людям, серед яких жила. Хоч і не була їм чужа - навпаки, в уявленнях про світ і мистецтво лишилася стовідсотковою селянкою, десь мудрою, а десь і простодушною. Приміром, від сердечних хвороб радила їсти цукор, а Павлові Тичині рекомендувала лікувати діабет содовими компресами.

Лікам не довіряла. Писала в одному листі: "Є в наших аптеках тансал, нібито від живота - так щоб він удавився тим тансалом, той, що його видумав! Бо однаково, що коров'ячого кізяка проковтнуть, що того тансалу". Побоювалася медиків. Якось її влаштували в Києві на медогляд, та показатися гінекологу не захотіла: мовляв, якщо примусите - викинусь у вікно.

Вірила в силу замовлянь. Щоб не напали вовки, як стрінеш їх у полі, розповідала, треба скинути шапку, уклонитися й сказати:

- Добрий день вам, вовчики-братіки! З тим днем, що сьогодні, будьте здорові!

Тоді вони не зачеплять.

Якось довго не отримувала листа від одного київського адресата. Згодом писала йому: "Пішла я на город, сіла під деревиною, поплакала гірко. А вітер тоді віяв зі сходу на захід, якраз із Богданівки в Київ, то я й давай до вітру примовляти, щоб він мої слова узяв, відніс до Києва та й вам віддав. І яке ж було моє здивування, коли я від вас одержала лист 6 листопада, а в тім листі написано, що 3 листопада ви його писали - якраз у той день, як я вас кликала-звала".

Катерина Білокур у мистецтві була самоучкою. Складні естетичні проблеми розв'язувала за простими сільськими формулами краси. Не любила в живописі широкого мазка, вважала його грубим: "Для чого воно так погано намальовано? Адже ж у селі як хвалять яку дівчину, то кажуть, що така гарна, як намальована. А то намальовано - а негарно!" Коли її питали, чому зображає переважно квіти, відповідала: бо вони гарні!

Якось побачила в небожа Івана репродукцію картини Іллі Рєпіна "Іван Грозний і син його Іван". Кривава картина вразила, заболіла голова. Пішла з хати й до ночі не заходила. А на другий день украла репродукцію, кинула в піч, спалила й попіл розтерла. Аж тоді полегшало. "Рєпін, людина такого високого розуму і таланту, намалював ту страшну кровожадну тварюку, нащо і для чого? І як він у той час, коли малював ту картину, брав у руки хліб і їв його?" - писала згодом, у квітні 1954-го.
На Декаді українського мистецтва 1951 року в Москві її картину "Колгоспне поле" критикували за те, що там трактор зображений поміж квітів. Художниця захищала свій твір так: "От уже ж чого вам: і тин, і трактор, і квіти, а трактор їде і вже виїхав на край села. А край села живуть Сашка Сашчиха, Яков Гнатович, дід Савка, дядько Демид, що над озерами живе. І в цих колгоспників чудові дворики з зеленими садочками, огороджені тинами. І скільки там насаджено ріжних красивих квітів. І часто так буває, що трактор як доїде край села, то й становиться біля одного з цих дворів: тракторист води нап'ється чи то в тракторі що-небіть підстроїть". Аргумент простий: якщо дід Савка чи дядько Демид може підтвердити правдивість зображеного - які у вас можуть бути претензії?

Поведінка її здавалася дивною: за її часів було вже нормою вітатися кивком голови, та вона віталася по-старовинному - вклонялася. У розмові стримана й обережна. Уся - як на семафорі жовте світло, згадував один із сучасників. Руки нервові, не селянські. Любила встати зимою серед ночі, відчищати сніг од хати й слухати півнів. Уночі, казала, півні співають зовсім не так, як удень.

У листах часто скаржилася на родичів: "І за що мене ці люди жорстокі ображають? Та я ніколи з ними не сварюсь, ніколи ні в чому не перечу, а що коли маю - переділяюсь, для себе залишаю крайнє необхідне. Сама не маю ні одягу путнього, ні взуття - а все не вгоджу!" - писала в березні 1955-го.

"Люди жорстокі" - це брат Грицько та його дружина Христя. Вони жили під одним дахом у 1951-1959 роках. Мати Грицька й Катерини, Якилина Павлівна, не любила невістку, у сварки втягнули й Катерину. За це на неї й сердилися: вони хоч сваряться, так і діло роблять, а вона щось собі малює цілими днями. Кому таке сподобається? А тим більше - Христі, у якої п'ятеро дітей, а ще й хатня робота, і ланка в колгоспі. Христя називала Катерину "нахлібницею", "лежнюгою" і "стервижищем". Катерина відповідала тим самим. "У мого брата жінка така зла, що де там тим вовкам!" - писала в одному з листів 1953 року.

Насправді злі були не так вони, як їхнє життя. Катерина любила слухати, як Христя та Грицько співають дуетом. Їхній син Іван був її учнем, згодом став скульптором. Пам'ятник Катерині Білокур, встановлений на її обійсті 1986-го - його робота. Письменник Микола Кагарлицький свідчить, що 7 липня того року Христина Яківна прийшла на подвір'я музею-садиби, побачила створену сином Іваном скульптуру й сказала:

- Оце вже ти, Катерино, й дома в себе. Прости мені, грішній, якщо між нами щось було не так. Ти ж знаєш, що й мені було не з медом у твоєї матері.

Коли Грицько з Христею 1959-го пішли жити у власну хату, Катерині з матір'ю не стало легше. Не мали де ховати паливо від негоди, топили мокрими дровами або торфом, через те треба було по півдня стояти коло печі. Останні три роки життя вона майже не малювала за хатніми клопотами. Покинути матір і кудись переїхати - гріх од Бога й сором од людей, казала вона. Померли вони майже одночасно - мати на тиждень раніше.

Хата її була холодна - це вражало тих, хто їхав "у казку до Білокур". Їй переїхати б кудись під Київ, щоб не мати зайвого клопоту з господарством. Про це друзі художниці 1955 року просили Михайла Гречуху - тодішнього голову президії Верховної Ради й голову Ради міністрів Української РСР. Він сказав:

- Ото хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці - доти вона й Білокур!

Це було сказано при Катерині Василівні. Згодом вона писала: "Не маю зла на того чоловіка, але бодай йому хоч раз у страшному сні приснилося, як я живу - вовком би завив!"

Писала без розділових знаків. У кінці листа до оперної співачки Оксани Петрусенко намалювала їх повний кошик. І дописала: розставте самі коми й крапки, бо я цієї премудрості ніде не навчалася. А ось із листа до Лідії Тичини: "Я б написала такий довгий лист, як од Києва до Березані, так хіба ж мені не лихо - не знаю, де ставити різні тії знаки. А як ще й Павло Григорович глянуть на той лист, так що вони за мене скажуть?!"

Катерина Білокур писала колоритною мовою, залюбки цитувала односельців. Ось сусідка Мотря лає кота, що вкрав м'ясо з борщу: "Щоб ти здох, паразіт роззаразький! Де ж ти заховавсь, розпересукин син?!" Іноді листи підписувала так: "Місяць лютий, а число не знаю яке, і питати нікого не хочу".

Найбільше листів написала до українського мистецтвознавця Стефана Таранушенка, що жив у 1889-1976 роках. Із них можна довідатися найдокладніше про історію особистого життя художниці. У юності в неї був не один жених. Вони її кохали, та жоден не хотів, щоб стала художницею. Якось із ближнього села Журавки приїхав свататися хлопець - всім він подобався і вже призначили заручини, а вона втекла порадитися в Канів до Шевченка. На могилі говорила з ним:

- Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!

"І врешті я покохала таки ж нашого богданівського лося, - оповідала в одному з листів Таранушенкові. - Лося я не бачила, який він, а уявляю, що це тварина дуже здорова, ледача й розумом не дуже-то наділена. І люди на здорового та ледачого чоловіка кажуть: а, той лось чортів! І от приблизно такої натури був той парень, якого я покохала. Та думаю: він сильний, при всякій незгоді життьовій подасть мені руку допомоги і все буде добре". Але перед весіллям вони посварилися за те, що вона хоче стати художницею, та й розійшлися. Аж 1940 року, коли про неї почали в газетах писати, він обізвався з Криму: забирай картини та приїжджай до мене в Ялту. "Заплакала я гірко та й кажу: нехай же ти, сукин сину, галасвіта поїдеш, а я до тебе не поїду!" На лист не відписала. Потім "Лось" ще й із фронту писав - теж не відповіла.

Стефан Таранушенко - остання, пізня симпатія художниці. Катерина Василівна не приховувала цього. "От якби я молодша була, я договорилась би з вами, щоб ви мені батьком були, щоб ви мені допомагали і захищали од усяких кривд людських. І в чому моя сила і спромога, то і я б вам допомагала", - писала 6 червня 1954-го. Надіслала йому своє фото: "Оце така Катерина Білокур. Кажіть: та що вже ж діять?! Нехай яка вже є, така вже й буде. Може, вас здивує, навіщо я вам прислала своє фото. А тому, що воно дуже правдиво показує моє обличчя, а то в газеті й журналах знімки все невірні".

Цей роман так і лишився епістолярним. Таранушенко вже одного разу був одружений - невдало. Потім провів багато років на засланні. Звик там до самотності.

На все життя застудила ноги

1900, 7 грудня - Катерина Білокур народилася в день святої великомучениці Катерини в селянській сім'ї в селі Богданівка Пирятинського повіту Черняхівської волості Полтавської губернії, нині - Яготинський район Київської області.

1924 - намагалася вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Не прийняли через відсутність початкової освіти. 1928-го - ще одна невдала спроба здобути освіту в Київському театральному технікумі.

1934, осінь - мати нарікала на те, що Катерині тільки малювання в голові.

- Мамо, не лайтеся! Ну що ж діяти, що така у вас уродилася! Може, я й сама не рада, так інакшою бути не можу! Ну якби я яка каліка була, то ви же мене з дому не вигнали б!

Мати відказала:

- Якби ж ти яка каліка була, то не такий би і жаль був! А то ж така здорова та сидить удома! Твої товаришки заміж повиходили, дітей уже мають, а ти сидиш та чортів малюєш!

Після цього Катерина пішла топитися. Річка Чугмак у Богданівці неглибока - не втопилася, але на все життя застудила ноги.

1940 - перша виставка творів Катерини Білокур у Полтавському будинку народної творчості - 11 картин. Згодом виставка в Києві. Художницю нагородили двотижневою поїздкою до Москви.

1948 - після смерті батька всі домашні роботи дісталися Катерині. Ні вона, ні мати не були колгоспницями. Коли мати просила в колгоспі коня виорати город, там казали:

- У тебе дочка як кобила, запряжи її та й виори!

Або просто:

- Художницю свою запряжи!

Коли Катерина Білокур прославилася, скрізь писали, що вона - колгоспниця.

1949, травень - художницю-самоучку прийняли до Спілки художників УРСР. Після перших публікацій про неї та її "квіткові" картини отримувала курйозні листи: хтось зрозумів, що вона агроном, інші - що мічурінець, і просили в неї насіння квітів, а один чоловік хотів, щоб вона найняла його своїм квітникарем.

1951 - нагороджена орденом "Знак пошани". Звання "Народна художниця" отримала 1956-го - після чотирьох років тяганини.

1961, 10 червня - померла в Яготинській районній лікарні. Поховали без священика. Дев'ятого червня 1991 року могилу освятив протоієрей УАПЦ Петро Бойко.

300-400 карбованців

за картину - після реформи 1961 року 30-40 крб - платили Катерині Білокур. Хоч вона й належала до Спілки художників, її роботи через Комітет культосвітніх установ закуповували за мізер - як твори не професійного, а народного мистецтва. Ці гроші художниця клала на книжку на чуже ім'я - щоб брат не довідався й не дорікав.

"Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов'ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!"

із листа Катерини Білокур до працівників Центрального будинку народної творчості в Києві, до яких звертається "Шановні товариші", квітень 1947 року



текст: Віталій ЖЕЖЕРА
http://gazeta.ua/articles/history-journal/386181
 
ЮліяДата: Четвер, 08.12.2011, 10:35 | Повідомлення # 2
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Катерина Білокур: всесвітня слава без освіти і паспорта
Київ – 7 грудня – сто одинадцята річниця від дня народження художниці Катерини Білокур. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві відбувся вечір пам’яті художниці, під час якого був презентований двотомник «Катерина Білокур». До видання увійшли репродукції картин авторки, її листування, а також статті мистецтвознавців та письменників, присвячені ролі Катерини Білокур у розвитку української культури ХХ століття.
Не маючи професійної художньої освіти, Катерина Білокур створювала полотна, якими захоплювалися ключові митці початку минулого століття, зокрема, Пабло Пікассо, зауважує письменниця Оксана Забужко, чия стаття також увійшла до презентованого двохтомника. За її словами, доля Білокур трагічна. «Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів», – резюмує Оксана Забужко.

​«Весь потенціал, який могло дати українське село 20-х років, було стерто, знищено і загладжено. І на тому дні оцієї абсолютної «тиші» – ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – розповідає письменниця.


Катерина Білокур майже все життя прожила у Богданівці на Київщині. Відсутність 7-річної освіти зруйнувала її намір стати акторкою, тому вона почала малювати. Всесвітньо відомими є її натюрморти, де зображені квіти, хоча також художниця малювала пейзажі і портрети. Попри те, що картини Білокур експонувалися на численних виставках в СРСР і за кордоном, вона постійно мала конфлікти за власне право «малювати чортів», як висловилась одного разу її мати.

Оксана Забужко зазначила, що вважає художницю стихійною феміністкою, і висловила намір написати про неї книжку.

Двотомник «Катерина Білокур» показує її не тільки як художницю, а й як філософа і аналітика. У книгах вміщене листування Білокур із її сучасниками-митцями та мистецтвознавцями. Окрім того, до видання увійшли дослідження творчості Білокур не тільки українських, а й закордонних авторів.
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24415031.html
 
ЮліяДата: Четвер, 08.12.2011, 13:03 | Повідомлення # 3
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
http://24tv.ua/news....=166180
 
heatingДата: Неділя, 26.02.2017, 22:12 | Повідомлення # 4
Рядовий
Група: Користувачі
Повідомлень: 1
Репутація: 0
Статус: Offline
https://youtu.be/LGuHQles0Go

Додано (26.02.2017, 22:12)
---------------------------------------------
Шанування творчості великої художниціу, школа # 43, Києв

 
Форум » Вільний форум » Живопис » Катерина Білокур
Сторінка 1 з 11
Пошук:


  Copyright MyCorp © 2017
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET