ГоловнаРеєстраціяВхід О сліпуче,прекрасне і дике!
П`ятниця, 20.10.2017, 12:36
Форма входу
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Віктор Ющенко » Катерина Ющенко » Публікації
Публікації
ЮліяДата: Субота, 09.04.2011, 16:51 | Повідомлення # 1
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Рік без Марії
Минає рік відтоді, коли 10 квітня 2010 року не стало моєї подруги Марії Качинської.

Ми і досі не можемо усвідомити до кінця усю ту страшну трагедію, яка сталася з родиною Качинських, з усіма польськими патріотами, які летіли того дня до Росії вшанувати своїх загиблих героїв, а по великому рахунку - з польською нацією в цілому.

Рік тому ми усією родиною відвідували святі для християн місця у Дамаску. Раптом задзвонив телефон, і ми почули жахливі новини про літак та аварію.

Я була абсолютно впевнена, що цього не може бути, такого просто не може статися; чекала, коли нам повідомлять, що це якась страшна помилка.

Ми молилися у храмі Святого Апостола Павла, щоб ця звістка виявилася неправдою. Але за деякий час новини підтвердилися...

***

Я щиро сумую за Марією... Ми вперше зустрілися 28 лютого 2006 року, під час першого офіційного візиту новобраного президента Польщі Леха Качинського до України.

Поза усілякими сумнівами, я провела з пані Марією більше часу, ніж із будь-якою іншою дружиною президента - за чотири роки ми зустрічалися більше дванадцяти разів.
Це відбувалося не тільки тому, що Україна і Польща близькі географічно. Наші країни об'єднували спільні цінності.

Польща - і зокрема президент Качинський - були найвідданішими прихильниками України на її шляху до Європейського Союзу.

Польща та Україна разом подолали важливий і довгий шлях у пошуку порозуміння щодо складних історичних питань, у вивченні уроків минулого та визначенні способів згадати, вшанувати, простити і вибачитися.

Наші країни і наші президенти робили це з мудрістю та повагою. Ми усвідомлювали, що відновлення національної пам'яті допоможе нам зрозуміти один одного, наших сусідів, збудувати своє майбутнє та започаткувати ефективну зовнішню політику.
Мені дуже подобалась пані Марія. І я пишаюся тим, що наші з нею стосунки вийшли за межі формальних - ми стали колегами, союзниками, друзями. Ми знайшли спільну мову тому, що сповідували подібні цінності, мали схожий досвід.

***

Пані Марія була глибоко патріотичною, доброзичливою людиною, яка цікавилася дуже широким колом питань. Мене завжди вражало її почуття гумору, її посмішка і дзвінкий, заразливий сміх.

Марія була щирою католичкою, вона з повагою ставилася до свого чоловіка та підтримувала його в усіх справах і діях - з часів його активної участі у "Солідарності", протягом років політичних переслідувань, які вони пережили разом, всієї його політичної кар'єри, і, звичайно, під час його президентства.

Її батько був в Армії Крайовій, її дядька закатували в Катині.

Ми часто говорили про наших дітей на онуків, про подорожі та людей, яких нам доводилося зустрічати, про складнощі публічного життя і політики.
Вона обожнювала свою доньку та онучок; іноді я передавала для них маленькі українські подаруночки. Якось вона передала мені чудове фото онуки Єви, вдягнутої у вишите платтячко, яке я їй подарувала. Ми ділилися з Марією секретами і обмінювалися порадами.

На одному з жіночих обідів, організованих Марією на мою честь, був присутній тільки один чоловік - перекладач.

Він був у захваті і зізнався, що ніколи не думав, що в годинній жіночій розмові може бути порушено стільки тем - від зовнішньої політики до дієт та фізичних вправ, від історії до виховання дітей та онуків, від меценатства та благодійності до класичної музики.

***

Я завжди захоплювалася тим, з якою відданістю пані Марія підтримувала та сприяла розвитку польської культури, музики, кіно, медицини, соціальних питань. Ми часто зустрічалися на міжнародних заходах, конференціях, форумах.

У кінці квітня 2006 року Марія брала участь у конференції, яку організував наш Фонд "Україна 3000" до 20-х роковин Чорнобильської катастрофи. Вона виступила з прекрасною, ґрунтовною промовою, а під час обіду ми разом жваво спілкувалися з іншими учасниками конференції, включаючи відомого письменника Паоло Коельо.
У травні 2006 року пані Марія запросила мене відвідати надзвичайно сучасний Міжнародний центр проблем слуху та мови у Варшаві і познайомила з професором Генріком Скаржинським. Внаслідок цієї зустрічі головний отоларинголог України відвідав цей Центр і згодом започаткував із ним співпрацю.

У червні 2007 року пані Марія запросила мене взяти участь у міжнародній конференції під назвою "Матері, що працюють професійно".

Відомо, що Польща є глибоко католицькою країною, і що Президент Качинський дотримувався правоцентристських поглядів. Тому мені здавалося, що конференція не підтримає жінок, які поєднують материнство з професійною кар'єрою.

Але, на мій подив, саме Марія найбільш переконливо виступала від імені жінок-матерів, які мають бажання працювати, і підкреслювала роль влади та суспільства у підтримці матерів, які працюють.

Разом із Марією ми побували в Національній філармонії Варшави, етнографічному музеї, замку "Ланьцут", Інституті матері та дитини, прекрасній бібліотеці Варшавського університету.

Я була глибоко вражена ще одним дивовижним польським музеєм, який побачила завдяки пані Марії, - Музеєм Варшавського Повстання. Його створив Президент Лех Качинський, будучи мером Варшави. Цей музей є найбільш вражаючим з усіх музеїв національної пам'яті, які я бачила.
Приймаючи Марію в Україні, ми показували їй наш етнографічний музей, Києво-Печерську лавру, церкву Святого Андрія та Собор Святої Софії, Національну філармонію, Львівський національний театр опери та балету.

Ми зустрічалися на Спеціальній олімпіаді у Шанхаї, конференції з питань міжнародного партнерства у Вільнюсі. Декілька разів ми бачилися у Нью-Йорку під час роботи Генеральної Асамблеї ООН.

У 2009 році на Фестивалі документальних фільмів у Стокгольмі Марія виступила із сильною промовою про Голокост у Польщі. Згодом нас разом запросили на каву до чарівної королеви Швеції Сильвії - пам'ятаю, як хвилювалася Марія, і якою щасливою почувалася під час цієї приємної зустрічі.

***

З великим теплом та сумом пригадую наш останній обід з пані Марією у вересні 2009 року, в ресторані "Бельведер" у Варшаві - з нами також були керівник її офісу Ізабелла Томашевська та голова Інституту національної пам'яті Януш Куртика.
Дискусія тривала навколо багатьох тем - історії, політики, вина. Ми говорили про спільні плани і проекти, про можливість побачитися та поспілкуватися родинами. Марія, сміючись, пригадувала, що у нас в Криму виготовляють вино під назвою "Качинське", і назва дуже подібна до їхнього родинного прізвища.

Це був теплий і сонячний день, в чудовому місці, з прекрасними друзями, і він запам'ятався мені назавжди.

Януш Куртика, який очолював Інститут національної пам'яті, був відомим істориком і дипломатом вищого рівня, людиною, глибокого відданої своєї державі. Для нього такі слова, як Батьківщина чи патріотизм, значили багато. Ми намітили багато цікавих планів співпраці на майбутнє за різними історичними проектами.

В приватному житті Куртика був дуже сердечною і високошляхетною людиною. Я з нетерпінням очікувала на більш тісне знайомство з ним та його родиною, цікаве і насичене спілкування поза роботою. Сподіваюсь, що Україна високо цінує його працю з відкриття білих плям в історії українсько-польських відносиню.

Ізабеллу Томашевську я знала як завжди милу, тактичну, інтелігентну, елегантну пані. Цінувала її великі організаційні здібності, досконале знання дипломатичного протоколу і чудове почуття гумору. Мала велику надію, що і Януш Куртика, і Ізабелла Томашевська залишаться близькими друзями моєї родини.

***

Рік тому вся наша родина молилися, щоб під час тієї невимовної трагедії Польська нація могла об'єднатися, пригадати своє минуле і продовжити рух до втілення мрії про процвітаючу та сильну націю. Щоб Польща залишилася нашим добрим другом і сусідом.
Увесь цей рік я часто згадувала Марію. То на очі попадались наші спільні фотографії, то згадувалися наші візити. А коли бачила щось цікаве чи то з польського живопису на ринку, чи то цікавий шарфик у магазині, ловила себе на думці - треба купити це для Марії...

Або ж хотілося просто по-щирому розповісти їй про побачене чи почуте. І тоді я розуміла, що це вже ніколи не стане реальністю...

Нехай мої дорогі друзі покояться на небесах, разом з іншими загиблими польськими героями. А ми, живі, будемо їх пам'ятати, дякувати за їхні великі справи і сумувати за тим, що лишилося нездійсненним.
http://www.pravda.com.ua/columns/2011/04/9/6091843/

 
ЮліяДата: Неділя, 12.06.2011, 13:53 | Повідомлення # 2
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 247
Репутація: 0
Статус: Offline
Радіостанція УПА "Афродита": "Ви чуєте голос вільної України..."
Ця дивовижна історія відкрилася для мене у 2009-му - про інженера Газенбрукса, який у лавах УПА став диктором підпільної радіостанції під кодовою назвою "Афродита". Працівники посольства в Бельгії знайшли його могилу...
радянських гулагів почали звільняти іноземців. Серед 12 бельгійців, звільнених у червні 1953 року, був Альберт Газенбрукс, уродженець бельгійського міста Брюгге, засуджений у 1947 році на 10 років таборів за участь в УПА.

Про це навіть написала газета "Нью-Йорк Таймз": "З Сибіру повернувся до Брюсселя бельгієць Альберт Газенбрукс, що був довший час речником підпільної короткохвильової радіостанції Української Повстанської Армії в Карпатах, Україна".

Ця дивовижна історія відкрилася для мене взимку 2009 року, під час подорожі до Бельгії. Посол України Євген Бершеда розповів нам про бельгійського інженера, який, потрапивши до лав УПА, став диктором підпільної повстанської радіостанції під кодовою назвою "Афродита".

Довідавшись про нього від Оксани Забужко, працівники посольства знайшли могилу бельгійського упівця - на цвинтарі в його рідному місті Брюгге, куди Газенбрукс повернувся після поневірянь у комуністичних концтаборах.
Брюгге, одне з найкрасивіших містечок Європи, зустріло нас веселою передріздвяною атмосферою - і незвичною кількістю снігу. І коли ми нарешті дісталися до міського цвинтаря, відчистили від снігу скромну гранітну плиту з ім'ям Газенбрукса і поклали на неї квіти, я думала про те, наскільки близькою і водночас далекою була Європа від тих драматичних подій, що розгорталися тоді на теренах Західної України.
***

Опинившись в німецькому полоні в червні 1940 року, а згодом на примусових роботах, колишній вояк бельгійської армії, за фахом інженер Альберт Газенбрукс (Albertus Hasenbroekx) неодноразово тікав, прагнучи повернутися до рідної Бельгії.

Остання втеча була невдалою - німці знову схопили його, і вивезли на примусові роботи на Волинь (там під час Другої світової війни розташовувались філії деяких німецьких компаній).

Під час чергової спроби втечі в січні 1943 року біля міста Дубно Рівненської області Газенбрукс натрапив на вояків УПА. Спочатку його прийняли за німця, і йому довелося доводити, що він бельгієць. Як згадував сам Газенбрукс, його змусили проспівати бельгійський національний гімн "Брабансонна" і перекласти слова німецькою мовою.

Дізнавшись про те, що втікач-бельгієць знає декілька європейських мов, командування УПА вирішило використати його для роботи на підпільній радіостанції "Вільна Україна", кодова назва "Афродита".
А невдовзі Альберта Газенбрукса вже знали тільки за псевдом "Західний", а радіостанція (радіовисильня, як її тоді називали) отримала диктора, який вів мовлення англійською та французькою. Розпочиналося воно завжди такими словами: "Ви чуєте голос вільної і незалежної України!" - "Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!".

Радіостанція працювала у селі Ямельниця (Сколівський район Львівської області) з 1943 по 1945 рік, аж до моменту, коли у квітні 1945-го війська НКВД закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення, прямо під час ефіру. Частина працівників радіостанції загинула, а важкопораненого Альберта Газенбрукса схопило НКВД.

***
Документ радянських спецслужб про захоплення Газенбрукса(правопис збережено):
Акт
1945 года Апреля месяца 7 дня.

Мы, нижеподписавшиеся Начальник отделения ББ Сколевского РО НКВД - капитан Шелест А. П., командир резервной роты 330 полка войск НКВД
л-т Шпак И. А., командир 1-го взвода рез-роты младший л-т Архипов, составили настоящий в нижеследующем:

В 13.20 7-4-45 года по оперативным данным РО НКВД гор. Сколе оперативная группа в составе резервной роты произвела операцию по ликвидации банд у.п.а. в Орувском лесу, западнее села Орув - 7 кил, и восточнее села Емельниц - 2 клм.

В результате произведенной операции разгромлен штаб с рацией в котором был убит полковник "Шах" и с ним 3и бандита У.П.А которые находились в доте, кроме этого один бандит ранен который бросив оружие, скрылся в лес и один взят в плен по национальности "бельгиец" который являлся радистом разгромленного штаба банды У.П.А.

При операции по разгрому штаба и склада У.П.А взяты следующие трофеи:

1) телефонных аппаратов - 3; 2) динамомашин - 4; 3) мотор 4х цилиндровый - 1; 4) кислороду - 2 балл.; 5) радиоприемник - 1; бумаги - 400 кгр.; канвертов - 500 шт.; патефон - 1; винтовок "Маузер" - 4; автоматов ППШ - 2; гранат - 50 шт.; пистолет "Маузер" - 1; ручпулемет М. Г. - 1; патрон - 5000 винт.; револьвер Наган - 1; и разная кухонная посуда.

(Уничожена радиостанция при штурме дота) и продовольственный склад.

Перечисленные трофеи находятся на складе 330 полка. На что и составлен настоящий акт.

Цитовано за В.Мороз "Радіомовлення українського підпілля"

***

З кримінальної справи Альберта Газенбрукса (отримати доступ до неї стало можливим після відкриття архівів СБУ у 2008 році) зрозуміло, що під час допитів він мало що розповів енкаведистам - наполягав на тому, що був полоненим УПА і працював кухарем.

Після допитів і побоїв у 1945 році його без суду і слідства вивезли до концтабору у Воркуті, а в 1947-му повернули до Дрогобича, де судили разом з багатьма іншими повстанцями.
Його справу протягом двох років відправляли на дослідування - її ускладнювала плутанина у біографічних даних, адже малограмотні слідчі кожен по-своєму записував місце його народження, імена родичів тощо. Можна сказати, що йому пощастило - дали "всього" 10 років.

Газенбрукс провів у різних сталінських таборах і тюрмах 8 років і вижив завдяки ще одному своєму таланту - цього разу музичному. Йому було дозволено грати на скрипці в оркестрі, що і врятувало його від виснажливої фізичної праці.

З "рятівницею"-скрипкою він і приїхав до Москви у жовтні 1953 року, звідки його разом з іншими колишніми в'язнями відправили до Бельгії. У таборах Газенбрукс опанував ще одну мову - російську, офіційну мову радянських гулагів.
"На "зоні", як ніде, проявлявся російський шовінізм"
Після повернення на батьківщину, де на нього чекала дружина і донька, життя Газенбрукса не було простим. Мало хто вірив в його неймовірну історію, адже український резистанс був занадто складним явищем для розуміння для післявоєнної Європи.

Побратими Газенбрукса переказували його слова: "Якби на щось подібне здобувся, наприклад, бельгійський або французький резистанс, про це трубили би на весь світ, як про небувале досягнення".
Альберта в Бельгії вважали радянським шпигуном, і з цілком зрозумілих причин він обмежив своє спілкування з іншими вояками УПА, яким вдалося вижити і яких розкидало по світу.

З тих нечисленних листів, що отримали і зберегли його побратими:

"Я закликаю вас залишитися об'єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня - може, він вже не такий далекий - ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти більшовицького ката, з поміччю поневолених та загрожених народів.

Я бажав би залишитися в контакті з моїми українськими приятелями, але моя праця мене на це не дозволяє з причин, які ви розумієте. І цілком певно, завжди пам'ятаю, коли я складав присягу в українських лісах у 1943-тому році, бо її не забув.

З поміччю Всевишнього ми збереглися у нашій боротьбі, щоб сповнити те чудо, за яке ми боролися, за яке ми боремося і будемо боротися аж до дня його сповнення".

У 1967 році Газенбрукса запросили до Льєжу (Франція) взяти участь у заходах з нагоди 25-ї річниці УПА.

Там він мав виступ (українською та французькою мовами), в якому розповів про свою участь в українській визвольній боротьбі.
Єдиний на сьогодні текст українського мовлення від радіостанції "Самостійна Україна":
"Ми вже подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких листівок, в яких одні називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі большевицькою.

Останнім часом в тому, одначе, багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, тепер по своїй програній [cлово пропущене - ІП] намагаються щораз частіше залицятися до українців.

Залицяння ці невиразні, неофіційні, неоперті на жодних політичних підставах. Але є фактом, що в своїй пропаґанді німці намагаються щораз частіше підшиватися під маску приятелів укр. народу.

Останньо траплялися випадки, що в радієвій пропаґанді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА по другому боці фронту, співають марш укр. партизанів та пробують де тільки можуть здобути зв'язки до українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть багато німецьких листівок, звернених безпосередньо до УПА, які закликають до співпраці в боротьбі з большевиками.

Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного наслідку. Гітлерівська Німеччина - такий самий ворог самостійної України, як і большевицька Москва, тому нам з нею не по дорозі.

Не змінить в цьому нічого й українська патріотична пропаґанда в німецькому радіо. Марш українських партизан в німецькому радіо - це заохота до співпраці з німцями, але облуда, глум.

Ми добре знаємо, що автора цього могутнього маршу, молодого укр. поета і музика професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького руху на Волині - німці арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають в радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їх щирість.

Ми знаємо добре, що по німецькому боці фронту за той самий марш розстрілюють нещадно цілими тисячами українську патріотичну молодь.

Ми знаємо добре, пам'ятаємо і ніколи не забудемо, що діялось підчас недавньої німецької окупації і ми знаємо так само добре, що ще й тепер діється по другому боці фронту, на останніх клаптиках української землі, які ще сьогодні є під німецькою окупацією..."

Цитовано за В.Мороз "Радіомовлення українського підпілля"

***

Учасники заходу у Льєжі пригадували, що про українське підпілля Газенбрукс говорив із "подивом та признанням"; ось його слова: "Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав ніде".

Він також говорив про перебування та загибель тисяч українців у сталінських концтаборах, і що з усіх в'язнів 50% складають українці.
"Як українці перемогли сталінізм. 58 років норильському повстанню"
У тому ж 1967-му він був нагороджений орденом Головної Управи колишніх вояків УПА - "Золотим Хрестом".

Друзі Газенбрукса згадують про його мемуари, але, на жаль, вони не дійшли до нас. За деякими даними, мемуари Газенбрукса були знищені його родиною - тема його перебування на території Радянського Союзу і у засланні була дуже болісною і небезпечною.
Альберт Газенбрукс помер у вересні 1979 року, у віці 64-х років. До кінця життя він беріг у серці спогади про українське підпілля, підписував свої листи "Західний" і додавав "Слава Україні!". Вірив, що настане той день, коли Україна стане незалежною.

"Час моєї праці в Радіо "Вільна Україна" - то були найкращі хвилини мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, ЩО це означає жити і боротись за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стало для мене метою...", - казав він.

І ще: "Для мене незабутніми лишаються дні і місяці підпільної революційної боротьби в УПА... Ніколи я не жалітиму, а навпаки, вважаю себе щасливцем, що мав можливість своєю працею прислужитись до визволення України. Україна заслуговує на те, щоб для неї жити, працювати й боротися...".
Газенбрукс опинився в Західній Україні у, можливо, найтрагічніші, найкривавіші роки її історії. Всім серцем перейнявшись духом визвольної боротьби, вважав за честь і щастя служити Україні - словом і ділом, попри постійну небезпеку і труднощі підпільного життя.

Разом з мільйонами інших українців був за це жорстоко покараний, але вижив і не зрадив ні своїх переконань, ні поклику серця.
Я щаслива, що він вижив, щоб говорити від імені мільйонів інших загиблих героїв. Я вдячна пану Джону Стінену з Голландії, який ретельно дослідив життя і долю Альберта Газенбрукса в Україні і в Бельгії.

Дякую пані Оксані Забужко, яка відкрила його для українців спершу в своєму есе "Попіл Клааса", а потім в "Музеї покинутих секретів".

Дякую історикам Володимиру В'ятровичу і Володимиру Морозу, які допомогли з архівами.

Дякую українським дипломатам у Бельгії, друзям і побратимам Альберта, які писали про нього.
Через 30 років після смерті Альберта Газенбрукса Україна офіційно вшанувала його - у лютому 2010 року указом президента Віктора Ющенка Альберта Гюстава Газенбрукса, громадянина Королівства Бельгія, учасника національно-визвольної боротьби, посмертно нагороджено орденом "За заслуги I ступеня".

Представники посольства вручили орден родині Альберта - доньці та онукам. Як сказав Джон Стінен - "коло замкнулося".
Катерина Ющенко
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/11/41933/
 
Форум » Віктор Ющенко » Катерина Ющенко » Публікації
Сторінка 1 з 11
Пошук:


  Copyright MyCorp © 2017
Волшебная 
любовь The bold and the beautiful Pasionaria Pasionaria КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Український рейтинг TOP.TOPUA.NET