Власне, задум проекту передбачає представлення відомими літераторами (наприклад, 28 лютого підхоплює естафету Андрій Курков) їх улюблених фільмів. Розпочинаючи зустріч, пані Оксана звернула увагу на те, що сприймання письменником фільмів, музики й живопису є, так би мовити, більш корисливим, ніж у "звичайного" глядача, бо він неодмінно підходить з максимальною прагматичністю: що можна з них узяти й потім ужити в своїх творах, у такий спосіб, так би мовити, видати чуже за своє.
Що ж взяла Оксана Забужко для себе в "Бочці з порохом"? Відчуття того, що це саме "воно", що це "її" фільм, було майже фізіологічним - це було велике хвилювання, аж до посиленого серцебиття - тахікардії - від того, що все явлене на екрані - правда, жорстока й разом із тим глибока. "Мене завжди цікавив оцей "зворотній бік Місяця", коли будь-яке явище може раптом, на рівному місці, вивернутися своєю темною стороною", - говорить пані Оксана. Тема "Бочки з порохом" - це війна, яка поступово - все більше й більше - стає реальністю, рахунком вбитих й скалічених людських душ і тіл, проте вона подана у фільмі в такому вимірі, коли немає ні "наших", ні "німців", немає відкритих бойових дій та герцю армій, немає ультиматумів та замирень. Війна - це майже матеріальна "чорна енергія" ненависті, це неначе нічна темрява - недаремно в усій картині немає жодного кадру, знятого вдень. Пані Оксана ще порівняла війну, яка назріває в суспільстві, з раковою пухлиною - нею уражується все тіло, а не тільки якась його частина.

Композиційне вирішення "Бочки з порохом" - це серія новел, пов'язаних між собою дійовими особами, а ще ненастанним розпачливим повторенням запитання "Чому?" (автори російського перекладу занадто буквально передали сербськохорватське "За что?" як "За що?", хоча насправді там питають "Чому?"), яке вже ближче до фіналу трансформується в "Хто винен?".

Можна бути впевненим - відповідь на це питання вже не забариться, і промовлятимуть її не вуста, а ножі, каміння й кулі. Кінокартина "збудована" на добрій літературній основі, якою є п'єса Деяна Дуковського. Зумовлена умовністю театрального мистецтва деяка статичність постановки і не надто багате та яскраве візуальне вирішення фільму цілком компенсується поступово наростаючим драматизмом конфлікту, що тримає глядача аж до кульмінації й не відпускає навіть після закінчення картини. Конфліктові цьому автори сценарію фільму - ними є вже згадувані Деян Дуковський та Ґоран Паскалевіч, а ще Фiлiп Дaвiд Aндрiч та Зoрaн Aндрiч - знайшли таке зриме вирішення, від якого аж йде мороз по шкірі, починається тахікардія, про яку говорить пані Оксана.

Найбільша зневага, найбрутальніша жорстокість, найпідліша зрада сприймається героями картини, котрі роблять усе це, як належне, й відповідно так - спокійно, часто з сигаретою, пляшкою пива чи ракії, без найменшої ніяковості й сорому - їхні негідні вчинки подаються іншим героям, а відтак і глядачеві.

Двоє поважних немолодих чоловіків приходять в гості, випивають з господарем ракії, а потім із спокійними й зосередженими обличчями починають громити все довкола тільки за те, що син господаря, Алекс, своїм автомобілем пом'яв крило улюбленого "Фольксвагена-Жука" одного з гостей. Не щадять навіть фото дружини господаря-вдівця, яке той намагається врятувати. Далі двоє інших чоловіків, сміючись чорним недобрим сміхом, кидають одне одному в обличчя зізнання в паскудствах, які вони творили проти одне одного, проти своїх коханих жінок і дітей, потім калічать одне одного на ринґу боксерського клубу, де обоє впродовж років займалися, не забуваючи раз за разом запевняти одного в якнайщирішій дружбі, і врешті один з них вбиває іншого.

Як на мене, то апогеєм цього безголів'я стала сцена розмови між Анною та Георгієм в автомобілі. Замість дякувати Богові за те, що після того, як у нічному автобусі злодій примушував Анну, приставляючи ніж до горла, розсувати на людях ноги, після пережитих хвилин смертельного жаху вона все ж залишилася жива й ціла, він почав дорікати їй за те, що нібито вона сама спровокувала ґвалтівника! Це найвища зневага з усіх, яка може бути - зневага усієї людини - її життя, тіла, жіночості, кохання, віри, свободи - в один момент все це виявилося кинуте в бруд і потоптане, причому зробила це найближча в світі, кохана людина!

Як сталося так, як до цього могло дійти? Віруюча людина скаже - це диявольські підступи, й образ диявола присутній у фільмі, власне, він з'являється в найперших його кадрах. Але ж річ у тому, що художній світ картини, як і весь цей світ влаштовано так, що диявола, як і Бога, являють одне одному люди. Це справедливо як і до того демонічного образу, в який входить на сцені кабаре "Балкан" актор Борис, так і до всього, що коїться із героями та їхніми життями впродовж однієї довгої белградської ночі - художнього часу фільму.

І одне з найбільш вірних й надійних знарядь диявола - це страх, теж показаний на екрані авторами картини, теж зримий і відчутний. Наприклад, у сцені зустрічі через багато років з Мане його колишня кохана Наталія боїться настільки сильно, що по-дитячому тримає за руку свого нового нареченого Косту й не відходить від нього ні на крок. Немолодий чоловік у автобусі, узятий молодим хуліганом у заручники, від страху погоджується на будь-яке приниження й ницість, хоча міг би принаймні спробувати вибити в нього ніж й скрутити руки.

Зрештою, протягом усього фільму сподіваєшся протесту проти чорної хвилі страху й насильства, справжнього вчинку й самопожертви, натомість усі жертви вимушені й лише інколи, зокрема, у фіналі, коли Топі висить на паркані-сітці, схожий на розіп'ятого Христа, й приймає на себе град каміння - це розплата не тільки за власні провини. А ще за гріхи інших розплачуються жінки - Анна, що про неї була мова вище, дівчина в поїзді, яка в сумочці везе бойову гранату, немолода жінка в автобусі. Власне, картина може мати й таке феміністичне прочитання: жінки найперше й найбільше страждають від ницості, зради й насильства, які затівають перш за все чоловіки.
В той час як герої "Бочки з порохом" немовби змагаються між собою за те, хто з них явить всім оточуючим диявола якомога жахливіше й переконливіше, творці фільму намагаються все ж явити Бога. І річ тут не тільки в тому, що об'єктив камери такий самий всевидючий, як Боже око, а режисерський задум для героїв - немов воля Божа. Оксана Забужко говорить про це так: "Треба вміти дивитися на героїв у ситуації екстріму і всього цього жаху, не відвертаючись, бачити їх такими, як вони є - і все ж любити їх..." Ще одне спостереження пані Оксани - якщо всі довкола говорять виключно про гроші, включно з митцями, мислителями й ученими - значить, до війни вже лишилося небагато. Відповідно, найбільша антивоєнна дія, на яку здатен митець - це припинити розмови про гроші, які йому хтось там не дає, і почати нарешті творити.

Наприклад, зняти правдиве кіно, як "Бочка з порохом" режисера Горана Паскалєвіча...

Світлини: http://imdb.com
http://kut.org.ua/movie_a0116.php